Хотин, стр. 94
На тихі води, на ясні зорі
У запорізькому таборі панувало велике заворушення. Із самого початку війни не було такого веселого настрою, такого загального піднесення. Козаки шмигали поміж вози, намети, скопища порохових бочок і купи сміття. Обличчя сяяли. Подекуди лунав бренькіт кобзи.
— Агов, Максимочку, кого там виглядаєш? — почувся веселий голос Андрія Кульбаби.
Горбоніс, що стояв на вершині валу і дивився на близький ворожий табір, повернувся до побратима.
— Та чорт його мамі знає! Незвично якось…
— Звикай! Відвоювали!
З турецького стану вітерець доносив запальну мелодію. Дзвінкий ріжок виводив східні ритми, час від часу зникаючи за золотим дзвоном бубнів. Гарний чоловічий голос щось весело співав по-турецьки.
— Гарно виводить, — кивнув головою у бік невідомого співака Максим.
— Бусурман… — Кульбаба невизначено покрутив пальцем.
— То й що, гарно ж! Ось! Послухай… Зараз!
Далекий голос співав якусь невідому, проте надзвичайно гарну пісню, і Максим мало не пританцьовував, слухаючи веселий приспів.
— Ой, Максиме, тобі б іще чарку, то й під турецькі музики гопака б ушкварив.
— Та вшкварив би, братику!
— То чого тут стоїш, вітер нюхаєш? Нумо до товариства! Хлопці он бочку меду викотили, Микита дозволив. Пішли зараз, бо тільки дно й побачиш!
Та Максим, хитаючи головою в такт мелодії, не поспішав. Він, мов зачарований, слухав пісню.
— Ти турецької зовсім не знаєш? — спитав Кульбабу.
— А на біса воно мені? Он, хіба батька запитай, він мусив вивчити…
— Я трохи розумію. Він співає про дівчину. Дівчину, яка кохала лицаря. Вона три роки дожидалася коханого з війни. Нарешті він повернувся, посадив її перед собою на коня і міцно обійняв.
— Повернеться, поганець… Цей повернеться, але ті, що їх я встиг дістати, вже не повернуться… Плюнь на того бусурмана, Максиме. Ходімо ліпше меду вип'ємо.
— Злий ти, а молодий…
— Та тьху на вас! Остогидли, молодий, молодий! Сам дуже старий! Як тридцять літ має, то вже й мудрець…
Максим засміявся.
— Ну що ти, Андрію! Де, кажеш, той мед?
— Був, та, мабуть, облизня спіймаєш, поки надумаєш, — невдоволено буркотів Кульбаба, але Максим підхопив його і потягнув до чималого гурту козаків.
Переяславський курінь гуляв. Ще зранку кошовий, зібравши козаків, сказав, що війну закінчено. І це пролунало, як гасло. Запорожці, стомлені важкими тижнями боїв, голоду і негоди, дістали з возів дубові діжі, бурдюки і фляжки з горілкою. Почалося те, що сучасники називають «затьмарюватися проклятими люлькою і пияцтвом». Весь сорокатисячний табір зібрався біля бочок, як зазвичай збирався біля кабиць. Набирали коряками, казанками, а подекуди й пригорщами. По довгих козацьких вусах стікали меди п'ятирічної витримки, червоні, як кров, молдавські вина. Козаки вливали в себе неймовірно великі порції міцних напоїв і пахкотіли люльками. Зосереджено жували суху й пекучу від солі тараню.
— А що, товариство, ще є щось для нас? — голосно кричав Андрій, продираючись крізь чималий натовп.
— Знайдемо, — мовив дебелий Келеп, обтираючи вуса. Він зігнувся над бочкою і черпнув у дерев'яний коряк добру кварту золотистого духмяного меду. — Тягни, один з другим. Дав Бог дожити до цього дня, то май щастя!
Андрій підхопив «михайлика» і підніс до вуст.
— Ох, яке ж воно добре!
Великими ковтками гарячий напій полився через міцну козацьку горлянку. Кульбаба, не спиняючись, спорожнив половину коряка. Нарешті спинився й голосно крякнув.
— Тримай, Горбоносику! Воно ліпше за бусурманські пісні!
Максим узяв важку чашу. За час походу він уже й відвик від таких гулянок. Перехиливши коряка, випив. П'янка хвиля пробігла по жилах, сильно вдаривши в голову. Настрій загальних веселощів пройняв до кісток, і Горбоніс широко посміхнувся.
— Добре!
— Ой, добре! То як там той гопак? — запитав Андрій.
Горбоніс ударив шапкою до землі.
— А що, і гопак буде!
І він, несамовито б'ючи себе в боки, пішов у присяди. Хвацько підкручував смолистий оселедець, а той, мов гадюка, усе вився, досягаючи широких плечей, затягнутих у червоне сукно жупану.
— Ой, добре, братику! — скрикнув Кульбаба і собі теж пустився в танок. Кружляючи один поперед другого, запорожці весело поглядали на навколишніх, запрошуючи товаришів приєднатися. Додавала запалу кобза, що її дістав із торби сліпий Пузир.
— Гуляйте, дітки, маєте-бо привід. Добре бусурмана побили, добре, відпочивайте! — примовляв Пузир, перебираючи струни.
Раптом наперед виплигнув Товкач. По-молодецьки заломлена бараняча шапка височіла на низькому козачкові, доповнюючи його постать на добрих два вершки.
— Гей, браття! Кобзареві налийте! Ой, ноги ж мої, ноги! Самі у танок просяться! — І Товкач закружляв у шаленому ритмі гопака.
— Без тебе знаю! — посоловілий Келеп черпнув із діжки ще один коряк і попрямував до кобзаря.
— Випий, батьку, — тільки й мовив. Язик кремезного запорожця вже добряче заплітався.
Пузир на мить полишив струни, що гули у веселому гаморі, додаючи настрою. Козаки, не розгубившись, продовжували танок.
— А чом ні! Вип'ю! — промовив старий, намацуючи «михайлика».
— О! Добрий «михайлик», козацький! Ну ж бо, за нашу перемогу! — голос Пузиря ніби помолодів і голосно лунав над присутніми. — І за тебе, Трохиме… Хай тобі, товаришу мій дорогий, земля за пір'їну буде…
— Пий, батьку, на здоров'я, а братам нашим загиблим — Царство Небесне! — відповідали козаки.
Гримів і співав козацький табір. Вилітали одна за одною верхівки діжок і лилася горілка, наповнюючи суворі козацькі душі безтурботністю, веселим настроєм і втіхою. Лунали пісні.
Ближче до обіду в таборі у турків вдарила гармата, за нею ще і ще, доки навколишні пагорби не потонули в ревінні канонади.
— Що? Отакої! Стріляти мені! Ну, чекай, голомозий! — Келеп, похитуючись, поліз на окоп. Горілка вже зробила свою справу, і він не відразу зрозумів, що діється. Повільно, але невпинно він дерся на високий земляний насип, голосно лаючись на адресу турків.
За ним прямував укритий синцями Журко. Недавня екзекуція зробила з ним своє, і навіть в атмосфері суцільної пиятики Журко рішуче відмовлявся від «оковитої».
— Я своє випив! — твердо промовляв він і відсторонював простягнуті коряки.
Нарешті Келеп випростався і, хитаючись, подивився на завісу диму над турецькою арматою.
— Та то ж салют, братику!
— Салют?.. Який такий сал… салют?
— Такий! Кінець війні!
Келеп у задумі почухав потилицю, позираючи каламутними очима то на турків, то на Журка.
— А ми чого мовчимо?! Пушкарі, таку вам через сюди… Пішли-но, Журко, вдаримо!
І вони поплелися до найближчої гармати, звідки незабаром долетів обурений голос курінного пушкаря, у відповідь на який гула лайка захмелілого Келепа. Нарешті пушкар махнув рукою і пішов до гурту. Через хвилину вдарив холостий постріл.
— Слава! — заревів Келеп.
У цей час Журко закладав до гармати новий заряд пороху…
Стрілянина, пісні й танці тривали до пізньої ночі. Палали кабиці й ліхтарі. Обидва ворожі табори, здавалося, намагалися перевершити один одного у кількості вогнів. Берег Дністра залило ціле море світла. Невпинно грали музики, і текла річка міцних напоїв. Вояки, які ще кілька днів тому кидались один на одного з несамовитою люттю, перетворилися на простих людей: веселих і сумних, сильних і слабких, великих і не дуже. Раптом стало помітно, що у людей з протилежного табору, незважаючи на їхнє віросповідання, такі самі, як у тебе, руки й ноги, така сама червона кров, яка тече і в твоїх жилах. А десь там, у далеких просторах Малої Азії, у пустелях безмежної Аравії і Північної Африки, на теплих берегах Середземномор'я, у кожного з них є домівка і рідні, які до сліз вдивляються у пекучу лінію обрію і чекають його живим і здоровим. І горілка не могла зовсім перебити важкий сморід тління, що його холодний вітер ніс із недавнього поля бою. Не можна було не дивитися на тисячі могил і ровів з безліччю мерців, бо ці рови, як велетенські міста, з різних боків виросли навколо брудних і змучених вояків.