Таємниця янтарної кімнати, стр. 25

Східна стіна виходила до паркового боку палацу. Середні двері вели в Зелену їдальню. Над дверима — єдиний у палаці оригінальний десюдепорт з янтарю. Тут вертикальних панно було двоє — по одному з кожного боку. Там же розміщалися картини Паніні і мозаїка з янтарю. Північна стіна точно повторювала оформлення південної.

Стеля до 1758 року була простою, білою, з ліпним карнизом і паддугою. Але згодом, у 1758–1759 роках живописець Фірсов виготовив для стелі спеціальну картину-плафон. Проте і досі невідомо, чи було плафон встановлено. У 1855–1858 роках стелю реконструювали і прикрасили за проектом архітектора Штакеншнейдера. У паддугу ввели позолочені гурти і орнаменти, а в середину встановили картину невідомого венеціанського майстра XVIII століття (найімовірніше — Фоттенбакко). Вона зображала Мудрість, яка оберігає Юність. Медальйони навколо картини зробив тоді академік Титов.

Як бачимо, Растреллі зумів чудово використати наявний матеріал: нічого з того, що оточувало «янтарну поему», не перевершувало її своєю красою, не різало око, все здавалося лише легкою рамкою. Зробити це могли тільки великі майстри. Та вони й були по-справжньому великі — Шлютер, Туссо, Растреллі!

— Ось який скарб ми повинні знайти! — Цими словами закінчив Сергєєв свою лекцію.

Розділ шостий

ШОРТИ, БУНКЕРИ, БЛІНДАЖІ

Сергєєв відсунув тоненьку пачку паперу, списану воластим квадратним почерком, простяг співбесідникові сигарети і сказав:

— Я гадаю, товаришу Штраус, що документальну, гак би мовити, частину ми відкладемо, якщо ви не заперечуєте. Звичайно, ваші письмові свідчення надзвичайно важливі, і ми будемо просити вас залишити їх для комісії по розшуках кімнати. Але, кінець кінцем, листи ми могли б одержати від вас і з Берліна. Зараз нас цікавить інше: важливо — знову ж таки, якщо це не обтяжить вас — прогулятися містом, оглянути місця, де, на вашу думку, могла б бути янтарна кімната.

Штраус слухав, трохи схиливши голову набік, намагаючись не пропустити жодного слова. Почекавши секунду, щоб пересвідчитися в тому, що Олег Миколайович закінчив, доктор тихо відповів:

— Ви маєте рацію, товаришу Сергєєв. Я до ваших послуг.

Штраус підвівся, притискаючи до грудей капелюх. Високий, сутулуватий, він спирався на масивну палицю з набалдашником, оздобленим сріблом.

Вони вийшли у вестибюль. Сергєєв на крок випередив гостя і навстіж розчинив перед ним важкі ковані двері. Тепер Олег Миколайович і Штраус стояли на ґанку колишнього будинку міністерства фінансів, нині облвиконкому.

— Який маршрут ви накреслюєте? — поцікавився Сергєєв.

— Очевидно, кафедральний собор, замок, університет, бліндаж Лаша, — подумавши, сказав гість. — Ви не заперечуєте?

— До острова Канта, — замість відповіді сказав Сергєєв шоферові. Він помітив, як у Штрауса здивовано ворухнулися брови.

«Победа» розвернулася і швидко помчала до проспекту.

— Вулиця Кніпродештрасе, — задумливо вимовив доктор Штраус.

— Тепер Театральна, — додав Сергєєв. — Театр будемо споруджувати заново. Правда, не зараз. Згодом. Але зробимо кращий і красивіший, ніж був.

Раптом Штраус поклав руку на плече шофера. Той загальмував.

— Пробачте, — звертаючись до Олега Миколайовича, промовив учений. — Я бачу, що пам'ятник Шіллеру на своєму місці. Дивна річ! Мені казали, що від нього не лишилося й сліду. Чи не можна затриматися на кілька хвилин?

Сергєєв відчинив дверці машини.

— Прошу.

Пам'ятник великому німецькому поетові ще не встигли реставрувати. У бронзі виднілися вм’ятини, глибокі подряпини, пробоїни і садна. Штраус мовчки скинув капелюх. Він був схвильований майже до сліз. На сірому фоні неба виразно вимальовувався гордий, натхненний профіль поета. Сергєєв відійшов убік, залишивши гостя на самоті. Мовчанка тривала кілька хвилин. Потім доктор, не надіваючи капелюха, повернувся до машини. Шофер натиснув на стартер, але Штраус не поспішав сідати. Поглядаючи на жовтий будинок за пам'ятником, він повільно, як дитина, що вчиться читати, вимовив по складах:

— Об-лас-на біб-ліо-тека.

— Пробачте, докторе, — обернувся Олег Миколайович. — Я не зрозумів вас.

— Нічого, товаришу Сергєєв. Я просто прочитав напис на фасаді цього будинку. Колись тут був міський архів і Будинок радіо. Тепер бібліотека…

— І редакція газети «Калининградская правда».

— Дуже добре. Спасибі вам, — і Штраус рвучко потиснув руку своєму супутникові. — Спасибі вам усім, товаришу Сергєєв. Тепер я повністю вірю, що Кенігсберг буде відроджений. Ні, не так. Я вірю, що новий Калінінград буде значно кращий від старого Кенігсберга. Люди, які вміють цінувати культуру, здатні на благородні і гуманні діла.

Вони минули площу Перемоги, подивилися на широкі вітрини універмагу в колишній ратуші і виїхали на Житомирську.

Тут настрій у доктора, здається, зіпсувався. Обабіч вулиці тяглися, як і в перші післявоєнні роки, високі стіни зруйнованих будинків, що встигли прорости молодими деревцями. І тільки де-не-де мелькали поодинокі будинки або просто відбудовані кімнати — одне-два вікна на тлі обгорілої цегли.

— А тут? Тут, мабуть, нічого вже не зробиш, — чи то спитав, чи то просто вголос відзначив Штраус.

— Якщо говорити про відбудову, то й справді тут нічого не зробиш, — відгукнувся Сергєєв. — Ми це чудово розуміємо. Будемо споруджувати все заново. Приїдете років через п'ятнадцять — ви цих місць не впізнаєте, товаришу Штраус.

На площі Героїв — колишній Парадеплац — вони завернули ліворуч і майже відразу опинилися перед будинком університету.

Знову з непокритою головою стояв доктор Штраус перед стінами, в яких пройшли його студентські роки.

Університет, як і все навколо, дуже потерпів у дні війни, але доля його виявилася все-таки кращою, ніж багатьох сусідніх будинків. Обидва фасади і торцеві стіни майже не змінили свого вигляду, лише кілька статуй злетіло з фронтону і гребеня даху та завалилися в окремих місцях міжповерхові перекриття.

— Що тут написано? — спитав Штраус, показуючи на синю табличку, прибиту до колони. — Перекладіть, будь ласка. Я погано розумію по-вашому.

— З задоволенням, докторе. «Розбирати суворо забороняється. Будинок підлягає відновленню».

І знову доктор вдячно потиснув руку Олегові Миколайовичу.

Вибраний Сергєєвим шлях давав Штраусу можливість бачити весь старий центр міста. Вчений ледве впізнавав його.

— Тут стояв оперний театр, — задумливо згадував доктор, дивлячись на руїни будинку, — Кенігсберзька опера… На її сцені співала партію Леонори славнозвісна Ліллі Леман, тут Адальберт Мацковський грав Гамлета. І ось що лишилося від опери…

Під колесами машини загуркотіли залізні плити розвідного мосту.

— Пам'ятаєте набережну Хундегат? — спитав Олег Миколайович.

— Звичайно. Як вона тепер називається?

— Мала набережна. Але залишилася, як бачите, тільки назва та води Прегеля.

Штраус глянув праворуч.

— Пам'ятаю… Тут були старовинні склади. Кожний мав свій герб на кам'яній плиті: бог торгівлі Меркурій, жінка з грудним немовлям, кит, що випльовує пророка Йону з свого черева, пелікан, який роздирає власні груди, щоб нагодувати малят, — емблема одвічної самопожертви… До речі, товаришу Сергєєв, можна мені поставити вам одне трохи делікатне запитання?

— Будь ласка. Я до ваших послуг.

— Мені хочеться спитати вас ось про що. Чого це ви та й інші російські товариші, з якими мені доводилося розмовляти, не тільки не приховуєте від мене всіх руйнувань, а навпаки, наче залюбки показуєте їх? Адже ви, мабуть, знаєте, який шум учинився з приводу цих руїн, скільки докорів, наклепів, скільки бруду ллють усякі там «Спілки за повернення у Кенігсберг» та інші організації профашистського напрямку.