Ольвія, стр. 86

Тож чи легко йому було тоді?

О ні, було йому тоді важко, дуже важко, але він витримав оті дев'ятнадцять битв і виграв їх усі. То чому ж зараз йому, коли він не програв ще жодної битви, чому зараз йому так важко? Так важко, як ніколи не було, важче навіть, як у той рік, коли його чекали дев'ятнадцять битв. Чому йому так важко із скіфами?.. Ходив і не знаходив відповіді.

Тоді, в 522 році, йому не снилися повержені ним царі, він тоді спав міцно, спав будь-де: в поході, навіть на місці битви, серед порубаних тіл, і спав міцно, і вранці прокидався свіжим та бадьорим. То чому зараз йому — царю царів! — заледве чи не щоночі сниться той худоребрий сак, злидар, якийсь пастух без роду-племені, якому він хтозна-коли відтяв голову?..

Чому його безстрашне, добре навчене і витривале військо, яке ніколи не знало ні втоми, ні поразки, яке за рік витримало дев'ятнадцять битв, чому воно тепер, у скіфських степах, вибилось із сил і, не провівши жодної битви, вже втратило віру в перемогу?

Запитання, запитання, запитання…

А відповіді — жодної.

Розділ десятий

Якщо розумні — здогадаєтесь самі…

Настав день, і Дарій змушений був, пересиливши власну гордість, відрядити своїх послів до невловимих скіфів. Це вже був початок поразки, хоча царські посли й мали передати скіфам таке послання:

«Дарій, цар великий, цар царів, Віштаспів син, Ахеменід, перс, син перса, арієць із арійського племені.

Ахурамазда подарував мені царство велике, багате на добрих мужів і добрих коней. Я привів добрих мужів на добрих конях до вас, скіфи. Я придушив Вавилон, Персію, Мідію, Елам, Єгипет, Парфію, Саттагідію, придушу й вас, кочовики, у вашій землі. Якщо ви сильні, якщо ви справжні мужі, а не боягузи, то вступайте зі мною у битву велику, а якщо слабодухі — то визнайте своє безсилля і прийдіть до мене із землею і водою».

Для скіфського царя Дарій велів заготовити ще й таке послання:

«Дивак! Чому ти все тікаєш і тікаєш? Якщо ти вважаєш себе сильним протистояти мені, то зупинися. Облиш своє блукання і бийся зі мною. Якщо ж визнаєш себе безсильним, то визнай мене своїм владикою і прийди до мене з поклоном, як і належить приходити рабу до свого пана».

Дарій мав гострий розум і, попри гнів свій та лють, що душили його щодень, все ж ясно усвідомлював марність такого послання. Якщо скіфи не злякалися його величезного війська і граючись водили його за носа по своїх безкраїх степах, то царських погроз і зовсім не злякаються. Все це він усвідомлював, але інакше не міг. Не буде ж він знову безцільно блукати степами, бачачи тільки хвости чужих коней? Треба ж було щось діяти, якось дістати скіфів, а він нічого кращого, крім погроз, придумати не міг. Якщо його велетенське військо не дістало скіфів, то, може, хоч посли дістануться до них?

Він сидів на коні, груди якого були забрані залізною сіткою, а голова захищена золотими пластинками, сам був у панцирі й шоломі, в центрі свого великого війська, в оточенні гвардії «безсмертних», готових кістьми лягти, а свого царя захистити навіть тоді, коли все військо виляже, але упевненості не відчував і на свої безсилі погрози скіфам надій не покладав. Надсилаючи погрози, він випрошував у них битву. Це була образа з образ, але виду він не подавав, ніби так воно й мало бути. І своїм особистим послам — знатним мужам Персії — він вкотре нагадував:

— Так і заявіть: або — або… Або хай скіфи здаються на мою милість, або хай б'ються з нами.

А сам думав: скіфи просто посміються з його послів!

Подумав так тому, що на їхньому місці він би теж сміявся.

Скіфи і справді сміялися.

Але хоч і дикі степовики, та, як приймати послів, знають, бо прийняли їх поштиво, з гідністю, завели їх до білої юрти і напоїли холодним кумисом. І в цій ввічливості теж відчувалася сила їхня. А ось із царського послання сміялися. Ні, не вголос, але очі їхні були веселі й глузливі. А сміється тільки той, хто відчуває за собою силу. Це Дарій розумів, але не міг тільки збагнути: в чому полягає сила степовиків? У війську?.. Але воно менше і не таке досвідчене, як перське. Тоді в чому?.. Хіба в тому, що вони вдома, у своїх степах, а він, перський цар, блукає тут із зав'язаними очима. Та ще, мабуть, їхня сила у мудрості й хитрості їхнього царя. О, тільки стара і досвідчена лисиця може затіяти таку війну із персами!

А відповідь його, одна відповідь на царські погрози чого варта.

«Моє становище таке, перський царю! Я і раніше ніколи не тікав зі страху перед ким-небудь, і зараз не бігаю від тебе. А чому я відразу ж не вступив із тобою у битву, я тобі охоче поясню. У нас немає городищ, які нам треба захищати. Ми не боїмося їхнього розорення і спустошення і тому не вступаємо з вами у бій. Та є у нас отчі могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати — і тоді дізнаєтесь, будемо ми битися за ці могили чи ні… Тобі ж замість дарів — землі й води — я посилаю інші дари, на які ти заслуговуєш. А за те, що ти назвав себе моїм владикою, ти мені дорого заплатиш!»

Дарій мовчав, похмурий, як ніч.

Чи варто було набиватися на битву, щоб отримати у відповідь таке послання?.. Та й ким погрожувати скіфському цареві? Військом, яке зрання й дотемна канючить айш? Він не міг збагнути своє воїнство. Відколи почався скіфський похід, вони щодень вимагають одне й те ж: їжі, їжі, їжі…

Його воїнству байдуже, що персів переслідує одна невдача за іншою, воно вимагає одного: їжі, їжі, їжі. Воїнству байдуже, що воно покрило себе неславою, що з нього кепкує цар кочовиків, воно вимагає айш… У нього, царя, все є, вишукані страви у нього є, але жоден шматок не лізе в горло. Та і як він полізе, коли йому приносять такі послання скіфського владики… Не мав уже сили навіть гніватись. Сидів у своєму розкішному шатрі, і його ні на мить не залишав пекучий біль. Перед ним на килимі що тільки не стояло з їжі й питва, а він на ту їжу і на питво не міг і дивитись… Його, всесильного царя із таким військом, якісь кочівники водять за ніс! Ще й пропонують йому, як у насмішку, шукати могили їхніх предків! Дались вони йому, ті могили! Він — покоритель Азії! Як після такої поразки й неслави повертатися додому? Про його невдалий похід у Скіфію дізнаються всі народи і племена царства, а дізнавшись, відчують, що цар царів не такий уже й сильний, коли його обвели круг пальця якісь кочівники у кибитках! І почнуть піднімати голови. Ще й говоритимуть про нього: «Той, якого обхитрили скіфи».

Військо гинуло без їжі. Щодень стратеги посилали навсібіч загони у пошуках харчу, але скіфи спокійно знищували їх. Більше того, перські вершники, побачивши скіфських лучників, відразу ж повертали назад коней і, збиваючи з ніг власну піхоту, мчали до табору. Ганьба!

А ще через день скіфи спіймали десять вершників, але не забили їх і навіть не відібрали у них зброї. Вони напоїли їх кумисом і веліли відвезти своєму царю дари. І вони привезли Дарію незвичайні дари: три клітки, у яких сиділи птах, миша і жаба. А на клітках лежало п'ять стріл…

— Що це таке? — запитав цар своїх найближчих мужів. — Про що говорять дари варварів?

Знатні мужі старанно розглядали дари, але сказати певного нічого не могли. Вершники, які привезли клітки, теж нічого не могли повідати.

— Скіфи сказали: якщо ви, перси, розумні, то здогадаєтесь самі.

— Я питаю вас, що означають дари степовиків? — повторив цар, і мовчати далі було небезпечно, бо в царських очах уже почали спалахувати блискавки…

Тоді наперед ступив один із полководців і так сказав:

— О владико всіх людей від сходу і до заходу сонця! Дари означають, що скіфи підкоряються тобі небом, землею і водою, визнають тебе своїм паном і повелителем!

— А стріли? — швидко запитав цар.

— Стріли?.. — зам'явся велеречивий полководець. — Стріли промовляють… ворог складає перед персами зброю.

Дарій люто бликнув на краснобая і крізь зуби процідив:

— Це тобі так хочеться, але не це символізують варварські дари! — Обвів присутніх важким поглядом: — Хто скаже правду? Я за правду не караю, навіть якщо вона буде неприємною для моїх вух.