Ольвія, стр. 97
Ґвалт у війську посилився, в дощовій пелені все загоготіло, завирувало і загаласувало. Він поспішно розплющив очі, глянув стривожено і полегшено перевів подих — то його військо раділо, що міст уже готовий і можна починати переправу.
Щільні ряди «безсмертних» розступилися, утворюючи неширокий прохід, що вів з горба до мосту, Дарій спустився вниз і в сірій млі першим пустив свого коня на міст — мокрий, скрипучий, слизький, але такий надійний в ту коротку літню ніч, такий бажаний йому в ту мить — найдорожчий з усіх мостів і переправ, по яких він будь-коли рухався. А за владикою, витримуючи потрібний інтервал, на фракійський берег Істру ринулось його нетерпляче військо — спершу «безсмертні», потім кіннота, ряди якої таки досить поріділи за шістдесят днів скіфського походу. Вершники сунули по мосту так щільно, а задні так натискували, що час од часу то там, то тут, відчайдушно іржучи й гризучи один одного у сплетених клубках, коні зривалися з мосту разом з людьми. У темних та швидких водах Істру з'являлась то кінська голова з ошкіреною мордою, то чиясь рука намагалась вхопитися за повітря… Та на них ніхто й не дивився — чим більше впаде у воду, тим вільніше буде решті на мосту… Вершники ні-ні, та й хапалися за зброю, прокладаючи собі дорогу, і ладні були давити всіх і вся. Міст розгойдувало, він хилитався, скрипів, наче кректав, і все навколо тонуло в галасі, іржанні та ревись-ку води внизу. А біля мосту, на скіфському березі, на узвозі й побіля нього творилося щось досі не бачене у війську царя царів. Все змішалося — коні, люди, худоба… Сотники і тисячники марно намагалися навести лад — вершники відтісняли кіньми піших, коли ті навалою кидались на штурм переправи, кололи списами, топтали кіньми. Найбільш нетерпеливі кидались у воду з берега, щоб плавом, тримаючись за повід коня, дістатися у Фракію. Їх швидко зносило, і невдахи, мигнувши раз-другий, зникали в мутній круговерті води. Піші поспішно надували бурдюки (якщо вони в кого ще вціліли, а не пішли на їжу) і, осідлавши їх, кидались в Істр. В тій колотнечі та паніці (пронеслись чутки, що неподалік ріки вже бачили передові загони степовиків) воїн, у якого не було бурдюка, міг непомітно штрикнути ножем під бік товариша і на його бурдюці рятуватися плавом…
І так тривало всю ніч.
Але всі переправитись на той бік не встигли.
Коли під ранок Дарію доповів Гобрій, що за даними розвідки (а вона чи не єдина у всьому війську зберігала спокій і порядок), об'єднане скіфське військо вже винищує окремі піші загони персів на відстані польоту стріли від ріки, владика велів зруйнувати міст. Гобрій мовчки кивнув бородою на знак згоди і зник в дощовій пелені. І міст було зруйновано на очах у тих загонів, котрі, відбиваючись від степовиків, ще тільки-но підходили до ріки. Дарій пожертвував ними, остерігаючись, щоб на їхніх плечах скіфи не вдерлись на міст і не перейшли Істр.
Кажуть, що з того берега ще кілька днів (як вітер дув із Скіфії) доносились розпачливі крики. То, благаючи порятунку, конали під мечами степовиків покинуті піші загони. Лише небагатьом з них пощастило на бурдюках переплисти ріку.
Два дні на тім боці шуміла-стугоніла злива, змиваючи із скіфської землі сліди чужинської орди…
Рятівника свого, вірного мілетянина, Дарій не забув, хоча сам похід у Скіфію волів би з корінням вирвати з власної пам'яті. Вже в затишному шатрі на фракійському, а отже, й безпечному березі Істру, перевдягнувшись у все сухе і виспавшись чи не вперше за останні дні спокійно і всмак, Дарій проснувся вранці і відчув у жилах своїх гарячу кров. І ще відчув незбориму жагу до життя, ту жагу, яку відчувають всі, кому пощастить вирватись із смертельних пазурів.
Радіючи, що він живий і житиме, владика зненацька для самого себе подумав:
«А що було б, коли б Гістіей та пристав до скіфів і зруйнував би міст через Істр?..»
І від думки тієї у жилах його почала холонути кров.
Того ж ранку цар царів велів нагородити Гістіея за збереження мосту у Фракії, а самого мілетянина нарік своїм «мудрим і вірним другом». Такого звання-титулу — «мудрий і вірний друг царя царів» — з уст Дарія рідко хто удостоювався.
А тут — було за що. Адже подвиг мілетянина Гістіея пам'ятатимуть у Персії навіть і по смерті самого Дарія.
Минуть роки, і син його Ксеркс, ставши царем, оцінюючи вірність Гістіея та іонійців з його загону, так скаже на одній із нарад:
«Від них, від охоронців мосту через Істр, залежали загибель чи врятування всього перського війська».
«О, так, — підтвердить дядько його Артабан. — Якби тоді Гістіей та послухав скіфів, то військо Персії загинуло б… — Потемнівши на виду, додав: — Навіть і подумати страшно, що вся держава царя була тоді в руках однієї людини!..»
Геродот розповідає:
Після втечі із Скіфії Дарій, будучи в Єгипті, забаг поставити перед храмом Гефеста свою статую, і не де-небудь, а поруч із статуями Сесостріса (Рамзеса II). Але «жрець Гефеста не дозволив цього зробити, заявивши, що Дарій не здійснив таких великих подвигів, як фараон, котрий не тільки покорив всі ті народи, що й Дарій, а й до того ж ще й скіфів, яких Дарій не зміг побороти».
«І Дарій, — додає далі батько історії, — змушений був погодитись з цим».
Розділ сімнадцятий
Для чого людина у світі живе?
Ще дотлівали численні пожежі в степах, ще не встигли влягтися хмари пилу, ще скіфи виловлювали там і тут розпорошені, заблукалі перські загони, ще звозили докупи їхні обози, відбиті в боях, ще не вгамувався роз'ярений шал гарячих і стрімких сутичок, ще скіфські коні не встигли охолонути від нестримної погоні за втікаючим ворогом, ще мечі не були витерті від ворожої крові, а владика Іданфірс вже зібрав на раду мужів своїх знатних.
Примчали Скопасіс, Таксакіс, Тапур — кожний із своїми ватагами і знатними воїнами.
Вигукували:
— Владико! По той бік Істра побитою гадюкою уповзає перська орда в глиб фракійської землі!
Висока могила, далеко з неї видно!
Ге-ен могутній Арпоксай голубіє, а навсібіч і аж ген до обріїв, і ще далі й далі — земля скіфська простилається. Дотлівають на ній пожежі, останні чорні дими тануть у високості неба, і небо ясніє, і далина світліє — вільна віднині рідна земля. І вже на північ послано гінців швидкокрилих, щоб скіфський люд — жінки, діти, юнаки та діди — поверталися до своїх кочовищ — вільна земля!
Над широкою долиною вітри шумлять.
Над високою могилою вітри шумлять, біле волосся Іданфірса (а воно за шістдесят днів війни ще білішим стало) на вітрах скіфських має… На вершині могили біля владики три його найзнатніші вожді: Скопасіс, Таксакіс, Тапур. Царські слуги підносять їм золоті чаші, повні хмільного бузату. А нижче — знатні воїни і ватаги піднімають чаші за перемогу, за царя свого, за вождів, за воїнів їхніх відважних, за білого геть Іданфірса п'ють.
— Владико! По той бік Істра побитою гадюкою уповзає перська орда в глиб фракійської землі!
Іданфірс зводить до небес тремтячі висохлі руки свої, жовті, худі, маслакуваті, шкіра та кості.
— Батьку наш Папай! Ти чуєш радісні вигуки вождів моїх, що перська орда побитою гадюкою уповзає за Істром в глиб фракійської землі? Ми, опоясані акінаками, зібралися, щоб сказати тобі, батьку наш: ми розбили персів, земля наша, край наш вільний віднині. Осине гніздо Скіфії вжалило Дарія, втікає він вже за Істром, хоч і нахвалявся, йдучи на нас, що Колесо Персиди потрощить наші кості. Але перемогла ясна скіфська зброя, нагострена на чорному камінні. По скіфських степах світла та радісна яса летить — побіда, побіда, побіда!
Із золотих чаш здійснили жертовне узливання, пили хмільний бузат за Папая, за Ареса, за побіду, за ясну скіфську зброю і мужів її кмітливих, за осине гніздо Скіфії, що, заворушившись і грізно загудівши, вигнало ворога з краю свого.
Тихим старечим голосом, стомленим і вицвілим, Іданфірс гомонів із своїми вождями.