Ольвія, стр. 56

Дарій ішов до Істру ніби із зав'язаними очима, не знаючи, де зараз скіфи, скільки їх, чи готовий їхній цар Іданфірс до бою… Йшов, не відаючи, що владика скіфів, старий Іданфірс, пильно слідкував за рухом перської орди до Балкан, сотні його вивідників нишпорили всюди в тамтешніх землях і про все побачене та почуте негайно ж, через нарочитих гінців, передавали владиці.

І на раді в Геррах Іданфірс розповідав вождям та старійшинам заледве чи не за кожен день руху Дарія. А орда сунула, як сарана, — все з'їдаючи і знищуючи на своєму шляху. Знав Іданфірс, що царські огласники кричали місцевому люду, котрий не хотів коритися чужинцям:

— Схаменіться! Проти кого піднімаєте зброю, нещасні та нерозумні? Немає в світі більшої сили, як військо царя царів, живого бога на землі Дар'явауша, сина Віштаспа! Кидайте зброю до ніг царських воїнів і визнавайте їх за своїх владик! Падайте перед конем кшатра всіх людей Сходу і Заходу, і він помилує вас і дарує вам життя. Адже не проти вас веде своє страшне військо іменем бога неба, а проти скіфів за рікою Істром. Хто підкориться, той піде з царем царів бити скіфів і захопить багато-багато прудконогих і сонячних коней кочовиків.

Незважаючи на свою численну перевагу добре організованого і вимуштруваного війська (тамтешні племена могли виставити проти царя царів лише окремі розпорошені загони), Дарій все ж був обережним і не забував про охорону свого тилу. Мало що може статися! Заради надійного тилу й безпеки вже в землях Фракії, неподалік гирла ріки Мариці, Дарій велів збудувати укріплення (його було названо Доріском), в якому на час походу проти скіфів полководець Мегабаз з наказу Дарія залишив сильну залогу, яка й мала захищати тили перської армії та усмиряти місцеві племена, якщо ті раптом повстануть. Рухаючись вперед, Мегабаз розсилав навсібіч кінні загони з царським повелінням знищувати всіх і вся, хто не складе зброї і не визнає персів за своїх владик.

— Чим більше ми залишимо після себе руйнацій та гарячого попелу, тим безпечніше буде нам, — повчав він ватагів летючих загонів. — А найкраще було б, якби ми залишили після себе пустелю. У пустелі ніхто не вдарить нам у спину.

Частину фракійських племен, які не корилися, винищили, частину ж — більшу — в рудих, аж вогнистих лисячих шапках приєднали до перського війська. Покоривши Фракію, Дарій пішов до ріки Теару, котра славилась своїми цілющими джерелами. Від довгого походу, спеки та куряви, що здіймалась над ордою до півнеба, владика почував себе негаразд. Він то їхав у колісниці, то верхи, то пересідав у царський візок, але ніде не міг знайти собі місця. Боліли руки і ноги, нило все тіло, і лікарі порадили йому скупатися в цілющих джерелах Теару.

Цар царів послухався їхньої смиренної поради, скупався в цілющих джерелах Теару і відчув себе посвіжілим та збадьорілим. На радощах велів поставити на березі ріки стовп із таким написом:

«Джерела Теару дають найкращу воду. До них прибув походом на скіфів найкращий і наймужніший з усіх людей — Дарій, син Віштаспа, цар персів і всього Азіатського материка».

Поставивши стовп для майбутніх поколінь, Дарій рушив далі, до ріки Артеска, щоб по дорозі покорити войовничі племена гетів. Хоча гети й відважні та охочі до битв (про них казали, що вони нікого не бояться, навіть самого неба. Коли надто довго гримить грім, вони пускають у хмари стріли, щоб налякати небесних богів, аби ті не гуркали над головою), але й гетів переполошила перська навала. На раді вони вирішили спішно відрядити вісника до свого бога Солмоксіса. Бог живе на небі, і гети раз у п'ять років слали до нього свого вісника, вибраного по жеребку, з дорученням розповісти богові про справи на землі гетів, запросити поради і допомоги.

А цього разу, у зв'язку з несподіваною навалою перської орди, вісника слали позачергово. Ставши колом, група воїнів підняла вгору списи, інші схопили чоловіка, котрий витягнув нещасливий жеребок, і сказали:

— Гляди, не барися в дорозі, хутчіше прямуй до бога і скажи, що перси напали на нас, що їх тьма-тьмуща. Хай бог виручає нас!

Підкинули вгору вісника, він упав на гострі списи, а душа його прямцем полетіла до бога. В очікуванні божої помочі гети взялися за зброю. Бог мовчав, а перси йшли. І гети вступили в бій, не чекаючи допомоги бога. Билися відчайдушно і вперто, не шкодуючи життя, але вдіяти нічого не могли. Перська орда просто поглинула їх.

Упоравшись з гетами, Дарій три дні стояв табором в долині, збираючи загони, які нишпорили всюди, велів привести в порядок зброю, обози, відправив в укріплення Доріск поранених та хворих воїнів і тільки тоді повернув до Істру, на «шиї» якого іонійці вже будували для нього міст.

Військо збадьорилось, як нібито був кінець походу, підтягнулось. Гарцювали вершники, повеселіли піхотинці, і навіть обози заскрипіли жвавіше. І сам владика аж помолодів і з'явився попереду свого війська на улюбленім своїм коні на ймення Вірний.

— Ахурамазда з нами! — кричав він молодо і гучно і простягав правицю свою до бога сонця Мітри. — Ми прийшли, славні мої мужі! Нас чекає кидок на той бік і — перемога!

І всі поривалися до ріки, вигукуючи: «Істр, Істр, Істр!»

А Істр, ланцюгами зв'язаний, як норовистий раб, вже виблискував на обрії. І всі в той день були хмільні, хміль той був всеохоплюючим, він спалахнув, як пошесть. Тисячі і тисячі стадій шляху лишилися позаду, велетенське військо підходило до останнього рубежа, за яким почнеться вирішальна битва і — славна перемога. І незліченні багатства, які вони захоплять у саків за Борисфеном.

І ніхто тоді ще не знав, яке протвереження чекає їх там, по той бік ріки, що розділяла фракійські та скіфські землі.

Ось про це й говорилось на царській раді в Геррах.

Іданфірс, закінчуючи свою розповідь, обвів присутніх вождів та старійшин суворим поглядом і тихо, але твердо сказав:

— Коні передових загонів Дарія вже п'ють воду із Істру. П'ють воду із першої ріки на заході скіфських земель. А сам владика персів, непереможний до цього Дарій, із велетенським військом йде до нас, йде, як наша погибіль чи наша слава. Все залежить від того, як ми його зустрінемо. Вожді мої! Старійшини! Мудрі і славні мужі та воїни! Вас я зібрав у священній землі Герр, щоб запитати вас: як будемо зустрічати незваних гостей?

Розділ дванадцятий

Дими за рікою Істром

Чужинський воїн повільно підносив до її обличчя гострий і блискучий наконечник списа із тонким, добре відточеним жалом.

Чорнобородий, дивлячись їй в очі, швидко запитав:

— Чи далеко до Великої води?

Оточивши полонянку з усіх боків перси круто повернули на захід.

«Що він має на увазі під Великою водою? — подумала Ольвія. — А, напевне, Борисфен…»

— Я питаю, скільки днів путі до Великої води? — вже нетерпляче, каліченою скіфською мовою запитав чорнобородий.

«Ми їхали вісім днів від Борисфену, ще день чи два шукали кочів'я Савла… Виходить, десять днів путі чи щось біля цього», — подумала Ольвія, а вголос мовила:

— Не знаю, де Велика вода. Ми їхали звідти, — і показала рукою на південь, — від моря.

Чорнобородий недовірливо дивився на неї.

— Гаразд… Скільки путі від моря?

— Я не рахувала дні, бо сиділа у кибитці, а в ній темно, і днів не було видно. А випускали мене з кибитки тільки іноді, і то вночі, — намагаючись бути спокійною, одказала Ольвія, а сама думала: і для чого їм потрібно знати, скільки днів путі до Борисфену?

Чорнобородий скривив губи.

— Ти є… полонянка?

— Так. Мене взяли в рабство. — Тут Ольвія вирішила говорити правду, і чужинці їй повірили, бо прозвучали її слова переконливо.

— О, радій, жінко. Перси тебе звільнили від рабства. Ти будеш мати волю і робити, що захочеш!

Перси?.. Де взялися у цих степах перси? І що їм треба, і що то за дими за рікою Істром? Невже там перська орда, а перед нею просто невеликий розвідувальний загін?