Яса. Том 1, стр. 45

Восени Гнилка розраховується з аргаталами стригунами й бузівками, сьоголітешніми лошатами й телятами. З року в рік Гнилчина частка в Носа більшала, врешті він відкупив у нього весь табун — двісті п’ятдесят корів і бичків — і хутір.

Кошеві Гнилка платить димове і військове, а також перетримує козаків, які їдуть у дозори або караули. І татарському азі платить дещицю, й ближні татарські коші не вельми його шарпають. У крайньому випадку на коротку відсидку від малочисельної розбійної ватаги має Гнилка біля воріт хати рублену башту на вісім бійничок, а в башті маленьку гарматку.

Запорожці гордують домовитими козаками, називають їх гніздюками, сиднями, а в душі не одному розтікається заздрість, коли дивляться на ситі, наче вилиті, корови й прудконогі коні. Корови всі коричневої масті, вони дикіші, ніж ті, які господарі тримають по селах, а коні й геть дикі: побачивши незнайомих вершників, витріщились на них, наче на диво, а тоді буланий, з темною смугою вподовж спини жеребець коротко заіржав, пирхнув і повів табун у степ, хвилюючи жостір і тирсу. Все це його, Гнилчине! А вигляд має непоказний, і убранство його проти козацького просто — таки нужденне. На ньому полотняна, просмолена од нужі сорочка, шкіряні штани — мешини, ялові чоботи, витерті в травах до червоного, та ще ремінний гаман, а в ньому — кремінь і трут, ремінний черес із швайкою і кресалом — все, як і в інших аргаталів. Хіба що рушниця та шабля кращі.

Гнилка знає степ, як свою п’ятірню, всі горби і видолинки, річки та байраки; впаде десь билиночка — і він знає, чого вона впала, хто тут пройшов чи проїхав, і угадує наперед, хто проїде й пройде, на тому тримається, та й січовики чи не найдужче поважають таких людей. Він пройде по степу вночі із зав’язаними очима й не заблукає, в нього слух, як у дикого тарпана, а нюх, як у вовка. Було видно, що Гнилка давно не злазив з коня, виморився, його очі сльозилися й хворобливо блищали.

Гнилка передав табун своєму підпомічникові, а сам із козаками поїхав до хутора. Хутір — чималенький, проте ставлений не міцно: хата, два хліви, стайня на двадцятеро коней, дві кошари — все обнесене тином й навіть не обмазане глиною. Над уцвяхованими ворітьми височить башта, впадає в око й вал новенький з невисоким палісадом. Хата — крита очеретом, а поверх очерету — землею, там уже поріс бур’янець.

Проте є в нього й криті сукнами кожухи, й хутра лисиць та кабарги, і смушки; все те поховано в бочках у великій ямі під долівкою — льохові.

Й нині Гнилка найбільше думав про них. І про корови та коні. Він був похмурий і дратівливий. Саме біля нього Лаврін відчув, саме відчув, а не зрозумів, що небезпека татарського рушення повисла над краєм, що вона ходить десь отут, може, принишкла в оцих травах, і щомиті за лісяною огорожею зимівника може спалахнути жорстоке татарське «алла», й звідти полетять свистючі татарські стріли. Гнилка казав, що дозорці помітили вже давно, як малі татарські коші потяглися до великих і татарські чамбули стали заїжджати далі, вони озлішали й посміливішали. Гнилка збирався залишити зимівник й податися кудись на Слобожанщину. Він бачив попереду збитки, а може, й розор, і від того ним заволоділи ще більше похмурість і смуток.

Та й усіх козаків оповив смуток. Здавалося, один Марко не помічав того: баляндрасив, і сміявся, й навіть кепкував з тих, що гомоніли про близьке татарське нашестя, його мовби підносило щось, гірке й веселе воднораз, він чомусь почувався, як зайшлий сміливий чоловік на чужій пожежі, ходив околясом, кепкував, піджартовував, спробував подратувати короткошийого, з гострими і довгими, наче штилі, рогами бугая, що ходив у міцній загорожі, той ревнув, недобре подивився на козака, кілька разів кинув широкою, як сковорода, ратицею землю собі на спину, а тоді буцнув крутим лобом з кучериками біля рогів, аж затріщало вір’я, і Марко ушився під регіт козаків. Вечеряли в дворі біля призьби на широкому рядні. В казані парувала юшка з галушками, скупенький поставець кружляв по колу. Гнилка їв неохоче. Клював носом, голова йому хилилася до колін. Раптом вигукнув, неначе уражений ґедзем: «Аркань, Прокопе, жеребця, аркань!» Побачивши розсміяні очі, закліпав повіками, зніяковів; виловлював з казанка галушку, поквапливо жував, а далі очі йому заплющувалися і голова хилилася на груди. І знову: «Варко, Варко, вижени з клуні кури». Лаврін подумав: який то важкий лантух — Гнилчине багатство. Якщо збіжжя не придавить до землі, то висиплеться через дірку. Марко хотів пожартувати над Гнилкою, покласти йому в ложку замість галушки жабу, але Лаврін не дав. Гнилка небавом тут же, біля призьби, й заснув. Уранці Марко таки викинув фортеля, який ледве не обійшовся йому дорогим коштом.

Гнилчиха — дебела, товстонога молодиця — бігла з дійницею до корови, Марко перепинив її й запитав, чого вона не вийшла до нього увечері, як обіцялася.

— То я задурно дав тобі плахту! — Марко казав голосно, аби чув чоловік, котрий обтісував біля хліва новий дишель до котиги — величезної гарби. Гнилка витріщив вирла, збуряковів на рябому виду, з дишлем у руках пішов на жінку й на Марка. Запорожці одняли в Гнилки дишель, але скільки не розраювали, гніздюк не йняв віри, що то був жарт. Сікався до жінки, вигукував, що більше не підпустить до воріт жодного січовика. Прийшов осавул, пан Амбросій, послухав, узяв у когось із козаків з рук нагая, але Марко вже потягнув коня за ворота, й осавул тільки встиг покласти басаман на крижі Султану та довго скородив моркву навздогін Маркові. Лаврін наздогнав Ногайця, й вони полишили козацьку залогу, поїхали далі самі. Лаврінові туманила голову досада: вбив шпона Марко, невдатно вив’язав жарт. Марко ж сміявся, але щось заважало йому оддатися душею жартам і веселощам до кінця. Вони були неначе чорна нитка в блакитному шитві, що прялась у майбуть і туманила Маркові день.

Проте йому таки вдалося утнути й дошпетну штуковину. Й тим потішити і себе, й Лавріна. Це вже було недалеко од Ладижина. Проїздили вони міст через невеличку річечку Соб, і Марко з коня побачив у очереті якогось чоловіка. Дійшлий Ногаєць одразу вгадав, хто то такий: то сидів старшина й рахував вози, верхівців і пішаків, які добувалися по його мосту на той бік. Увечері він звірить свою лічбу з лічбою мостового і таким робом дізнається, чи обманює його мостовий.

Марко стиснув острогами коня й погнав по греблі, гукаючи: «Татари, татари в степу!» Старшина зопалу стрибнув просто в воду й вбрід добувся на греблю, по якій дядьки саме везли зерно на помол у його ж таки млин. Ох же й регіт стояв на греблі. В одного дядька, котрий низько нахилився над бильцем мосту й витирав кулаками сльози в очах, аж шапка упала в воду. Сміявся мостовий, сміявся Лаврін, що їхав назирці, тільки Марко сидів на коневі незворушно й, здавалося, не помічав нічого, а якщо й помічав, то воно його мало обходило.

Такий штиб його жартів.

Дорога кривуляла лісом, з правого боку синіли ялини та сосни, з лівого тягнувся мішаний ліс: дуб, клен, береза, іноді грабина або осичина. В понизов’ях — вільха та верболози. Ліс — мовчазний, глухий. Прокопитили місток — товсті плахи ув’язані лозою, — проїхали ще з півсотні сажнів, і Лаврін повернув коня ліворуч, просто в струмок, що плюскотів у траві. Цю путь проїхав сотні разів, нехай тільки в думці, але заблудитись не міг. Дорогу йому розказав Брус, а потім Киліяна.

Ось верба над струмком з п’ятьма короткими товстими гілками, схожими на розчепірені пальці. Тут вони знову взяли в ліву руку. У траві виднілась ледь помітна колія, яку можна було відшукати, тільки знаючи про неї. Дорога бралася вгору, а тоді покривуляла праворуч, обминаючи руїни монастирища. Сумно й страшно сіріли ті руїни. Не було ні стін, ні стовпів, тільки купи каміння, порослого бур’яном, та неглибокі ями. За монастирищем колія вповзла на стару гребельку, насипану між двох ставків, уже замулених, порослих лепехою, очеретом. Відтак поминули нешироку стіну лісу, а далі відкрилася долинка, оточена з усіх боків горбами. По схилі горба праворуч кучерявився сад, за ним жовтіла огорожа з очерету. Хата стояла між лісом і садом, притінена осокорами. Вікна обмальовані по білій глині жовтими півоніями та червоними ружами, від того і в Лавріновім серці теж зацвіли півонії. Біля хати — клуня, два хліви, дві комори, ще якісь будівельки — мабуть, погрібник і льодовня. Обійстя огороджене воринням, зчорнілим, але ще міцним. Од подвір’я кривуляла в долину стежечка, пірнала в густий кущ калини, а там — до криниці. Мабуть, звідти починався й струмок, його позначала густа, яро — зелена гривка осоки. Запорожці не могли одвести од тої божої краси очей. І водночас обоє подивували, що Дорош Брус оселився в такій глухомані. Та ще й сховав тут красу — Киліяну. А може, через неї й осівся тут?