Ольвія, стр. 37

А Ясон у степ поглядає, ніби кого виглядає. Порожній степ, тільки вихор, крутячись-вертячись, несе пил і мчить із свистом в далину… А перед Ясоном стеляться чужі степи, чужа далина. Там, у тих далеких і загадкових степах, живуть ненависні йому скіфи — бородаті, чубаті, хижі, підступні… Там бродять їхні нелічені табуни, іржуть коні, здіймаються дими… Там гуртуються до нових набігів невловимі кочовики.

Там Ольвія…

Його Ольвія…

Черконе акінаком біль по серці, закипить кров.

То не просто Ольвія, не просто дівчина — дівчат у місті і справді багато, то його сонце, його щастя, його доля, віддана у тяжку неволю кам'яним архонтом. Далека і назавжди втрачена радість…

«Ольвіє!!! — хоче крикнути Ясон. — Як ти можеш… у тій дикій Скіфії жити і… любити? Опам'ятайся, Ольвіє, тебе силоміць забрано! І не повірю, що ти знайшла у Скіфії свою долю. То — наврочено тобі, наврочено!»

Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.

«Чому ти не захотіла втікати зі мною, як я під личиною купця проник у лігво Тапура, твого поневолювача?»

Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.

«Ольвіє, невже ти любиш його?»

Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.

«Ні!!! — кричить Ясон. — Не повірю!!! Зачарували тебе варвари, одурманили травами скіфські знахарі. Приспали тебе, убили, отруїли в тобі все живе… Як тебе оживити, щастя моє, як скіфську полуду з очей твоїх зняти, як сонце ясне тобі повернути?.. Як?.. Як, Ольвіє?.. Підкажи!..»

Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.

Опускаються руки в Ясона.

Меркне йому ясний день.

Так і дні минають, ночі…

Швидко плине час, вже далекими степами бродить холодна осінь. Ранками по всьому обширу біліє паморозь, наче хто сріблом вистеляє степи. Ось-ось із далекої півночі прилетить зима, закружляє із неба біле пір'я, закрутиться-загуде, злий, колючий вітер засвище і замете, загатить снігами єдину караванну дорогу в Скіфію.

Прощай тоді, Ольвіє!

Будеш ти міцно захована за тими заметами, за холодами, за вітрами, за кряжами, за далиною…

І не догукаєшся до тебе, і не докличешся.

Віє холодом із Скіфії, ще пустельніше, ще крижаніше стає на серці в Ясона. Не відає, де йому подітися, у якому краї світу від розпачу заховатися. Тісно у рідному місті. Ой, як тісно та душно! Наче у в'язниці мурованій. Боляче ходити вулицями, де все нагадує про тебе, Ольвіє. Ще важче жити, знаючи, що ти належиш іншому. Кинутись би у вирву, знайти у ній забуття. Чи вимолити богів, аби дали ковток води із царства Плутона?.. Ковтнути і забути земне життя і місто, що носить твоє ім'я, і самого себе насамкінець забути.

Все частіше й частіше спадають на думку рядки поета Фелгніда:

Одного дня його викликав архонт і сказав заклопотано:

— До мене дійшли неприємні вісті: над нашим краєм запахло війною. На Балканах з'явилися перси. Буцімто веде їх сам цар Дарій. Про його наміри я ще нічого не відаю, але від Балкан до нас — рукою подати. Ходять чутки, що перси збираються напасти на Скіфію. Так це чи ні, покаже час, а тому пильнуй місто вдень і вночі. Бо може статися, що південне крило перської орди зачепить і нас.

Вийшов Ясон від архонта наче хмільний.

Перси на Балканах!

Перси йдуть походом на Скіфію!

І Ясон придумував для Тапура найжахливіші тортури, і від того трохи легшало на душі, ніби світ трохи розвиднявся.

Марилось… Розіб'ють перси ненависних скіфів, а Тапура… А Тапура поженуть у рабство, поженуть, прив'язаного до перської колісниці, а Ольвія… Ольвію сам Дарій велить віддати йому.

Так і скаже перський владика:

— У кого вона відібрана, до того хай і повертається!

Минали місяці.

Все холодніше й холодніше ставало у степах Скіфії. Іноді зривався сніг, танув… Знову пускався… Над Скіфією висіли важкі сірі хмари. З півночі дули холодні вітри.

Ось-ось замете-загатить скіфські шляхи-дороги, і тоді до весни кочовики врятовані.

А перси все ще барилися.

І надія Ясона на перський меч, що покарає його заклятого ворога, почала підупадати. Але чекав. Терпів, жив віднині лише однією мрією, що перси прийдуть… Так і зима спливла у тому чеканні, а про персів і чуток більше не було. Десь ніби на Балканах зазимували… А може, вони й не дійшли до Балкан, а тільки збиралися в похід, чутки їх випередили?..

А повесні негадано заскрипів скіфський караван до Ольвії. Як угледів Ясон повозки на високих дерев'яних колесах, запряжені двома парами комолих биків, як побачив бородатих, чубатих скіфів у повстяних куртках і таких же башликах, то й світ йому потемнів. Живі-здорові скіфи, і нічого з ними не трапилось, ще й торгувати приїхали.

І бородатий скіф посміхається до його воїнів.

— З весною, греки!.. Як зимувалося? Що нового біля моря?

Шкірив проклятий скіф білі зуби, а очі його були повні сміху.

— Варвар!.. — процідив крізь зуби Ясон. — Дикун!..

А скіф шкірив білі зуби, і очі його були повні сміху.

— Може, й дикуни. Та хліб ви, греки, наш їсте. Скіфський.

І та єхидна усмішка вивела Ясона з себе.

— Цить, мерзенний поганцю! — кричав він, не тямлячи себе. — Ви — найгірший народ, який я будь-коли бачив!!

— Пан, мабуть, далі свого безвусого носа і не бачить? — ледь посміхаючись, запитав його скіф.

І тоді, не відаючи, що робить, Ясон велів варті не впускати у місто скіфський караван.

Вартівники хоч і виконали наказ, але вкрай розгубилися. О, такого ще не траплялося, звідколи стоїть Ольвія. Що чинить цей нерозумний начальник? Чи він справді, як казав скіф, не бачить далі свого безвусого носа?..

Тільки стало про це відомо у місті, спішно примчав стратег, перед скіфами вибачились, а зухвалого полемарха обеззброїли, скрутили йому руки і кинули до міської в'язниці. Так велів архонт.

— Все одно скіфи знайдуть погибель від перського меча!!! — кричав Ясон, коли його запроторювали до в'язниці. — А заодно скуштує гніву Немезіди і ваш архонт, тиран із тиранів! Торговець власною дочкою! Кам'яний ідол!

Хоч архонту й доповіли про нахвалки Ясона, та він велів і пальцем не чіпати бранця. А сам все думав і думав, що чинити із сином загиблого полемарха, як його врятувати, як до життя повернути. Гине-бо хлопець, ой, гине…

А другого дня йому доповіли, що Ясон утік із в'язниці, забивши каменем памороки вартівнику, і зумів вислизнути не лише з підземелля, а й навіть із міста.

— Гаразд, — сухо мовив архонт, — я розпоряджуся, щоб організували погоню…

Про погоню він нікому і не заїкнувся.

«Може, й краще, що втік Ясон, — думав він, і від такої думки легшало на серці. — Хай походить хлопець по світах білих, охолоне, тугу свою на чужих вітрах розвіє, розуму набереться. А в далеких краях, де ніщо йому не буде нагадувати про Ольвію, легше горе своє перенесе…»

Розділ другий

Як летіли від моря дрохви…

Як у скіфські степи з теплими дощами й першими громами, із соковитими травами й галасливим птаством завітала справжня весна і заквітчала землю зелом, а небо — блакиттю, як Тапурів рід кочував у долині Семи Вітрів, в Ольвії почалися пологи.

З півдня, від берегів далекого Понту, летіли барвисті хохітви, а дрохви так хмарами сунули у скіфські степи. Прилетіло їх тієї весни, як ніколи! А днини які стояли! Промчать вершники, наконечники списів аж горять у сонячному промінні. Наче з чистого золота вони. По всьому обширу — від обрію й до обрію, від кряжа до кряжа — котилися ковилою зелені хвилі. В кочовищах уже спали просто неба, радуючись і ясним дням, і золотим місячним ночам. То влітку сонце як вогнем випалить степи, а зараз, повесні, радуйся, живи.