Ольвія, стр. 83
Добре почав Мегабіз, але й він не туди повернув. Дати владу знаті? Та завтра ж почнеться в Персії розбрат, і царство розпадеться на ворогуючі табори.
Далі мовчати Дарій уже не міг.
Але почав стримано, із похвали Мегабізу:
— По-моєму, Мегабіз правильно відгукнувся про народ, а ось на знать, бодай і найвищу, в мене інший погляд. Якщо ми візьмемо на вибір форми правління, кожну її в найдосконалішому вигляді, тобто найдосконалішу демократію і найдосконалішу монархію, то остання заслуговує найбільшої уваги. Адже нічого немає кращого за правління одного найкращого владаря. Він бездоганно керує народом, і при такій владі краще всього можуть зберігатися в тайні рішення проти ворогів. Між верховною знаттю, якою б вона не була справедливою, неодмінно виникнуть розбрат, зваби, чвари. Бо кожен захоче главенствувати, тож спалахне ворожнеча. А від неї до кровопролиття — один крок. При демократії пороки теж будуть, адже в громадські справи проникне підлість. Виникнуть таємні спілки, змови. Аж доки який-небудь народний вождь не покінчить із демократією. І потім цей вождь швидко стає самодержцем. Отже, єдиновладдя — найкращий спосіб правління. І потім: звідки у нас, персів, свобода? Хто нам її дав? Народ чи самодержець? По-моєму, якщо свободу нам дав володар, то й мусимо міцно триматися за цей спосіб правління і не порушувати добрих батьківських заповітів і звичаїв.
Дарія першим підтримав Гобрій.
За ним, щоправда, повагавшись, до Дарія пристала й решта змовників. І Отан зрозумів, що ввести у персів демократію і не світить, а тому сказав так:
— Друзі! Отже: один із нас стане царем. Буде він вибраний жеребкуванням, чи рішенням перського народу, чи ще якось — я, у всякому разі, сперечатися з ним не буду. Сам я бажаю бути вільним. Я відмовляюсь від престолу з тією умовою, щоб ні я сам, ні мої нащадки не підкорялися нікому із вас.
— Бути по-твоєму! — вигукнули всі.
Отан встав, поклонився і вийшов.
Шестеро змовників, провівши вдячними поглядами Отана, якусь мить сиділи мовчки, а тоді зненацька заговорили усі разом. Заговорили про Отана, про його благородний вчинок (сам відмовився від претензій на царську владу!), про те, що той, хто з них сяде на престол, буде щорічно жалувати Отану найкоштовнішу мідійську одіж та інші цінні дари надсилатиме. Адже він перший задумав змову і зібрав їх докупи.
Потім Гобрій сказав:
— Один із нас стане царем. Але хто б не став, моє слово таке: щоб кожен із нас за бажанням міг у будь-який час заходити до царя без доповіді, якщо тільки цар не почиває у своєї жони. Далі. Цар мусить брати собі жону тільки із наших сімейств.
І всі погодилися: хай буде так!
Далі надумали чинити ось як: сісти усім на коней і виїхати за міську браму. Чий кінь першим заірже на сході сонця, коли вони виїжджатимуть за міську браму, тому й бути царем.
І всі сказали: хай буде так!
І Дарій вдячно глянув на Гобрія, він усе зрозумів.
Легенда це чи ні — не будемо тут доскіпуватися.
Може, й легенда, адже Дарій міг без будь-якого іржання коней стати царем, бо він був із роду Ахеменідів, представляв наймолодшу ахеменідську родову гілку.
Але так описує Геродот, тож закінчимо цю історію за Геродотом.
Дарій розповів своєму конюху Евбару про умову і додав:
— Якщо знаєш який хитрий засіб, то вчини так, щоб я, а не хто інший отримав царський престол.
Кмітливим був Евбар. І до слова був хапким, і до справ. Ще й мав веселу та безжурну вдачу.
Вислухавши Дарія, він легенько свиснув.
— Пане!.. Якщо тільки від цього залежить, бути тобі царем чи не бути, то не хвилюйся. Раніше тебе ніхто царем не стане. Твій кінь першим заірже на виході із міської брами.
— Тоді не витрачай марно часу, — велів Дарій, — адже завтра вранці справа мусить вирішитись.
Ну й хват був той Евбар!
І ось що він затіяв.
Вночі вивів за міську браму кобилицю, яку жеребець Дарія любив дужче всіх. Прив'язав її, а потім почав водити навколо неї Дарієвого жеребця. Жеребець поривався, конюх його стримував, та все водив, водив, а потім пустив. Жеребець покрив кобилу.
І коли рано-вранці шестеро змовників виїхали за міську браму, то жеребець Дарія, тільки опинився на тому місці, де була прив'язана кобила, як кинувся вперед, і «згадуючи» події минулої ночі, голосно заіржав.
Тієї ж миті змовники зіскочили з своїх коней і впали до ніг Дарія, кланяючись йому, як новому царю Персії.
Гобрій же вигукнув:
— Царствуй над нами, славний Ахеменід! Велике тобі дісталося царство, аж двадцять три країни нараховує воно. Тож віднині ти, Дарій, син Віштаспа, цар царів!
А збоку стояв веселий Евбар, хлопець-хват і щось безжурно насвистував…
А значно згодом на Бехістунській скелі з веління Дарія про його воцаріння на перський престол було вирізьблено коротко і надто сухо:
«Це було в 10-й день місяця багадіяша, коли я з небагатьма людьми убив Гаумата-мага і найзначніших його прихильників… Царство у нього я відібрав. З волі Ахурамазди я став царем. Ахурамазда дав мені царство».
А нижче було вирізьблено й таке:
«Говорить Дарій-цар: Ось ті мужі, які були при мені, коли я убив Гаумата-мага, що називав себе Бардією, тоді ці мужі діяли зі мною, як мої прихильники…»
І далі йшов перелік імен шести учасників змови проти самозванця мага.
Розділ восьмий
Царський кінь полетів на небо
А ще, як свідчить Геродот у своїй «Історії», Дарій «перш за все велів вирізьбити на камені і поставити рельєфне зображення вершника з написом, що звіщав: «Дарій, син Віштаспа, знайшов собі перське царство доблестю свого коня і конюха Евбара».
Дарій дуже любив коней.
Він любив їх дужче, аніж людей, бо людей він знищував скрізь і всюди, де проходило його військо, а коней беріг. З кожного походу приводив їх у своє царство тисячами. Приводив не як рабів, як то було з людьми, а як таких, котрі вищі од людей.
«Того, хто в сідлі — знищуйте, якщо він вам не здається, — полюбляв говорити цар своїм воїнам. — А того, хто під сідлом, — погладьте по шиї, поляскайте по спині, заспокойте його, нагодуйте і напоїте. Той, хто під сідлом, може стати вашим другом і не раз вас виручить із біди. Вірте йому дужче, аніж тому, хто в сідлі».
Всі знали, як цар любить коней, не стайні для них мурував, а палаци зводив. А побачить де гарного коня — в друга чи недруга — не заспокоїться, доки той кінь не стане його власністю, не прикрасить собою його багаті та пишні царські конюшні. У недруга силою такого коня відбере, у друга за будь-які скарби викупить, все віддасть за доброго коня.
«Бо, тільки осідлавши коня, відчуваєш себе людиною, — у рідкісні хвилини відвертості казав цар. — А без прудкого коня ти ніби й ніхто — маленький на землі, і не видно тебе. А в сідлі сядеш — наче крила у тебе виростають. Летиш і землі під конем не відчуваєш».
Любив Дарій коней, а Вірного над усе. І беріг його, як найближчого друга. Найкращі конюхи доглядали царського улюбленця, годували відбірним зерном, напували джерельною водою. Коли в царя царів був добрий настрій, він любив приходити у стайню до Вірного, гладив його, розчісував гриву, бесідував з ним, і кінь, косуючи на царя великим оком, схвально кивав головою.
Дарій посміхався:
— Тварина, а все розуміє.
З Вірним йому завжди везло, з Вірним він завжди ходив у походи і завжди на Вірному в'їжджав у столиці підкорених країн. Може, тому і взяв із собою у далекий скіфський похід, сподіваючись, що й тут Вірний принесе йому удачу, і він, сидячи у сідлі Вірного, слухатиме, як скіфські вожді, стоячи на колінах, прохатимуть його про помилування.
Не збулося… Скіфи далеко, точніше, між ними і персами один денний перехід, який неможливо здолати, а Вірний лежить перед ним, відкинувши всі свої чотири ноги, — колись такі невтомні, такі прудкі ноги, що несли його, Дарія, як на крилах…
З конем трапилось лихо під вечір, він і до того ледве йшов, а тут захитався, з шумом видихнув повітря і впав, засовавши ногами. Він ще хотів звестися і намагався звестись, бо шкріб передніми ногами землю і навіть силкувався підняти голову, та відчув, певно, марність свого задуму, востаннє жалібно заіржав і затих, вишкіривши зуби.