Яса. Том 1, стр. 61

Ніхто не засміявся. Тисячі нещадних очей — їх не видно, тільки чорні вирви на плямах облич, вони пропікали до кісток. Страшно отак зблизька дивитися на лютого ворога, який жадає твоєї погибелі, твоєї муки і якого не зласкавлять ніякі сили світу. Здригає в страхові душа, моторошна відвага наливає її, рука сама тягнеться до шаблі. А десь за спиною бринять, неначе з холоду, чиїсь губи: «Що то буде. Ой, що воно буде — така сила!» Й козак лячно оглядається назад, аби не зустрітися очима з тим, хто шепоче сі моторошні слова.

Над містом повисло безгоміння, й ворожі крики долітали до найдальших вуличок. Широченна долина була запруджена військом, а воно сунуло й сунуло, сипалося з — за гори, мов комашня, й тут же на очах ті комашини виростали в жуків, далі — в горобців, ще далі — в круків, аж поки не сягали людського зросту. Були там чорні єгиптяни, сирійці в білому вбранні, араби на гарячих конях, румелійці, греки, арнаути й безліч інших, куплених грішми або приневолених мечем. Йшли піхотинці з рушницями та алебардами, їхали вершники на конях по мастях, і довгі вимпели звивалися над їхніми головами, як зелені змії, та волочилися по землі, миготіли бунчуки, прапори, кричали верблюди, турки били в причеплені до горбів бубни й кричали теж; зовсім близько, майже попід самим ровом, промчали вершники, що мали дикий, пекельницький вигляд — і кінь, і людина обвішані лев’ячими й пантерячими шкурами, а на шоломі, на плечах, на списі — орлині та совині крила. Содом і Гоморра, вселенський потоп на маленьке містечко Ладижин. Ще попід лісом ставили намети, ще військо безщадно сунуло в усі боки, займало горби й пагорби, а тут і там, просто на очах в обложених, почали рости бурти землі, їх насипали команди, либонь, ще раніше призначені на те. Сливе й котки, й мотуззя були заготовані заздалегідь, вйокаючи, тюлюлюкаючи, шестериками, восьмериками устяж турки потягли на бастіони гармати. Козаки нарахували вісімдесят гармат і мортир.

Крута година настала для Ладижина. Не було в місті гармат, щоб ударити по бастіонах, — на розкатах стояли колоди. Турки ту хитрість розгадали, кинули до фортеці стрілою цидулу знущальну. Страх і смуток обійняли оборонців, котрі стояли на валу. А коли на землю опустилася ніч і вся долина запалала вогнями — тисячі багать, тисячі кострищ, — коли загорілася слобода Ладижинська, тривога налила серця відчаєм по вінця.

Проте дерево згоряє, мідь плавиться, криця гартується. Чимало душ ота ніч вигартувала до одчайної рішучості. До самого ранку палив на валу люльку полковник Сава. Анастас Дмитрієв за ніч перегомонів з усіма своїми козаками. Кілька чоловік одправив у фортецю, буцім мурувати якийсь пролом, насправді ж спроваджував боягузів. Мурашко розплановував, скільки куди поставити козаків, де покласти набої й оборонне спорядження — колоди, казани для смоли, барила та відра, каміння. Сотники і десяцькі роздавали торби з кулями та порохом.

Коли турки почали облягати місто, Лаврін і Марко стояли на валу біля лівого бастіону. Трималися за руки, як малі діти, самі не помічаючи того. Вони навіть свої торби з набоями повісили на один, вбитий у палю, цвях. Лаврін дивився на турків і татар з цікавістю, перемішаною зі страхом. Вперше бачив ворогів так близько.

— Будемо разом, — прошепотів Марко. — Скрізь. Присягаюся смертним часом — не полишу тебе ні в якій біді.

Його обличчя пашіло вогнем; гарячою, пронизливою довірою і жертовністю горіло серце.

— Я люблю тебе, як брата. В мене немає більше нікого. Давно тобі хотів сказати це, тільки стидався.

Лаврін зніяковів від тих слів, і хоч його серце не оплавилося такою мірою (надто грізною була година, не можна себе вельми розніжувати), одначе йому теж затепліло в грудях — нарешті товариш признався в істинній любові й побратимстві.

— Присягаюсь! — прошепотів, дивлячись на охоплену полум’ям баню церкви, довкола якої згоряли на льоту голуби. Й щось тріпотіло, горіло в його душі: адже зовсім недавно слухали з Киліяною у тій церкві службу й удвох засвічували одну свічку, щоб приліпити її на вершечку дуба.

І Лаврін, і Марко вірили, що довіку, до останньої смертної хвилі будуть разом, віддадуть один за одного життя. Прекрасна мить, тільки дуже коротка.

Думка про Киліяну не полишала Лавріна. Шкодував, що не мав про неї ніякої згадки, окрім недозрілого калинового кетяга. Тихо вивільнив руку, дістав з кишені зів’ялу гілку, обірвав з неї тверді калинові ягоди й всипав у кисет. Зав’язав кисет і поклав знову до кишені. Тепер його могли в нього взяти лише після смерті.

— Якщо зі мною щось станеться — одвезеш Киліяні кисета, він у мене осьдечки, — приклав до грудей руку. — Скажеш їй…

А що може сказати товариш за нього, мертвого, не знав. Через те й замовк.

— Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть Бог — обоє залишимося живі.

А десь на вістрі думки вертілося, що тепер і Лаврін не побачить Киліяни. Він жахнувся, гостро осудив себе й зрозумів: подумав так тільки через те, що Лаврін не захотів виїхати з міста й вони обоє залишились тут.

З сільницького болота на фортечну вежу тягнув лелека. Спочатку лелеки були сполошилися, кружеляли над містом, як біле горе, як страх, але швидко обзвичаїлися й вже торували стару путь од вежі до болота. Марко провів птаха тужливим, заздрісним поглядом, зітхнув:

— Він полетить, коли схоче. Йому що.

— Про що шепочетесь, Яремо та Хомо? — помітив їхню товчію Кайдан.

Він називав їх Яремою та Хомою по пісні, котру співали сліпі лірники:

— Хто з нас Ярема, а хто Хома? — запитав Марко.

— Нема одміни, — одказав Кайдан, вдивляючись у пітьму, що облягала долину.

Одначе сам одміну знав добре. Він немало дивував їхній дружбі, а також тому, що Лаврін завше із захватом дивиться на Марка й не бачить хитровинки, котра причаїлася в Ногайцеві. Дрібна та хитрість й захована глибоко. Марко вдачі веселої, але й ту веселість часом користає свідомо. І жарт його не йде вище приступця, на котрому стоїть хтось можніший і владніший. Його жарт має мірку, а відтак не раз — розрахунок. Терло їх з Лавріном життя обох, але обтерло не на одне.

Й саме через те Кайданові не сподобалось їхнє таємниче шепотіння окрай небезпеки. Проте допитуватися не став. Шаблею, душею і тілом відданий товариству, Кайдан нікого, навіть Бога, ніколи не обтяжував ніякими проханнями та розпитуваннями. Ніколи нікому не докучав і сам не любив клопітливих докучливих людей. Хоч всі обов’язки сповняв рвійно і покластися на нього можна було в усьому.

II

Ніч проминула в тривозі. На валу горіли смолоскипи, дозорці міняли їх — остерігалися нічного нападу. З валу було чути, як у ворожому таборі перегукуються вартові, біля багать ворушилися волохаті, побільшені темінню постаті.

Двоє попів з протопопами служили в Успенській церкві заутреню. Протопоп був блідий як смерть, голос йому зривався й молитва згоряла на пошерхлих устах. Страшно стало козакам тої молитви, здавалося, що й святі одвертають свої лики, дивляться сумно й приречено. Тоді полковник Сава вийняв шаблю й підійшов не до протопопа, а до молодого попа, котрому ляк не спотворив виду.

— Благословіть, отче, стати на супостата в оборону Святої Тройці й матері—вітчизни.

— Благословляю, — сказав він. — І йду разом з вами.

Тут же, біля церкви, козаки одягали чисті сорочки, оглядали зброю, прощали один одному гріхи. Ще звечора кожній сотні було призначено місце; міське ополчення теж розбили на сотні та десятки, біля церкви лишали збройний резерв.

Темні лицями, купою стояли в церковному саду під грушею старці, стиха про щось радилися. Потягнулися вервечкою до воріт, чогось загаласували, вернулися назад, лишивши біля воріт двох сліпців, що стукали патерицями і розгублено крутили головами.

…Із — за зеленої щітки лісу викотилося червоне сонце, турки й татари попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитві почали метати в місто ядра, що летіли зі свистом, тягнули за собою димні хвости. Оборонці від них втрат майже не мали — жінки й діти ховалися по льохах, козаків на валу захищав частокіл, але грізний гарматний гуркіт немов притлумив щось у серцях.