Хотин, стр. 38

Помилка Ходкевича

Надвечір третього вересня, саме тоді, коли козаки разом з обозними грабували залишене турками майно, з боку Кам'янця піднялася величезна хмара куряви: на підмогу Ходкевичу поспішав королевич Владислав із двома десятками тисяч легкого війська. У сутінках підійшли вісім полків, серед яких були лісовчаки [28], волоська кіннота і піші жовніри посполитого рушення [29]. Стомлені переходом вояки влилися до польського табору, а сам Владислав, оточений пишним почтом, спрямував коня до Хотинського замку. Валка, загримівши копитами, проминула важку, ковану листовим залізом браму над дерев'яним мостом. Під мостом, у глибокому рові, оскалилися гострі залізні палі. Колись на них, підрубавши мотузки, що утримували міст, оборонці фортеці скидали непроханих гостей. Королевич подивився донизу і враз пересмикнувся: він уявив себе на дні рову. Підсвідомо пошукав очима канати, що підтримували міст.

На подвір'ї зібралися два десятки шляхтичів, котрі бажали першими привітати Владислава. Всі були зодягнуті, як на парад, — блискучі панцирі, лицарські шоломи змішалися з різнобарвними шовками і багатими кармазинами. Оздоблена щирим золотом і слоновою кісткою зброя довершувала картину помпезності й урочистості моменту.

— Радий вас вітати, ясновельможний пане, у цьому давньому замку наших славних предків, — виступив наперед Ходкевич. Кована іспанськими майстрами кольчуга додавала його фігурі могутнього вигляду. — Зачекалися вас, зачекалися!

— О! Пане Яне Каролю, ви ж знаєте це хамське посполите рушення, сто дзяблів їм у пельку! Теє бидло зак упорядкуєш, пройде не один тиждень, — Владислав хвацько сплигнув з благородного буланого аргамака і подав повід хлопцеві з почету. — Поспішався як міг. О! І шановний князь тут!

Владислав ступив до Любомирського, і вони обнялись, як давні друзі, поглядаючи обидва з натягнутими посмішками.

— Як пан жиє? — улесливо запитав Любомирський.

— Добре жиємо, дякую.

— Як здоров'я ясновельможного нашого пана круля Сиґізмунда III? Чи добре себе почуває ваш великий батечко?

— Почуває він себе добре, шле вітання захисникам отчизни.

— Віват панові крулю! — гаркнули дрібні шляхтичі, що топталися позаду важливих персон.

Владислав, дякуючи, приклав руку до серця.

— Віват славному королевичу!

— Віват славному завойовникові Москви!

Владислав застиг, очікуючи, поки підлеглі вихлюпнуть заряд люб'язності. Трохи збентежило це «завойовник Москви», пригадалася страшна січа й відступ від стін Кремля. Усе ж королевич натягнув на обличчя найщирішу зі своїх посмішок. По черзі потиснув руку Синявському, Лєсковському, Тарнавському, Собеському й Жоравинському. Не очікуючи відповіді, розпитав комісарів про здоров'я і повернувся до Ходкевича.

— Польща гудить вашими успіхами на марсовому полі. Кажуть, Осман спіймав облизня?

Ходкевич задоволено схилив голову.

— Так! Се є чиста правда, слово гонору! Три штурми захлинулись у крові. У турків втрати сягають багатьох тисяч.

— Браво, браво! Я завжди казав, що Сейм у вас не помилився. Годі було й шукати удатнішого рейментаря для війська його величності.

— Бардзо дзєнькую, панемосць! Але то є правда, що основні перемоги на рахунку Сагайдачного. Поки що турки атакували лише його. А цей схизмат показав себе вправним вояком! — у голосі Ходкевича бринів жаль.

— Не без допомоги славного лицарства! — докинув Синявський. — Воїни корони польської теж додали зусиль, щоби фортуна повернулася до козаків обличчям.

— Звичайно! — королевич радо поплескав Ходкевича по плечу. — Не применшуючи слави Запорізького Війська, повинен сказати, що без нас вони лише легка кіннота, що не багато важить на полях сучасної війни. Ви згідні, пане Ходкевич?

Ходкевич засяяв.

— Безперечно! Ну, що ж… Найсвітліший князю… — він повернувся до решти присутніх. — Вельмишановне панство! Радий усіх запросити на бенкет на честь прибуття його світлості королевича Владислава. Прошу!

Шляхтичі задоволено загули. Чутка про розкішний бенкет, що його дає командувач, давно облетіла всю верхівку польського війська. Тож ласі до гулянки ротмістри, хорунжі, сотники й інша старшина напружено очікували початку. Ходкевич, шанобливо тримаючись позаду Владислава, попростував сходами до комендантського палацу. За ними стривоженою хвилею подались інші. Попростували, попоравши коней, і жовніри з почту королевича. І хоча не до палацу, а під сиві склепіння замкових казарм, там вони теж знайшли доволі вина й смаженого м'яса.

Владислав першим проминув сходи й опинився у залі, що ще недавно здивувала Сагайдачного надмірною, як для війни, розкішшю. Він діловито оглянув стіни, що тьмяніли у світлі важких срібних канделябрів. Задоволено хмикнув, поглядаючи на ведмежі й лосячі голови, колекцію коштовної зброї. Посеред зали виблискував величезний, по-королівськи сервірований стіл. Після довгої дороги розкішні наїдки та напої мимоволі притягували погляд.

А видовище того коштувало! Золотий і срібний посуд горою сяяв у світлі сотень свічок. На велетенських тарелях біліли крутими боками осетри, обкладені зеленню та ніжно-жовтими кружальцями лимона. Позирали блискучими кришталиками очей-камінчиків майстерно оздоблені смажені фазани. Через краї полумисків перевалювалися рожеві колоди окостів. А серед цього тарелі, тарелі, тарелі… Печені голуби, заправлені французьким сиром, копчені вугри, баранячі ніжки, канапки, виноградні грона… Через кришталь об'ємних караф переливалися прозорі ґданські горілки, пінились у сріблі старі меди. Золоті келихи іскрились угорськими, іспанськими та грецькими винами. Біля столу вишикувались у ряд та застигли вимуштровані не гірш за прусських ландскнехтів лакеї.

Поважно почали займати свої місця. Ходкевич, схиливши голову, вказав Владиславу на чільне місце за столом. Сам скромно присів праворуч, Любомирський — ліворуч. Далі розмістилися комісари, полковники, ротмістри, загалом дві сотні чоловік. Застигли, відкашлюючись та перешіптуючись, як завжди перед гучною хмільною гулянкою. Забігала челядь. Спітнілі пани віддавали прислузі теплі киреї та кунтуші.

Незручну мовчанку перервав Владислав. Скориставшись багатющим досвідом шляхетних гулянок, він швидко зайняв своє місце за столом і попросив наповнювати келихи, що негайно й було зроблено. Владислав піднявся, тримаючи у руці важкий келих.

— Шановне панство, — викинув руку з келихом уперед, — за вікторію!

Шляхта схопилася на рівні, сповнюючи залу ляском та гуркотом.

— Віват! — гаркнули, мов десяток литавр.

І покотилося. Пішов бенкет веселою ходою ласих до напоїв польських вельмож. Загудів різноголосо, перемішуючись зі сміхом, бульканням та дзвоном тарілок. Випили за короля. Підняли келихи за королевича, за славне лицарство, за перемогу польської зброї. Зачервоніли масні обличчя. Піднялися вгору хвалькуваті вуса, заблищали очі. Все швидше бігала по мармуру сходів прислуга, невтомно підливаючи й підкладаючи.

Владислав, що опинився серед рідної стихії, жартував і сміявся. Не забував виявляти прихильність щедрому господареві.

— Шановному панові маю приємні новини! — говорив він, витираючи шовковою серветкою коротенькі вуса.

— Буду радий почути, ваша милосте, — схилив чемно голову Ходкевич.

— Пані Анна-Алоїза шле коханому малжонеку гарячі вітання, а з ними листа.

— Дякую! — Ян Кароль прийняв простягнутий сувій паперу. Хвилину повагавшись, передав лакеєві, котрий запопадливо стояв позаду. — Пан був в Острозі?

— Так, довелося заїхати у нагальних справах.

— Як почуває себе пані Анна-Алоїза?

— Дуже хвилюється за вас.

— Пропоную підняти келихи за княгиню Острозьку, вірну дружину та справжню шляхтянку! — піднявся і вклонився Ходкевичу Тарнавський.

— Дякую й вам, мостивий пане, — Ходкевич пригубив келиха зі «старим венгржином».