Стрибок у ніщо, стр. 14

— В тому, щоб “розтягти” в ракеті час, мов резину. Тоді як на ракеті минатимуть дні, на Землі — місяці і, можливо, роки.

Круглі очі Стормера вийшли з орбіт: цього ще не вистачало, щоб Цандер з’їхав з глузду.

— Ви, здається… трошки…

— Збожеволів? — полегшив Цандер завдання Стормера.

— Я розумію містера Цандера, — сказав Джільбер, потираючи лоба. — Спосіб уповільнити плин часу справді існує. Це — прискорити рух. Але, містер Цандер, щоб створити таку різницю між плином часу на Землі і в ракеті, потрібна швидкість, близька до швидкості світла.

Цандер кивнув головою.

— Я не кажу, що розв’яжу це завдання, але, мені здається, я близький до його розв’язання, — промовив він.

— Промениста енергія? Радіохвилі? Внутрішньоатомна енергія? — закидали питаннями Цандера.

— Це поки що секрет, — відповів він. — І якщо мені пощастить оволодіти справді неймовірною швидкістю, тоді ми зможемо побувати навіть не на одній планеті і на власні очі впевнитися, чи можливе на них життя.

— Ще б пак! — вигукнув Кінбрук, глузливо посміхаючись. — Летячи зі швидкістю світла, ви за півтори секунди промчали б повз Місяць, а восьми з половиною хвилин вам вистачить, щоб досягти Сонця.

— Справді, — сказав Джільбер, — коли б ви летіли з швидкістю трохи меншою, ніж швидкість світла, то час у ракеті уповільнився б порівняно з земним. Поки на вашій ракеті мине близько року, на Землі може минути десять або навіть сто років.

Розмова пожвавилась. Крім астрономів і Цандера, ніхто не розумів, як може час линути то швидше, то повільніше; але сама думка дуже всіх зацікавила. Подумати тільки — адже так можна якоюсь мірою керувати і земним часом, примушуючи його линути то швидше, то повільніше.

— Коли я повернусь на Землю через місяць-другий, то застану свого Отто старезним дідом, а сама лишусь такою ж молодою. Правда, пане Цандер?

— І якщо земні справи складуться несприятливо, ми можемо закласти на якійсь планеті основи нового людства, — промовив Шнірер, що просидів цілий вечір мовчки. — Створити нову цивілізацію, без машин, без техніки.

“Сто років за два роки! — думав Стормер. — За цей час давно подохнуть усі мої заздрісники, вороги і судді, і сама справа про мене спопеліє в архівах суду. Чудово, хай йому чорт! А якщо все це загине, ми уповільнимо політ — прискоримо плин часу, щоб не дуже відстати од земних справ, і повернемось на Землю в найвигідніший для нас момент”.

— Я вважав би за краще повернутись на Землю і побачити на ній тріумфуючих “могікан”, — сказав він. — Але якби всупереч сподіванням нам довелося висісти на якійсь планеті, то треба було б дуже розумно братися до організації цього самого нового суспільства. Я пропоную такий проект. Ми візьмемо з собою в ракету, так би мовити, всю квінтесенцію конче потрібних практичних знань. У найстислішому, конспективному плані ми викладемо всі потрібні знання: математику, астрономію, медицину, біологію, ботаніку, географію.

— Боюсь, що земні ботаніка, зоологія і географія вам мало згодяться, — сказав Джільбер. — На інших планетах вам доведеться створювати іншу ботаніку і географію.

— Отже, я пропоную взяти з собою всю “сіль Землі” в компактному вигляді, — вів далі Стормер. — Можна було б замовити фахівцям скласти своєрідні конспекти, кожному з своєї галузі, І віддрукувати книги найдрібнішим шрифтом на тонісінькому, але міцному папері або взяти мікрокниги. Ботаніку, географію я навів для прикладу. Хоч, на мою думку, й земні ботаніка, географія, історія не будуть зайві. Хіба переселенцям на Венеру нецікаво буде знати про Землю? Але переходжу до найголовнішої частини мого проекту. Нове людство на новій землі, звичайно, мусить так само поділятися на класи, як і на нашій планеті. Але поділ цей повинен бути ще різкішим. Люди нашого кола мають посісти там панівне становище, А нащадки всяких слуг, механіків та іншого обслуговуючого персоналу, який ми візьмемо з собою, стануть нашими рабами. Ми створимо касту “мудрих”, “освічених”, а раби мають бути неписьменними, темними людьми. І ми пануватимемо над ними, бо без наших знань вони будуть безпорадні і безсилі. Тільки ми одні знатимемо, як споруджувати будинки, машини…

— Машини? Знову машини? І там машини? — заверещав Шнірер. — Ви хочете занапастити нове людство? Перенести цю заразу, цю чуму на нову землю? Машини — то прокляття сатани, яке призвело земне людство до справжньої катастрофи! Ні в якому разі, ні за які гроші я не погоджусь на це безумство! Класи можуть лишитись, вони навіть вкрай потрібні. Тільки рабство могло дати стародавнім філософам час для роздумів. Хай буде рабство. Але рабство, пом’якшене патріархальними відносинами. Життя, близьке до природи! Натуральне господарство! Ніяких міст! Ми, німці, в особі общини Берліна, яка неймовірно розрослась, самі створили знаряддя, що зруйнувало державу, коли це знаряддя — Берлін — попало в руки екстремістів, тобто антидержавно настроєних народних мас. Ніяких фабрик і заводів! Ніяких міст! Ферми, луки, пастушки, струмочки… Філософія споглядання і мораль…

— Християнська! — зауважив єпископ.

— Так, християнська, — погодився філософ. — Вона дуже зручна для нас. І, знаєте, я б залишив ці земні історії, географії на Землі. Ми створили б нову історію — про вищі істоти, що зійшли з неба на Землю. У нас був би авторитет божественності. Ми мудро і милостиво керуватимемо нашими рабами. Вони пастимуть наші отари, оброблятимуть виноградники і щонеділі разом з нами хвалитимуть нас і Всевишнього. Мирне життя на лоні природи. Ніяких робітничих питань, страйків, революцій! Золотий вік! Рай на землі!

— І ні-ніяких б-банків, комерційних справ? Ц-це… скучно! — сказав Маршаль.

— Без комерції життя не має смислу. Але ми з вами внесемо цю поправку, бароне, — промовив Стормер, звертаючись до Маршаля, — і, сподіваюсь, шановний професор Шнірер піде на компроміс. Адже приватну власність ви, мабуть, не заперечуєте, пане Шнірер? А якщо є приватна власність…

Між банкірами і філософом спалахнула суперечка. Ніхто не помітив, як Цандер підвівся і вийшов з галереї предків. Доля майбутнього соціального ладу “на новій землі” не мала відношення до ракетного польоту. До того ж усі ці дебати, на його думку, були позбавлені будь-якого практичного значення.

VII. ГАНС ВИВЧАЄ ЛУНА-ПАРК

Ганс вийшов з дому Вінклера і попрямував до велетенської підкови. її було видно звідусіль. Фінгер ішов обледенілою дорогою і думав:

“Підкова схожа на камертон. Так, вона не нижча за Ейфелеву башту, може, навіть вища. Вилка, що дряпає хмари…”

Густа хмара вкрила підкову до половини.

“Триста метрів… Підкова стоїть на горі, що сягає не менше п’яти-шести тисяч метрів у висоту над рівнем моря. Непогана вишка. Але для чого вона збудована? Вінклер не пояснив. Спробую догадатись сам… Мопассан колись скаржився, що Ейфелева башта давила на його мозок своєю пошлістю. В той час це була, звичайно, нікчемна споруда. її будували як окрасу всесвітньої паризької виставки. І все-таки, коли б Мопассан був Інженером, він пройнявся б повагою І пошаною до Ейфелевої башти. Для того часу вона була чудом будівельного мистецтва. На Ейфелевій башті — астрономічна і метеорологічна лабораторії, фізичний кабінет і потужна радіостанція. Мабуть, і підкова створена для таких наукових цілей…”

Хмари повільно пропливли на захід. Вершина підкови чітко вимальовувалася на чистому голубому небі. Задерши голову, Ганс пильно вдивлявся в підкову, але раптом спіткнувся і впав. Чийсь гортанний сміх, співуча говірка… Перед Гансом стояли індійці в дірявих ковдрах, накинутих на напівголі тіла. Ганс усміхнувся. Індійці посміхнулись у відповідь, блиснувши білими зубами. Вони показували руками на вершину підкови і на лід під ногами. Так, так. Ганс заґавився. Розуміючи свою провину, кивнув головою і підвівся. Індійці пройшли мимо і гукнули вслід кілька, мабуть, застережливих слів. Чотири негри пронесли на плечах величезну колоду.