Пристань Ескулапа, стр. 45

Але розшуки, як видно, були безрезультатні, бо Йонаш витер лоб і підійшов до стінної шафки, де професор ховав спиртні напої.

Настала невеличка передишка. Йонаш випив дві чарки і важко зітхнув. Якусь мить я бачив його обличчя, обрезкле і змучене. Потім він знов одвернувся і підійшов до бібліотечних полиць. Жовтаве кружальце світла повільно просувалося по рядах книг. Перегляд нічого не дав, і Йонаш приставив крісло. Незграбно вилізши на нього, почав обома руками ритися поміж книжками. Нервуючи, він скинув кілька томів на підлогу, підняв їх, знову виліз на крісло. Він дихав дедалі важче, рухи ставали чимраз нервовіші. Раз у раз обтирав лице, знімав окуляри, знову надівав. Я бачив, що він змучений. Страшенно змучений.

Це тривало добрих півгодини, потім, збентежений, Йонаш зліз, нарешті, додолу. Погасивши ліхтарик, сидів кілька хвилин у темряві. Потім у нього, мабуть, сяйнула якась думка — з шумом відсунулося крісло, і знову блиснуло світло. Ми помітили, що Йонаш стояв тепер біля шафи, риючись у білизні і костюмах професора, відкриваючи порожні чемодани. Нарешті він стягнув піджак, зірвав з шиї галстук, зняв окуляри і підійшов до вмивальника. Якусь хвилину тримав обличчя під струменем води, голосно пирхаючи, потім витерся носовою хусточкою, опорядився і, немов для того, щоб сумління було спокійне, заглянув ще під велику картонну папку на письмовому столі.

Ми почули, як він полегшено зітхнув. У руках лікаря блиснула жовта, гладенька обкладинка рукопису. Я ледве стримався, щоб не зірватися з місця. Тим часом Йонаш зсунув окуляри на лоб і, тримаючи рукопис біля носа, почав нервово переглядати його.

Раптом його плечі затремтіли мов у лихоманці. А потім почувся сміх. Ні, я не помилився. Йонаш весь трясся у Жахливому приступі якогось хворобливого сміху.

Нарешті він повернувся на наш бік і, мов п'яний, рушив до дверей.

І в цю мить помітив нас. Ми нерухомо, наче статуї, сиділи у високих кріслах.

Розділ XXVIII

Побачивши нас, Йонаш був страшенно вражений. Він здавлено скрикнув, мимоволі подався назад, рукопис випав у нього з рук.

— Ото дивна зустріч, докторе Йонаш, — зітхнув Трепка, не рухаючись з місця. — Чого ж ви не вітаєтесь? А-а… ви остовпіли. Як це називається в медицині? Rigor mortis? А все-таки ви мене здивували. Від вас я цього не сподівався, думав, що наш фініш буде більше стильний, а тимчасом ви не витримали до кінця. Жаль. Finis соronat opus ^[5].

Йонаш стояв нерухомо, немов загіпнотизований. Я дивився в його перекривлене обличчя, яке маячило в півтемряві, і спочатку ніяк не міг примиритися з думкою, що так виглядає вбивця. Тільки згодом голова почала прояснюватись. Йонаш убивця? Що ж! Хіба докази з самого початку не вказували на нього? Це ж він дав Містралю порошок, йому Містраль довірив ключ від шафи з отрутами, і хто ж краще за нього міг знати про роботу професора? Він же був асистентом Містраля. Я пригадав усю брехню Йонаша, всі ухиляння. То чому ж це мене здивувало? Чому я не хотів погодитися з цим, чому всередині у мене все бунтувало проти такої розв'язки? Я гарячково шукав відповіді і, здалося, знайшов.

Все це було на вигляд занадто просте, щоб скидалося на правду. Я шукав надто далеко! У житті все простіше. Не тепер, а тоді я мав рацію. Тоді, коли говорив Журці про психологію навиворіт, Йонаш застосував цей прийом.

Я відчував себе приниженим, — і мене охопила злість на цього лавандового пана. Я не міг подарувати йому те, що він так легко обманув нас і до останньої хвилини водив за ніс. Може, це пояснить і хоч трохи виправдає мій грубий вчинок, якого я тоді допустився. Не володіючи собою, я зірвався з місця, скочив до Йонаша, вхопив його за груди, струсонув, мов деревину, і крикнув:

— Руки вгору, злочинцю!

В очах Йонаша замиготів жах. Асистент мимоволі підніс руки, а потім зненацька випростався, мов струна, й безсило опустився на підлогу.

Ще не добравши як слід, що сталося, я з жахом помітив, що тримаю в повітрі порожній піджак.

Трепка спокійно засвітив світло, підняв штори і відчинив вікно. Потім з досадою глянув на лежачого.

— Що ти наробив, Павелеку?

Не знаю, не стримався, капітане.

Так не можна. Ти перелякав людину. Перелякав безпідставним звинуваченням.

Я сторопів.

— Як так?! — викрикнув. — То, по-вашому, не Йонаш убив?

— Звичайно, ні… — Трепка нахилився над асистентом, намагаючись привести його до притомності.

— Але ж ваші слова…

— То, друже, був тактичний хід. Будь ласкавий, допоможи мені перенести його.

Я вхопив асистента за плечі, і разом з Трепкою ми поклали його на ліжко.

— Але ж Йонаш… — спробував я заперечити, але Трепка гостро перебив:

— Про Йонаша поговоримо потім. А тепер найважливіше — це рукопис.

І дійсно, в цій справі люди вже відійшли на другий план. Найважливішим був твір. Тремтячою рукою я підняв з підлоги рукопис у пластмасовій обкладинці, на якій була одна буква — епсилон.

Я не маю нахилів до фантазування, але в цю мить моя уява добре-таки розійшлася. В моїх руках епохальний твір! Верстовий стовп на шляху прогресу! Врятування людства! Ключ до біологічного опанування наслідків радіоактивності! І це в моїх руках!.. Моє прізвище з цього часу буде невід'ємне від винаходу Містраля. Мене охопила урочиста, благородна радість — адже я добре послужив людству. Я зрозумів, чому так багато людей палають бажанням врятувати народи навіть помимо їх волі. Це робить людину надзвичайно щасливою! Десь далеко за вікном грало радіо. Виконували Дев'яту симфонію Бетховена. А може, мені тільки так здалося? У всякому разі музика мала бути.

— Що з тобою, друже? — занепокоївся Трепка.

— Радість, капітане. Світова радість!

— Дай же мені той рукопис!

Трепка взяв у мене з рук твір і почав зосереджено переглядати його.

Опам'ятавшись, я оглянувся. Як би вшанувати цю історичну хвилину? Погляд упав на аптечку, з якої підкріплювався Йонаш. Тремтячою рукою я наповнив чарки.

— Капітане, випиймо за перемогу.

Раптом почулося якесь ідіотське хихикання. Здригнувшись, я оглянувся. На ліжку сидів навпочіпки згорблений Йонаш і нервово хихикав. Я перевів погляд на Трепку і, вражений, онімів. Мій начальник виконував гімнастичні вправи — ритмічно присідав. Мені здавалося, що всі збожеволіли.

— Капітане, що, в дідька, ви робите?!

— Спокійно, друже, — засопів Трепка. — Тільки спокій та інтенсивні фізичні вправи можуть нас врятувати.

— Врятувати? Не розумію! Капітане, що сталося?

— Читай рукопис, хлопче, і ти все зрозумієш.

Я схопив твір «Епсилон», і мені одразу все стало ясно. На першій же сторінці я прочитав слово «авітамінози».

Ніде анічогісінько про лейкемію і радіоактивність.

— Що це означає? — промимрив я, заспокоївшись.

— Це означає, що ми стали жертвою помилки.

— Але ж на обкладинці є епсилон!

— І це найжахливіше.

— Ошукали нас! — вигукнув я.

На жаль, ще гірше, — безпорадно буркнув Трепка.

Гірше?

— Вони самих себе ошукали.

— Праці про білокрів'я взагалі не було? — висловив я припущення.

Трепка сумно похитав головою.

— Була, але доля жорстоко пожартувала з нами.

Я відчував, що мене обливає холодним потом.

— Ви ж не хочете сказати… це ж, мабуть, не означає, що рукопис «Епсилон»…

— На жаль, це означає, що рукопис «Епсилон» був у іншій обкладинці.

— Обкладинки були замінені? — простогнав я.

— Так. Рукопис «Епсилон» був у обкладинках «Дзета», і його… Його, друже, спалили.

Я опустився в крісло. Кілька хвилин підлога гойдалася передо мною. Коли я підвівся, в кімнаті не було вже нікого.

У ванній хлюпотіла вода — Трепка приймав душ. Я відчував, як у мене наростає гостра неприязнь до капітана. Він не зумів бути навіть трагічним! Але де ж Йонаш? Я схопився і через відчинені двері влетів у вестибюль. У півтемряві маячила знайома постать. З пляшкою в руках асистент хитався, бурмочучи щось під ніс. Він був зовсім п'яний. У першу мить мені хотілося вдарити його, та як тільки я подумав, що все це вже ні до чого — руки опустилися. Ганебний кінець! Який ганебний кінець! Не буде великої епопеї! Не буде навіть матеріалу для драми! Буде лише гротескна кримінальна повість.