Яса. Том 1, стр. 90

— Усілякий він, — понуро кидає Ждан і одразу підводить голову. — Але є серед них кращі. Є лицарі справжні, вони там. — І махнув рукою.

— Не вимахуй руками, бо на нас оглядаються. Де — там?

— За порогами. У мене там брат рідний писарем служить. У самого кошового Сірка.

— Хто такий Сірко?

— Не знаєш?

— Знаю. Розкажи більше.

— Лицар на всю Україну. Нею однією болить його серце, їй одній служить. Був би паном великим, якби захотів.

— Чого ж не йдеш туди? — запитую.

Ждан червоніє.

— Бо я… збираюся одружуватись. Є в мене на мислі дівчина.

Я мовчу, думаю.

— Отож — то й воно… Дівчина, жона, діти… Без них і воля не воля. А може, я й помиляюся. Покажеш мені свою дівчину?

— Покажу. Післязавтра. В суботу. Вона така… — зчеплює пальці й закочує очі під лоба.

Одначе побачити Жданову наречену мені не довелося. Коли я вернувся в хату до Тирлика, Педько сказав, що до мене приходили. Я вельми здивувався й запитав, хто.

— Він сказав, що привіз поклін від Дем’яна Дем’яновича й навідається завтра.

Подивування, тривога пронизали моє серце двома горючими стрілами. Проте великого страху я не відчував. Навпаки, утвердився в тому, що піддаватися не можна. Інакше залишуся в тенетах до смерті, втрачу свободу, себе самого.

Одначе навіщо я їм? Невже їм не вистачає таємних опричників, яких мають? Мабуть, не вистачає. Їх завжди намагаються навербувати якомога більше. Особливо дорогі опричники з чужих. Відають, що маю хорошу пам’ять, грамотний, отже зможу багато запам’ятати. А може, водночас доросту до значної посади, тоді моя іудина служба матиме ціну подвійну. Щодо служби помиляються також. Як помиляються щодо мене взагалі. Отож гаятися не можна. В путь! Шкода тільки, що я сам, один, нема на кого обіпертися. В світі одному й легше, і важче. Подвійно легше з другом вірним і щирим, подвійно важче з лукавим і боягузливим.

Я прочитав у думці молитву й попросив Господа, щоб врятував мене од лютих неронів і їхніх сікофантів. Молитва моя, вірю, до Бога дійшла. Але я знаю, що мушу й сам не сидіти склавши руки, інакше Божа поміч може й не знайти мене: Бог не любить людей некмітливих і лінивих. Я склав свої сакви, які вже значно схудли, й смерком вийшов з міста полтавською дорогою.

Розділ чотирнадцятий

I

Маленькі слюдяні віконця в золочених рамах були відчинені, шовкові фіраночки відтулені, жовтий вітер з жовтого поля залітав просто до карети, солодко студив гетьманові ледь прибиті сивиною вуса. Ситі коні бігли прудко (гетьман любив, щоб коні були гладкі), карета — добра, нова, з позолотою і різьбою, на залізному ходу, однак вельми вибоїста дорога з Чернігова до Седнева гетьмана так загицала, що мусив наказати статечному, в білій свиті і сивій шапці форейторові повернути з дороги в лісок. Свічкар Ждан Гук повигрібав під дубом з трави жолуді і дрібне паліччя, інший челядник розстелив ведмежу шкуру, й кривоногий кухарчук (за каретою їхав маленький обозець в п’ять підвід) покраяв велику диню. Гетьман дуже любив дині. Дубівка пахла медом і дозрілим літом. Самойлович узяв одну скибку й сказав писареві, аби той читав листа. Старий, хитрий і мудрий писар читав тихо, декотрі місця перебігав скоромовкою, розводячи при тому руками — однією з листом, другою — порожньою, мовляв, це не має ваги. Насправді ж перебубнював місця, недишкретні для гетьмана. І стояв боком до гетьмана: Самойлович не любить, коли дивляться, як він їсть, — «заглядають у рота». Він і в маєтку обідає сам, рідко коли допускає навіть когось із старшин.

Самойлович схитував головою. Сьогодні його майже не дратували запорозькі гаки — та й не мусили дратувати, вертався з Чернігова, з прощі, де архієпископ Лазар Баранович відпустив усі гріхи, содіяні й несодіяні, — кидали запорожці навздогін шапкою.

Обачність і розважливість стали гетьманові в пригоді й цього разу. Послухався б царського указу, пішов під Ладижин, поклав би там своє військо — і той же цар затуманів би до нього немилістю. А можна ж було не тільки військо згубити, а й власну голову. А так усе оббулося. Турчин повернувся за море, цар оголосив гетьману через стольника князя Волконського подяку, запорожці знекровіли і обшарпалися ще дужче. Царю ж він догодив вельми й недорогим коштом. Аби вернути забраний Лжесимеоном спокій (спершу сам поятрив, написавши, що Сірко тримає у себе самозванця — разінця і хоче йти на ті ж міста, котрі руйнував злодій і боговідступник Стенька), зачинив у ґратованому льосі двоє запорозьких посольств: Ярему Квашу, Грицька Оглоблю, Процика Золотаря, Тоцького Трохима, писаря Перепелицю і багатьох інших значкових товаришів, кого вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сіркових зятів та жінку й одписати на казну їхні маєтності. На те цар веління не дав, але, Самойловичу доповіли його оплачені вуха й очі в Москві, всіма іншими клопотами цар Олексій був задоволений. Полишений у Січі наказним Брекало побрикався та й змушений був видати Лжесимеона любісінько в руки Самойловичу. В столицю самозванця привезли в залізній, кованій гетьманськими ковалями клітці. Псяюха ж Сірко має вигоду зі своїх походів: Магомета не досяг, Симеона втратив. Голоштаньком був, голоштаньком і зостався. Й скликає до себе знову всіх голоштаньків. По гетьманських полках і зараз нишком читають його листи, аби йшли козаки на Низ, де, мовляв, може, й не в’їжно, зате воля гуляє з шаблею й ніхто ні перед ким шапки не скидає. Попусти їй, то вона гулятиме, і нікому буде поле орати та махати ціпом. Січовики звинувачують його в розорі правобічного українського краю. Обзивають незичливцем, потурнаком, сліпцем. Щоб послухався їх, то, може, й справді лежав би досі з порожніми очницями. Заклинають на втрату маєтностей, влади й родинного спокою. Хочуть нажахати, розтруїти, зварювати. Ні, він не пустить у душу тієї їді. Не діждуть січові гультяї, аби отруїв їхньою трутизною серце. Звичайно, йти з ними в повний розруб не можна. Простолюд і військо осудять його. Та й небезпечно ставати із Запорожжям у відверто ворожі стосунки. То зграя. Їх треба виловлювати по одному. Обкласти з усіх боків лігвисько, розставити капкани. Й душити, душити… А було, було… Колись і сам марив Запорожжям. Затуманили голову дурні сліпці з бандурами. Тьху на вас, сліпі очима і розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Ті сліпці й нині виспівують про волю. Про ті дні, коли гуляла вона з оголеною шаблею по Україні, стинала панські голови, підпалювала фільварки. Про Хмельницького співають. І ще довго співатимуть. Хміль вступив у голови і ось вже двадцять літ макітрить їх. Хмелевим ім’ям голота борониться од старшини, лякає її ним, пророкує нового Хмеля. А вже ж і того досить. Дух Хмельницького витає над правим і над лівим дніпровими берегами, іноді варто комусь назвати це ім’я — і вже задзвеніли шаблі, заблискотіли коси та вила. Не хоче голота коритися, не хоче. Свого часу Самойлович і собі набрав у груди того своєвольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер знає, що це таке. А посполитії марять новою Хмельниччиною. Ледве попусти — забудуть послух, випустять з рук чепіги, потягнуться до шаблі.

Не потягнуться. Не допустить!

У серці набрякала похмура злоба, гетьман відчув те, притлумив думку, перехрестився. Боявся, що розвіється благодать, котра зійшла на душу в соборній церкві у Чернігові. Хотів довезти її до Батурина. Самойлович любив урочисті церковні відправи, запах ладану, високу соборну тишу. Вони вертали його до дитинства, в край радості та солодких мрій. Він ріс щирою та побожною дитиною, йому й зараз у пам’яті вечори перед сповіддю, коли ставало страшно до запаморочення, коли холод обвівав голову й ворушився чуб. Щоразу йшов на сповідь немов на Голгофу. Виходив звідти оновлений, сльози обливали душу, хотілося зробити щось хороше, принести комусь радість. Благодать, яка зійшла на душу нині, була інша. Тієї, колишньої, досягти не вдавалося. Раніше, кілька років тому, він міг замружитись і прикликати її. Тільки треба було пригадати щось певне, якусь рисочку, якийсь момент — хто стояв позаду, коли виходив із церкви, коли подавав старцям, де зустрів сусідську дівчину Василину і що вона сказала. Тоді відчував не тільки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось звідти, з тих днів, і клав у душу. З роками все те притерлося. Може, що часто користав з того? А може, надто багато розмірковував, дивився на себе колишнього й теперішнього збоку. Він не величався собою нинішнім. Не раз помічав власну буркітливість — на радах, за столом, навіть у церкві на сповіді, обіцяв собі бути стриманішим, як те й годиться гетьману, а минав час — забувався знову. Помічав і дріб’язкову суєтність, намагання повчати всіх довкола себе. В молодості тіло живе мовби само по собі, власними втіхами, воно прагне руху, боротьби, на старість нічого того не лишається. На старість нагору вилазить пихате й бундючне «я»: «Я сказав», «Я вирішив», «Я знаю». Ті слова як осіннє листя — без віри, без певності. Це було як наслання. Він гнуздав те «я» щосили. Не міг не поцінувати й власної обережності, уміння обрати певнішу стежку. Змалечку замірився на високе. І от — досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема нікого в усьому краї. Й хто справді може дорівнятися до нього розумом, умінням виважити події, вичекати? Завжди і всюди треба приходити вчасно. В тому сенс життя. Вчасно. Він це осягнув давно. І прийшов. «Я бачу їх усіх наскрізь. Я тримаю їх у кулаці. Бо я мудріший».