Яса. Том 1, стр. 26

Сірко кидати в Дністер Мазепу не велів, а наказав відправити його у знятих з невільників кайданах до Батурина як живе свідчення близької татарської та турецької інкурсії. «Нехай спізнає і на все життя запам’ятає, як то носити ті заліза», — мовив, бо ж не терпів ніякого насильства над людьми.

Кошовий поспішив вернутися на Січ. Тепер мав найпевніші свідчення до великої війни, мусив готуватися до неї. То більше, що опинялися проти адверсора віч — на — віч. Донедавна ще мали якусь надію на Дорошенка: може, схаменеться, — адже прислав їм зичливого, спокутливого листа, — одкинеться од басурман, але тепер то було марне сподівання.

Дорошенко слугував ворогу й став ворогом їм, запорожцям. Важко, до болю в скронях думав Сірко над тим, що ось вже стільки літ ллється в українських степах українська кров, брат іде проти брата, син проти батька, всі вони стають під корогви з образом Христа, і всім їхні провідці кажуть, що воюють вони за правеє діло. Що тому причиною, з чого все почалося і чим скінчиться? Думав над тим раніше, думає й нині… А кров тим часом ллється, і незабаром увесь квітучий край перетвориться в дику пустелю. І все те на користь ворогів України, найперше тих — таки турків і татар.

«А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до нас згасла, — гудів Яковлєв, — взаєм допіру і наша до тебе гасне і до кончини твоєї вже в серці не загориться».

Гарного респонса уклав Яковлєв, Сірків земляк. Вельми грамотний чоловік, усі науки пройшов у колегії київській. Спом’янув про те, як шукав Дорошенко ласки в коша, згадав Хмеля, якому вірно служив, і з Євангелія списав про благого чоловіка. Одначе кошовому видавалося, що лист той вельми мудраційний, читцеві легко заблукати в словесних хідниках та закомірках, чужоземними словами вони мовби примастили ярість та підсолодили правду.

Так писали у відповідь Самойловичу та його вченим писарям. А тут треба кинути слова важкі, як гирі, колючі, як стріли, кинути не з — за куща, а прямо, відкрито.

— Порви це послання, — мовив, підвівшись з фотеля. — Понакручував ти, як цап на чужому городі. Напишемо інако. По — нашому, по — простому.

Яковлєв знизав плечима, почухав за вухом пером.

— Quae scripsi — scripsi [5]. Скажи своє — я допишу. А нащо рвати такого гарного респонса? Всю ніч над ним прів. Та й, либонь, у нас небагато посольського паперу.

— Гаразд, — махнув правицею Сірко. — Бути по — твоєму. Пиши отак…

Він говорив повільно, його ліва брова здригалася, глибокі зморшки пролягли на чолі, наче борозни на схилі горба. Важко виколупував кошовий слова, проте вкладав їх надійно, й мурування виходило міцне.

Яковлєв поставив велике закрутисте «P. S.», нижче якого на папір лягли рівні, написані розмашистим, із закарлючками і викрутасами почерком рядки.

«Поглянь і розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то є щира приязнь до тебе басурманська, котру у них купуєш за голови й душі християнські, що лишилися під твоїм рейментом. Чи та ж басурманська до тебе ласка, котру сплачуєш дорогоцінними душами християнськими? Певно, за таку ціну ніхто не докуплявся її ні в кого. І чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди будуть під твоїм рейментом, а як людей не стане, не стане і їхньої до тебе ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пізнати, що виросте з тієї твоєї з басурманами дружби, то ми тобі нагадаємо й скажемо: тільки погибель тобі й вітчизни нашої крайнє спустошення, бо відаємо добре, що ти, догоджаючи своїй непостійній вдачі, скоро свою приязнь до басурманів одміниш. А якщо так учиниш, то, певне, роздратуєш їх вельми, сам же від гніву втечеш туди, куди доля кине, а вітчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз’ятреним, на цілковитий розор і запустіння, котрого не дай Боже. Оте хитророзумство твоє й незгода з нами є початком і привісником лиха вітчизні, котре нехай би на тобі самому окошилося!

Вашмости мосцепану незичливії приятелі Іван Сірко отаман кошовий Війська Запорозького з отаманами і всім старшим та меншим товариством».

Додиктував і подумав безрадісно: «От і все. Лишилися проти ворога самі. Та ліпше, — зринула інша думка, — мати попереду певного ворога, ніж позаду непевного друга».

Розділ п’ятий

I

Самойлович ступив на річкову рінь і зітхнув широко, на повні груди. Прохолодний вітерець обвіяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув руками — нестеменно так, як бувало за молодості, коли хотілося стрибати, бігати, борюкатися, хотілося не знати чого. Він любив поранки, любив прогулятися без охорони по своїх володіннях, надто тут, у Седневі, звідки й розпочався як муж, як маєтна людина. До того ж Седнів — один з найгарніших куточків по всій Україні. Гетьманове серце сповнилося гордощів — звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських, маленьких, — стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких розкошів природи, серед такої краси, тоді й сам мовби стаєш кращий, добріший, чистіший. Видивився він цю місцинку давно, виплекав у серці, летів до неї птахом, повз вужем, продирався диким вепром крізь нетрі, й тепер вона його. Тихо і швидко плинула біля ніг ріка. Плинула широкою зеленою долиною зі сторони північної, й раптом круто повертала під високу гору, й лащилася до неї, й гризла у повінь кручу, яку од верху до низу вкрили вікові дуби та яворини, осокори та клени, а понад самою водою кучерявилися гінкі верболози, а верби мили в прозорих струменях зелені коси, й тисячі живих ключів, що ними промивають очі немовлятам, били з — під могутніх каменів і зі срібним дзвоном вливалися у Снов. А по всій долині — високі копиці, ще не звезені в стоги, й на тих копицях сидять мовчазні шуліки. Його стоги, його шуліки, його річка. Ні, річка не його. Боже, скільки млинів можна поставити на Снові, бистра вода крутила б колеса, та ба… Опираються тому довколишні селяни, й російські купчики, й деякі значні козаки. Мовляв, через ті млини не зможуть плавати по річці більші та менші човни. І він, всевладний гетьман, мусив скоритися, ба — мусив приховувати свої гнів та роздратування. Мусив усміхатися на кпини Івана Домонтовича, судді генерального, чиї човни — кораблі возять по Снову сукна та шкіру. Кпини ті запобігливі, одначе… За дві верстви звідси у Снові є невеликий доплив, званий Зеленим, на якому можна б поставити кілька млинів, але він — на луці вдови Хіврі Дігтяренчихи. Клята вдова стала на пень — не продам луку, й квит. Дігтяренко мав поважні заслуги перед козацьким військом, перед самим Хмелем, і хоч значного військового товариша давно немає, — Хівря прийняла приймака січовика Викусу, — її пам’ятають по Дігтяренку. Звісно, міг би турнути уперту бабу, одначе те було б супроти його звичок. Необачних вчинків гетьман не робить. Обачність — штиб його життя і владарювання. Декому здається: гетьман — цісар у своєму краї, а того й не відають, що влада його — як та земля на трьох слонах: цареві та Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай, банітуй, але й задобри), для челяді будь батьком. Війна розварювала посполитих, і тепер вони сплять і бачать себе верхи на конях, з ратищами в руках. А всі веремії, які крутилися по тому, тільки підливали у вогонь олії: кожен гетьман, добігши булави, в боротьбі з супротивним гетьманом обіцяв пуховики, шовком шиті, і волю, більшу за сваволю. Оце, на думку гетьмана, найстрашніше лихо, яке породили незлагоди поміж гетьманами. Чим йому нелюбе Запорожжя, так це піснями про те, що там воля ходить, як їй заманеться, в кармазині і полотні, й що туди завжди може податися посполитий. Не завжди він туди добіжить, а от спробувати таки може. Принаймні в мислях. Ті мислі… Їх не виб’єш ніякою лозиною. Самойловичу на все життя в пам’яті, як збунтувалися селяни в Краснім Колядині. Це було при гетьмані Брюховецькому, він, Самойлович, тоді писарював у Краснім Колядині й писав красно. Саме тоді, року того ж шістдесят шостого, збунтувався полк Переяславський, бунтівники повбивали та прогнали царських воєвод і старшин й проголосили усіх вольними козаками. Ту пожежу побачили халупники з Красного Колядина й теж почали носити на підпал. Місячної ночі пролунав стукіт у вікно одного — другого халупника, і вже по всьому селу зашемріли тривожні шепітки, заскрипіли хвіртки, а там десь і криця дзенькнула (коса чи й шабля), а далі бевкнув дзвін. Халупники ходили юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на виїздах із села, по тому повалили на подвір’я власника села значного козака Явдокима Сербина. Явдоким Сербин сховався в куми на горищі, і його шукали цілий день, знайшли аж надвечір і потовкли добряче. Й побили — потрощили всі скрині в хаті, всі дзеркала, повивертали всі бодні та кадібки й поставили Сербина на ґанку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотів іти на ту функцію колядинський писар Іван Самойлович, але йому погрожували киюганами, й мусив сідати на недоламаний фотель, брати в руки перо й писати дарчі листи. Сербин трусився, як облитий в спеку криничною водою пес, і дарував панщину, й дарував халупникам по п’ять десятин поля, й обіцяв, що сіль, тютюн і горілку продаватимуть по такій самій ціні, як у місті, й все те Самойлович списував на папір, а Сербин підписував. Того ж вечора Явдоким Сербин послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби той прийшов на поміч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастівнику коня й погнав по дорозі, але під лісом його перехопили запорожці, які йшли на поміч переяславцям. Івана Самойловича привезли в село й оддали на волю халупникам, які звідкілясь уже знали про його намір, либонь, затовкли б писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом піп Одарій. Самойлович не мав власних маєтностей, це також стало йому в пригоді.