Ольвія, стр. 100

Але дуже гірким і терпким видалося йому хмільне, солодке вино перемоги. І не міг він захмеліти, хоч і багнув того, і не міг він забутись, хоч і багнув того. І коли воїни заспівали давню скіфську пісню чоловічої мужності, він теж підхопив її, сподіваючись хоч у пісні знайти — хоч на мить знайти! — забуття:

Епілог

І зачинив Тапур двері навіки

Ольвію поховали в межиріччі Борисфену і Танаїсу, у безмежнім краї кочівників, неподалік караванного шляху, що поспішав скіфськими степами до далеких берегів Гостинного моря.

Поховали на узвишші, на Трьох Вітрах, щоб здалеку було видно на рівнині її могилу, щоб і Ольвії також було далеко видно.

А видно Ольвії, як внизу, на рівнині, степ мріє, видно, аж ген до обрію, де кряжі синіють, де голуба стрічка Борисфену зливається з блакитним небом. Та ще видно, як вдалині неквапливо повзе валка по караванній дорозі, прямуючи до моря, до ласкавого і теплого Понтусу Еуксіносу — Гостинного моря, до щасливого міста Ольвії.

Далина…

Сива ковила на вітрах гойдається…

Марево вдалині блукає.

Пролетить орел.

Мигне степом руда лисиця, і довго потім зелені трави полум'яніють, наче підпалені лисячим хвостом.

Пронесеться табун, а ген на обрії промчать вершники.

Пройдуть обабіч могили сторожкі дрохви, свисне рудий бабак, прошумить вітер, линучи на південь, теж до берегів Гостинного моря, пропливе вгорі самотня хмарка… Зупиниться над високою могилою, задумається, потемніє…

І впаде тоді вниз кілька крапель, блиснуть вони сльозинками на зеленім листі, зітхне вітер, і попливе хмарка далі — сумна і печальна…

Тиша.

А то зненацька прокотиться степами грім, лункий, гуркітливий, зашумлять вітри, женучи поперед себе важкі чорно-сині хмари… Загуде, засвище вітрисько, пригинаючи ковилу до землі, потемніє в степу, насупиться-нахмуриться далина, закутається у важку сіру кирею… На обрії, де кряжі, аж чорно стане, там лютують блискавиці, небо краячи… Розійдеться грім-громенко над степами, погуркає, аж тріск та виляск навколо стоять, а тоді раптово затихне, затаїться десь у небі, ніби його й не було… На мить стане так тихо в степу, що аж у вухах лящить від тиші, і все живе принишкне в очікуванні чогось страшного… Сюркне десь коник раз-другий, сполошено крикне птах, і знову німо… А небо чорніє, як гнівом наливається, а тоді — тр-р-ра-ах!!! Аж виляски пішли. І знову тиша, тільки тривожно засвистять бабаки, ховаючись по норах… Та ось вже вухо починає вловлювати віддалений шум, ще не ясний, не чіткий. Але тривожний, загрозливий, всеперемагаючий. Шум наростає з кожною хвилею, він наче мчить з глибини степу на широких могутніх крилах, а іноді пересідає у залізну колісницю і — гримить, гримить, гримить… Та ось грім затих, тільки чути зляканий шелест ковили, а потім засвистіло все навколо, загуло, завертіло, як у вирі, і вже степ потонув у тім сум'ятті…

Потемніло до болю в очах, і линула злива…

І зник світ за водяною стіною, тільки тріск стоїть, а що там за дощем — піди розглянь.

Як зненацька примчить, так зненацька і вгамується водна стихія. Потягне грім за собою хмари, пошумить злива далі, на обрії ще дужче потемніє, і там — наче кінець світу. А тут почне хутко вигодинюватися, блискавиця ще кілька разів черконе по небу, і почне затихати грім, тільки далеке відлуння ще бурчатиме в степу, затихаючи, завмираючи… Вигляне сонце, зелений вмитий степ спалахне барвами, і встане між небом і землею веселка… Одне коромисло її, здається, там, у морі, воду п'є, а друге тут, за могилою Ольвії. А може, і на її могилі…

Тихо стане, свіжо, чисто, легко…

— Гроза… — скаже Тапур і вийде із білого шатра, і довго-довго дивитиметься в потемнілу далину, де під барвистою веселкою стоїть висока могила на узвишші Трьох Вітрів.

«Як вона там?» — подумає він і тамує біль, що ніяк не хоче вщухати, вмирати, зникати…

Тяжко стане на серці. Примчить до могили Тапур, зупинить бойового коня, задумається… Вітер колошматить чорне його волосся, щось гуде у вуха про далекі воєнні дороги, про чужі землі… Дивиться Тапур в далину, думає, степ слухає… Про неї думає… Про Ольвію… Блищить мокрий від роси степ, блукає степом марево… Зринає з того марева біла постать, руки до нього простягає… Ольвіє… Ольвіє… Ні, то не вона, то туманець після зливи блукає мокрим степом… Не вона… А він бачить її, бачить стрілу у її грудях… І червоний струмочок, що витікає з-під стріли, бачить. Вона простягає руки, все ближче і ближче підпливає до нього над степом, але Тапур не ворушиться, і Ольвія летить над землею далі і зникає за веселкою…

Минув уже рік з дня загибелі Ольвії, а Тапуру все здається, що те лихо сталося сьогодні, вчора…

Ніби вчора, ніби сьогодні, ніби у цю мить вилетіла із вербняка чорна стріла божевільного перса… Ніби в цю мить, а на її могилі вже послався чебрець і кров'ю полум'яніє горицвіт…

Від кочовища до кочовища Ольвію везли на траурнім повозі, запряженому двома білими і двома чорними кіньми. Дві тисячі вершників їхали з обох боків повоза, супроводжуючи свою господиню у світ предків. Процесія рухалася повільно, зупиняючись на перехрестях доріг, і в кожнім кочовищі назустріч з голосінням вибігали скіф'янки, виходили чоловіки… Як велить прадавній звичай, скіф'янки плакали й голосили, рвали на собі одяг, волосся, дряпали обличчя… І тягучий, тужливий плач линув над степом… Так скіфи прощаються з найдорожчими своїми співвітчизниками.

їхали кружними шляхами, щоб більше обхопити кочовищ, щоб більше степовиків попрощалося з Ольвією, оплакало її, і Ольвії тоді буде не так тяжко покидати цей степ.

Тапур їхав відразу ж за повозкою і нічого не бачив, крім білого плаття Ольвії, що холодним снігом зими біліло на повозі… І здавалось Тапуру, що увесь степ укритий снігом зими…

Скриплять колеса, рівномірно рухаються вершники у чорних башликах, лунає голосіння, а степ Тапуру видається білим і холодним. І думає він про неї… Ні, він не просто любив Ольвію. Він багатьох любив і знав… Але забув їх і ніколи не згадає за свого життя… А ось Ольвію не забуде. Вона йому дорога. Ольвія стала йому рідною. А це вище любові. Це — вічне. І скільки він житиме, він пам'ятатиме її і знатиме, що вона була у нього… А ще вона приходитиме до нього у сни… Часто приходитиме. І він буде з нею говорити, і обніме її у сні, і відчуватиме її живою, молодою і гарною…

Щось бринить у його душі, невловиме, не знане досі: він любив і любить. І вона йому рідна. І від цього йому легше прощатися з нею. Адже він став іншим. Тому іншим, що в нього була вона. Була і буде. Хоч у снах буде.

Скрипить сумний повіз.

З кожним обертом коліс все ближчає і ближчає і вічна домівка Ольвії, а отже, і мить прощання…

Яму викопали глибоку. Сонце висушило її, і стіни затверділи. А вже потім стіни вимурували камінням, а на дах поклали міцні дубові колоди, які напиляли біля Борисфену. Мусять вони віками тримати на собі важкий курган. В гробницю Ольвії ведуть маленькі двері. Посередині гробниці вже стоїть високе ложе, накрите пурпуровим покривалом, на кінцях якого тихо подзвонюють золоті бляшки…