Хотин, стр. 81

Вирішальна битва

Сагайдачний стояв посередині великого намету військової канцелярії. Мовчки дивився на яничара, який, важко дихаючи, лежав на підлозі. На закривавленому обличчі був вираз дивної байдужості. Турок уже зрозумів, що його долю вирішено, і сміливо дивився на своїх катів. Чорні очі люто зиркали з-під густих брів на виголеному черепі. Руки його, стягнуті назад, стиснулись у кулаки. По голих волохатих грудях пролягла цівка засохлої крові з розбитого раніше носа.

— Це все? — запитав у перекладача Сагайдачний.

— Так, батьку. Кричить, собака, одне і те саме, мовляв, ще до вечора вони виграють битву. Падишах має намір кинути в бій усі наявні сили.

— Ну, що ж… цього можна було очікувати, — мовив Сагайдачний сам до себе. Потім повернувся до турка. — Сьогодні до вечора, кажеш? Побачимо, побачимо… Стратити його!

Двоє козаків ухопили яничара і поволокли геть із намету. Зачувши близьку смерть, турок почав борсатись і люто ревти, як дикий звір. Але дужі козацькі руки тягнули його до залитої кров'ю плахи перед шатром.

— Ну, що думаєш? — звернувся гетьман до полковника Дорошенка, що стояв поряд.

— Таки довідалися про смерть Ходкевича.

— У цьому я не сумніваюся. Дивно, що вони не атакували ще три дні тому. Витримаємо?

— Мусимо. Раніше тримались.

— Раніше він усіх сил не кидав… Ти от що, давай до козаків. Проїдь уздовж табору, оглянь окопи. Може, дещо поправити треба. Заодно звернеш увагу, який у людей настрій. Потім мені доповіси.

— Слухаю, батьку, — Дорошенко, не гаючись, вийшов із намету.

– І ще одне, — звернувся Сагайдачний до осавула, — видати козакам по чарці горілки з мого дозволу. Сьогодні вона їм не завадить…

Вийшовши з намету, Сагайдачний сів на коня. Треба було побачити Любомирського. Арабський скакун, подарунок покійного Ходкевича, гордовито вигинав шию, крокуючи через завмерлий у ранішніх сутінках табір.

Любомирського помітив ще здалеку. Перейнявши обов'язки рейментаря, той діловито об'їжджав позиції польських військ. Час від часу віддавав розпорядження підлеглим, які щільним натовпом оточували гетьмана.

— Доброго ранку, пане Любомирський, — привітався, наблизившись, Сагайдачний.

— Доброго ранку, — відгукнувся Любомирський діловито.

— Радий бачити вас у доброму здоров'ї.

— Дякую, пане Сагайдачний. Які справи привели вас до мене?

— Нагальні. Вам відомо, що сьогодні Осман намірився взяти реванш за всі минулі поразки?

— Відомо. Мені ще вчора донесли це мої вивідники. Що ж, ми готові… Не відмовите у честі поснідати зі мною?

— Гаразд.

Любомирський їхав поряд із Сагайдачним і бадьорим голосом розпитував його про справи. Здавалося, майбутній штурм його ніскільки не турбував.

— Ви розумієте, який буде штурм? — не втримався Сагайдачний.

— Розумію, вашмость, але не бачу приводу турбуватися. Ми вже майже місяць успішно відбиваємо всі їхні напади. А тепер жовніри ситі, дякувати Віденському. Отже, все складається на нашу користь.

Нарешті під'їхали до величезного, прикрашеного золотим і срібним орнаментом намета.

— Прошу, пане Сагайдачний. Це, звичайно, не палац у замку, але маю надію, що ви оціните простоту лігва старого вояки.

Сагайдачний оглянув обстановку в шатрі і тихо посміхнувся, ховаючи посмішку від Любомирського. «Скромне лігво» ущерть було забите предметами розкоші: дорогими килимами, венеціанськими дзеркалами у позолочених рамах, шафами з дорогим одягом. Якимось дивним серед цієї мирної і спокійної палати виглядав рицарський меч, що виблискував золотими спалахами у світлі десятків ароматичних свічок. Повітря сповнювалося пахощами дивовижних парфумів. Востаннє Сагайдачний чув стільки пахощів у сералі кафського бейлербея.

Добре вишколені служники забігали, сервіруючи довгий, укритий білосніжною скатертиною стіл.

— Я все-таки вважаю, — без упину торохкотів Любомирський, — що генерал повинен знаходитись у своєму таборі, поруч із жовнірами, власним прикладом показуючи, як треба долати всі труднощі походу. У палацах будемо відсиджуватися після перемоги.

— Цілком із вами згоден. Покійний ясновельможний пан Ходкевич був важко хворий, тому час від часу бував у палаці, але нам, воїнам, найліпшим парфумом слугує пороховий дим. А для вух нема солодшої музики, ніж переможний крик нашого війська.

— О! Пан гетьман висловлюється не гірше за античних поетів! Так, так, просте солдатське життя загартовує волю.

За лічені хвилини на столі виросла гора дорогоцінного посуду, що в ньому знаходилися найвишуканіші страви і напої. За плечима кожного з гетьманів, що сиділи у різних кінцях довгого столу, став служник, будь-якої миті готовий підлити в келих старого вина чи підкласти на тарілку найліпший шматок.

— Давайте, пане Сагайдачний, піднімемо келихи за перемогу. За нашу спільну перемогу над ворогом.

— Що ж, давайте. І за удачу. Вона нам сьогодні знадобиться, як ніколи.

Випили духмяне вино і взялися за сніданок. Любомирський, не замовкаючи ні на хвилину, висмоктував устриці та запивав новими і новими келихами. Потім в'їдався білими зубами в рожеве м'ясо індички, розламував вудженого вугра і хрумкотів великим зеленим яблуком. Сагайдачний майже нічого не їв. Поглядаючи на Любомирського, не розумів: як він не бачить перед самим носом страшної загрози.

— А як почувається найсвітліший князь пан королевич Владислав?

— Трохи ліпше, але він ще хворий. Проклята лихоманка геть виснажила його.

— Було б дуже добре, якби Владислав з'явився перед військом. Після смерті Ходкевича це підняло б настрій жовнірів.

— Я розумію вас, але це виключено. Лікарі заборонили його світлості підійматись із постелі.

— Але ж, прошу пана, це війна!

— Що ви хочете цим сказати?

— Адже покійний рейментар теж хворів. І я, прошу пана, потерпаю від рани. Коли постає питання про успіх кампанії, треба робити над собою деякі зусилля!

— О! Ви згущуєте фарби. Я не бачу для цього жодних підстав.

— Добре, — Сагайдачний витер серветкою вуста і підвівся, — дякую за гостинність. Надзвичайно приємно було снідати у вашому товаристві. Власне, я прибув лише для того, щоб попередити пана гетьмана про намір турків здобути сьогодні перемогу будь-якою ціною. Вони кинуть у бій все військо. Вибачте, маю бути поряд із козаками.

— Дякую за попередження. Я буду мати це на увазі. Ну що ж… Під час бою будемо підтримувати зв'язок за допомогою джур. Ще вина?

— Ні, досить, — Сагайдачний відкланявся і вийшов із шатра, де чекали його джури з конем. Між наметами палали кабиці, у казанах варили сніданок. Вояки поспіхом натягали кольчуги, панцирі. Обдивлялися зброю і досипали у порохівниці чорний крупнистий порох. Іржали коні, долинали крики, польська й українська лайка.

Табір гомонів, сповнюючи Сагайдачного надією на перемогу. Він стиснув коня острогами і поїхав уперед, туди, де ставали у бойові порядки тринадцять полків козацького війська.

Піднявшись на окоп, Сагайдачний за допомогою джури зліз із коня, витягнув далекозору трубу і заходився розглядати вороже військо, що готувалося до наступу.

Величезне поле перед табором майоріло десятками найрізноманітніших кольорів. В очах рябіло від білих коней і одягу пашів, яскравого блиску зброї, зелених знамен і чорних, як сажа, облич нумедійців. Коні, мули, верблюди й осли несли на собі десятки тисяч вершників, а попереду бігли вкриті звірячими шкурами, пір'ям і різноколірною глиною напівдикі племена Центральної Африки й безмежного Аравійського півострова. З диким криком вимахували шаблями орди татар Джанібек-Ґірея. З підсохлої після дощів землі підіймалися цілі хмари пилу, ховаючи задні ряди від насторожених очей противника. Від цього кількість турецького війська здавалася ще більшою.

З пагорбів перед табором Османа II вдарили гармати. Охнули, огортаючись білим димом, і виплюнули сотні пудів заліза, чавуну й каменю. Розпечені снаряди з ревом полетіли над головами нападників і вдарились у вали. Здійнялись у повітря цілі водоспади чорної землі.