Ольвія, стр. 35
Бурмотів він нудно й одноманітно, але справу свою знав, і робота аж кипіла в його руках — грубезних і твердих. Впоравшись з ободом, дістав ковані залізні шини з дірками для цвяхів, приладнав їх до дерев'яного обода.
— Як тут і були! — задоволено вигукнув і почав забивати молотком цвяхи і знову, як осінній дощ, зарядив мжичку слів, комусь невидимому доводячи, що без стельмаха ані цоб ані цабе, ані тпру ані ну… — А всі, бачте, пастухів хвалять, а всі, бачте, тих розхвалюють, що в набіги ходять за чужим добром.
— А нам, стельмахам, чужого добра і не треба, — казав Ольвії, не звертаючи уваги, слухає вона його чи ні. — Ми, стельмахи, і самі ось цими руками добро робимо.
Ольвія зіскочила із задка кибитки на землю, стельмах підняв вісь, насадив колесо і, тримаючи кибитку однією рукою, другою вертів колесо.
— Ге-ге, крутиться!.. Крутилося б воно у вас без стельмаха!
Опустив кибитку, вставив у вісь металевий прутик, загнув його, щоб не випав.
— Готово! — вигукнув, витираючи руки об штани. — Хоч на край світу покотиться. Я свою роботу знаю, мені чужого добра не треба, я сам добро роблю.
— Спасибі, майстре, — подякувала Ольвія, і стельмах аж розквітнув од подяки.
— Чули?.. — невідомо до кого звертаючись, вигукнув він. — Чужа жінка, не сколотка, а все знає і все розуміє. Майстром мене назвала. Правильно, ми, стельмахи, майстри.
Закинув на плече молоток і пішов понад кибитками, вигукуючи:
— Гей, скіфське плем'я, у кого ще колеса розсохнися? Кому ще лагодить? Озивайтесь, доки я добрий…
Ольвія стояла, не знаючи, до чого їй руки прикласти і де себе подіти, а на душі було невимовно тяжко. Бо так додому потягло, що кинула б усе і побігла, полетіла б…
Прийшли два погоничі — маленькі невиразні чоловічки, без башликів, голови в обох шматками вицвілої тканини пов'язані, волів за собою на налигачі привели. Цибатий завів воли так, щоб один із них переступив дишло, повернув їх і трохи підвів уперед.
— Тпру, сірі! — Гукнув напарнику: — Плече!
Той подав плече ярма, і цибатий поклав його покірним волам на шиї, напарник підніс під шию підгорля і з'єднав його з плечем снізками, вставивши у снізки кілочки, а з боків засунув занози. На дишло надів каблучку, закріпив її притикою.
— Готово, господине, — озвався цибатий до Ольвїї. — Вели, і будемо рушати.
Ольвія мовчала.
Негадано примчав Тапур, осадив гарячого коня, блиснув до неї чорними очима і білими зубами.
— Ольвіє, ти чому стоїш і не радуєшся? Кочівка ж! Для скіфа це така радість! Мандрувати будемо, а немає нічого кращого, як степами на нові місця їхати.
І зник так само раптово, як і з'явився.
Рушили, як завжди, як минулого разу, як рік тому, як вік тому. Заскрипіли кибитки з майном, з жінками та дітьми, запряжені двома чи й трьома парами комолих волів. Місце ж чоловіка в сідлі. У будь-яку пору року — в спеку чи в холод, в дощ чи в хугу — не покине скіф сідла, з яким зріднився і зрісся. Примчить іноді до своєї кибитки, гикне-свисне, відхилиться запона, виглянуть діти та жінка, погомонять на ходу, і знову мчить глава сім'ї до табунів. Чи до своїх, чи, як бідний, до чужих…
У голові валки — найбільші і найбагатіші кибитки, вози з шатрами та різним майном, загони вершників, багато вбрані коні, сяйво золота… Перед веде Тапурів рід з усіма родичами і домочадцями. Ольвія їхала разом із своєю сліпою рабинею у великій шестиколісній кибитці — справжній хаті на колесах, що була перегороджена на три частини. Замість ґайка — дашок над передком.
Біжать погоничі, поляскують батогами, скриплять колеса, навіваючи сум і тугу… Кибитка обтягнена повстю, не пропускає ні пилу, ні вітру, ні дощу… ні світу білого. Темно в закапелках кибитки, душно, важко…
Дрімає Мілена, похитуючись в такт рухові. Що їй, старій сліпій рабині, життя її вже в минулому — вона дні свої лічені доживає… А як їй, Ольвії… Важко Ольвії, гнітюче на душі, наче камінь там ліг. Позирає на південь, де за чорним громаддям хмаровищ недосяжний тепер Понт. А її знову везуть, везуть, як у полон, везуть все далі і далі від рідного міста, у глиб Скіфії. Хоч-не-хоч, а доведеться ставати скіф'янкою — назад уже немає путі. І діти її будуть скіфськими, і рід її увесь віднині і навіки скіфським буде…
Глянеш назад — валка, валка, валка… Ні кінця їй ні краю. А навколо тирса, солом'яно-жовта, зелена далина, кряжі на обріях. Вершники скачуть, чорними хмарами сунуть табуни, лемент звідусіль чується, галас, сміх…
Скриплять колеса, сум навівають…
І здається Ольвії: поїхали грецькі купці, остання нитка, що зв'язувала її з рідним містом, назавжди обірвалася…
Що її чекає там, за темним грозовим обрієм, і скільки ще у її житті буде таких кочівок, ночей під зоряним небом, вогнищ, стійбищ, пасовиськ… Згадає Ясона — защемить серце, а від чого — і сама того не знає…
Налетів шквал вітру, закрутив пил і сухе листя, прошелестів, прогудів над валкою розбишакувато, накушпелив, що й дихати нічим, і зник… А за ним почали сунути хмаровища, сірі, одноманітні, гнітючі… По якомусь часі вони потемніли, наче зло яке мали на цю скіфську валку, знизу попелом узялися. У степу хутко сутеніло, обрії вже втратили чіткі обриси, все злилося, розпливлося, наче запнулося у сіру пелену. Знову налетів вітер, у степу враз стало жовтіти, і та жовта мла, від якої аж різало у вічі, залила увесь світ… Вона була нереальна, неприродна, а відтак і тривожна, лякаюча… Зненацька трахнув грім — раз, другий, і пішов гуркіт степами. Як трохи затихло те громовище, почувся віддалений шум дощу, що швидко наздоганяв валку, небо наче тріснуло, провалилося, й на землю линула злива… Крім шуму дощу, не чути було нічого. З дашка, що нависав над передком, дзюріли потоки, але кибитка не зупинялася, бо валка рухалась і рухалась, а куди — невідомо.
І сліди позад неї змивали потоки.
«Мабуть, я вже ніколи не повернуся додому і не побачу Гостинного моря, — мимовільно і чомусь гірко-гірко подумалось Ольвії. — Завезе мене ця валка на край світу, загубиться у скіфських степах мій слід назавжди».
А злива диким звіром ревла й стугоніла в степу…
Частина третя
Розділ перший
Чи є у світі щастя?.
Якщо у світі є щастя, тоді звідки у нього стільки нещасливих?.. — не вперше думає Ясон і не знаходить відповіді. Бо всюди перед ним стіна — невидима, але тяжка, глуха, яку ні здолати, ні пробити, ні обійти…
Стіна, стіна, стіна…
І десь по той бік непробивних мурів заблукало його щастя. І заблукало, мабуть, назавжди. Тому й лишилася Ольвія в серці гострим наконечником скіфської стріли — і ні вирвати її, ні рану зцілити. Час — великий лікар, кажуть грецькі любомудри, та тільки не все підвладне й часові. Яким би не був лікарем час, але не видужає більше Ясон, і, мабуть, доведеться йому носити у серці скіфську стрілу до кінця своїх днів.
Та ще самотність. Ні порадитись з ким, ні душу перед ким відкрити. Серед людей він самотній, як мандрівник у пустелі. І куди він іде, того й сам не знає. Самотність, самотність, самотність… О, як страшно бути самотнім серед людей!
Після загибелі батька, полемарха Керікла, Ясон став полемархом міста. Хоча він був ще замолодим, як для такої посади, і навіть ще й бороди не носив, але так наполіг сам архонт. А Ясо ну було все одно.
Поверх рожевої хламиди, що спускалась йому до колін і була скріплена на плечах двома пряжками-фібулами, одягнув Ясон обтяжливого, незручного від незвички панцира із бронзових пластин, нашитих на міцну бичачу шкіру, насунув на білявий, ще по-хлоп'ячому задерикуватий чубчик важкий шолом з пишним султаном, до широкого шкіряного пояса меча причепив, і наче й не було більше колишнього мрійника, соромливого голубоокого вигадника.
Так і скінчилася коротка юність.
Родон в хітоні, поверх якого гарно задрапірований білий гіматій, у фетровому брилі з полями — зовсім мирний, похожий на філософа чоловік — з-під кущуватих брів пильно дивився на сина свого вірного товариша і побратима. Змінився хлопець, як змінився! Перед архонтом стояв чужий йому, незнайомий юнак: високий, худий, обличчя, колись округле і ніжне, тепер видовжилося, посіріло, зробилося шорстким і суворим, сухі губи міцно стиснені, а в кутиках уст залягли невидимі раніше зморшки… Вже не хлюпає блакить з його сумних очей, вони потемніли, так рано зблякли і дивляться на світ з мукою і відчаєм.