Пристань Ескулапа, стр. 48

Говорячи це, Трепка перейшов у лабораторію. Я рушив за ним, зовсім збитий з пантелику. Зачинивши двері, я тихо спитав:

— Що це має означати, капітане? Ви сказали, що тільки завтра знатимете прізвище злочинця…

— Так треба було, — відповів Трепка. — Це невеличкий прийом, і я сподіваюся, що ти вибачиш мені цю маленьку нещирість.

— А ваше апелювання до їх сумління теж тільки прийом?

— Друже, невже ти вважаєш мене за циніка? — кашлянув Трепка. — Я звертався цілком щиро, виходячи з свого гуманного характеру.

— Ви розраховуєте, що їх зізнання полегшать справу?

— Ні. Я не розраховую ні на які зізнання хоч би тому, що вони уже нічого цікавого не можуть мені сказати.

— То навіщо тоді все це?

— Я ж сказав уже, що роблю все це для них. Хай у них залишиться враження, що вони в чомусь допомогли справі. Мені здається, що це потрібно для моралі їх самих як науковців. Для їх самопочуття.

— Чудово! — сказав, я іронічно. — Але ж ви не переконаєте мене, що мали тільки цю безкорисливу мету.

Трепка кашлянув.

— Це правда, друже, ти маєш рацію. Я був не зовсім безкорисливий… Дуже прикро, але ніяк не можу стати зовсім безкорисливим.

— Отже, у вас є тут ще й інша мета?

— Є.

— Яка?

Замість того, щоб відповісти, Трепка раптом усю свою увагу звернув на свій костюм, почав збивати з піджака невидимі порошинки. Я зрозумів, що нічого більше не довідаюсь від нього.

Ображений, я залишив лабораторію, де незабаром мала розпочатися комедія останнього допиту.

Розділ XXX

Кілька хвилин я тинявся у вестибюлі, а потім, вийшов у сад подихати свіжим повітрям. Ясна річ, весь час я думав про справу, а точніше — про свою участь у слідстві. Баланс був надзвичайно невигідний для мене. Я нічим не відзначився. Начебто я й брав участь у подіях, Трепка ніби й не приховував від мене жодного факту, а проте я відчував, що стою якось осторонь. Трепка не хотів поділитися зі мною найважливішим — висновками, які він робив із своїх відкриттів, і хоч тепер настала остання стадія слідства, капітан явно усунув мене від участі в розв'язанні всієї цієї історії. Однак за п'ять хвилин до закінчення я знав тільки те, що нічого не знаю. Кажуть, ніби Сократ вважав, що це вже багато, але я був іншої думки. Мене це страшенно принижувало.

— Павле, — почувся знайомий голос.

Я обернувся і побачив Галінку.

— Уже все? — запитав я.

— Так! Поцілуй мене, Павле! — Вона вперше назвала мене на ім'я. — Це великий день для нас. — Галінка була якось радісно збуджена.

У мене закалатало серце.

— Що сталося?

— Я хочу сказати тобі дуже важливу річ, але пообіцяй мені, що ти нікому не передаси.

Я приголомшено дивився на неї.

— В чому справа, Галінко?

— Ця історія закінчиться зовсім не так, як думає капітан.

— Не розумію.

— Слухай, — вона взяла мене за руку, — для тебе ця справа дуже важлива?

— Ну звичайно, — відповів я здивовано.

— Ні, для тебе особисто? Чи дає це тобі… ну… якісь хороші перспективи в житті?

— Мабуть, ні. Моя участь була тут зовсім скромна.

— Тепер буде інакше! — запально мовила Галінка.

— Не розумію.

— Фініш належатиме тобі. Розумієш? Ти відзначишся найбільше.

— Що ти мелеш, Галінко!

— Дай тільки слово, що нікому не скажеш хоч би години зо дві, що не випустиш із своїх рук перемоги.

— Перемоги?

— Йдеться про те, щоб уся заслуга належала тобі. Розумієш, тільки тобі! Дай слово!

— Якщо це не суперечитиме обов'язкам служби, то я можу дати слово. Але в чому справа?

— Я ж казала тобі: йдеться про те, що ця справа закінчиться інакше, зовсім не так, як думає капітан.

— Інакше? В якому розумінні?

— Праця «Епсилон» не пропаде.

Я здригнувся.

— Ти, мабуть, збожеволіла! Її ж спалили!

— Так. Її спалили, але Трепка не знає про те, що є фотокопії.

— Фотокопії? — скрикнув я.

— Послухай, я зараз усе тобі поясню. За тиждень до смерті, одразу ж після того першого замаху, професор Містраль наказав мені подзвонити Протасюку, що він приїде в неділю у справі фотокопій. Протасюк — це наш придворний фотограф у Пясечному, — посміхнулася Галінка. — Другого дня ми виїхали у «Пристань». Професор вийшов у Пясечному біля фотографії Протасюка, а мені велів їхати додому. На обід професор не прийшов! Ми хвилювалися, чи не трапилось чого. Я подзвонила Протасюку. Той сказав, що професор буде зайнятий до вечора. Вся ця історія зовсім вилетіла мені з голови. Тільки оце тепер, коли капітан згадав про працю «Епсилон», мені спало на думку… що, напевно, йшлося про фотокопії тієї наукової праці про білокрів'я.

— Справді, — збуджено підтримав я, — це ґрунтовний доказ.

— Павле, ти радий?

— Звичайно! — прошепотів я, відчуваючи в собі нове піднесення духу. — Але в такому разі у професора повинні бути ці фотокопії. А тимчасом їх не знайшли.

— Їх міг забрати вбивця, — схвильовано зауважила Галінка.

— І справді, — згодився я.

— Знаєш, мені здається, — сказала Галінка, — що вбивця міг спеціально знищити оригінал — хай усі думають, що твору вже немає, а він тим часом спокійно привласнить собі фотокопії.

— Галінко, — я з подивом глянув на неї, — це досить розумна думка. Але це означало б, що фотокопії в руках убивці. А якщо так, то він встиг їх заховати, а може, зо страху навіть знищив.

Галінка засмучено дивилася на мене. Раптом вона засяяла.

— Слухай, але ж навіть у найгіршому разі повинні лишитися негативи.

— Слушно, — мовив я, — у фотографа повинні бути негативи.

— Павле, ти мусиш негайно туди поїхати.

— Це ідея!

Я ступив крок до будинку, але тут мене знову огорнули сумніви.

— Це не так просто, — пробурмотів я. — Протасюк знає про вбивство професора. Усі вже знають.

Так що? — запитала Галінка.

А він чесна людина?

— Мабуть, чесна.

— Бачиш, якщо він довідається, що має справу з міліцією, то може злякатись і тоді відмовлятиметься від усього… До того ж він міг уже дізнатися про цінність негативів. Що як він захоче скористатися з них по-своєму? Я боюся зіпсувати справу. Тут потрібно діяти дуже обережно.

— А насамперед швидко, — додала Галінка. — О дванадцятій Протасюк закриває фотографію. Ти забагато філософствуєш.

— Ідея! — вигукнув я. — Тебе Протасюк добре знає?

— Так.

— Знає, що ти була лаборанткою Містраля?

— Звичайно.

— Тоді ти поїдеш зі мною.

Галінка злякалася.

— Це необхідно?

Я посміхнувся.

— Де чорт сам не може, туди він пошле жінку. Спробуєш приручити Протасюка. Звичайно, під моїм захистом.

Я швидко вивів машину.

— Якщо капітан питатиме про мене — я в Пясечному, у фотографа Протасюка, в невідкладній справі, — сказав я нашому співробітникові, який вартував біля брами.

Фотографія Протасюка містилася на базарі. Я зупинив машину на сусідній вулиці.

— Ну так що, Павле? — спитала задихана Галінка, коли ми опинилися перед дверима фотографії.

— Нічого, заходь.

— Ти підождеш мене тут?

— Ну звичайно.

— А якщо він упиратиметься, ти допоможеш?

Я кивнув головою.

— Тепер усе вирішиться, — сказала дівчина, ковтаючи слину. — Але, знаєш, я хвилююсь. Я не знала, що це так збуджує.

Вона швидко поцілувала мене і зникла за дверима.

Я з нетерпінням чекав, розглядаючи виставлені фотознімки набундючених молодих після шлюбу і товстих, вгодованих малюків. Крізь шибку мені було видно, як Галінка розмовляла з фотографом. За хвилину вона прочинила двері і висунула голівку. Серце в мене закалатало від нетерпіння.

— Павле, ти тут?

— Ну, що там? Є?

— Є!.. — збуджено шепнула Галінка. — Зараз підемо вниз, — там архів, — май терпіння почекати хвилин п'ятнадцять.