Острів Тамбукту, стр. 96
— Погано, дуже погано! — зітхнув Сміт. — Якщо ці бандити захоплять Азію, а Гітлер — Європу, не минути лиха ні Азії, ні Європі…
– Європа не кінчається ні біля Ла-Маншу, ні під Сталінградом, — заспокоїв я його, — а Азія тягнеться не від Шанхая до Кантона, ні навіть до Тамбукту. Німці биті під Москвою і Ленінградом…
— Це правда? Хто вам сказав?
— Капітан підводного човна.
— Невже він визнав це?
— Він признався, що Москва і Ленінград в руках росіян.
— О, я день і ніч молитимуся російському богові! — вигукнув Сміт. — Через цього Сігеміцу я зненавидів усіх японців!
— Чому ви не підкупите його? — запитав я.
— А чим? Касетка з коштовностями лишилась на згарищі…
Кажуть, що нещастя зближує людей. І це вірно! Ось нас із Смітом спіткала одна доля, і ми вже не відчували взаємної неприязні. Більше того, він навіть почав молитися російському богові.
В другому кінці коридора з'явився ординарець капітана і кудись зник. Нам треба було розходитися.
— Не знаєте часом, де Зінга? — тихо запитав я,
— В арештантській каюті під цими східцями. Перші двері праворуч…
Він показав мені двері й пішов. Я відніс ящик у кухню, вислизнув, не помічений коком, і поспішив до східців. Там нікого не було. Я відчинив «вічко» арештантської камери і заглянув усередину. Так, Зінга була тут. Вона сиділа зіщулившись у кутку і мовчки дивилася на «вічко».
— Зінго! — тихо, ледь чутно прошепотів я.
Вона схопилася й підбігла до дверей.
— Андо, це ти? Врятуй мене, Андо! Врятуй мене!
— Спробую…
— Я тут помру, Андо!
— Потерпи ще трохи. Цієї ночі спробую відімкнути двері…
Над головою почулися кроки — хтось спускався залізними східцями.
— Вночі я знову прийду, — сказав я і швидко відійшов од камери.
Сміт чекав на мене в кінці коридора.
— Що вони хочуть од дівчини? — обурювався він. — Навіщо привезли її сюди? Це ж не люди — ні!
— Коли ви змінили свою думку? — запитав я. — Раніше ви вважали, що полон краще, ніж свобода, якою ви користувалися на острові.
— Не нагадуйте мені про це, сер… Я не знав японців.
З кухні долинув крикливий голос кока, і Сміт поспішив піти.
Трохи пізніше прибіг на кухню захеканий ординарець Сігеміцу і щось забубонів по-японському, злякано поглядаючи на мене. З усього я зрозумів тільки одне слово — капітано, але й цього було досить, щоб здогадатись, що капітан викликає мене. Я пішов за жвавим підтягнутим ординарцем і думав: «Навіщо я потрібен капітанові Сігеміцу? Про нові переговори з тубільцями не може бути й мови. Тоді — навіщо ж? Може, надумав звільнити Зінгу, щоб завоювати серце її батька? Але цього не може бути. Капітанові Сігеміцу був потрібен сам вождь або його голова, а не серце й прихильність».
Ординарець постукав у двері каюти. Капітан відчинив і зустрів мене, широко посміхаючись.
— Чия це касетка? — спитав він.
Тільки зараз я помітив на підлозі касетку Сміта, закопчену і обгорілу, але зовсім цілу.
— Мої солдати знайшли її на одному з попелищ у селищі. Ваша?
— Ні.
— А чия? — витріщився на мене капітан. — Може, Сміта?
— Не знаю.
Капітан послав ординарця за Смітом. За хвилину той з'явився блідий, виснажений…
— Ваша? — запитав його капітан і вказав на касетку.
Сміт здригнувся і ще дужче зблід.
— Ясно! — сказав Сігеміцу. — Дайте мені ключ!
Сміт трохи помовчав, потім різко заявив:
— Не дам!
Капітан викликав ординарця і наказав йому обшукати кишені плантатора. Трохи згодом солдат подав капітанові ключ від касетки.
— О'кей! — радісно вигукнув капітан і наказав нам вийти.
— Мародер! Пограбував мене серед білого дня! — обурювався Сміт, коли ми йшли на кухню. — Це не офіцер! Цей капітан — справжня потвора.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Несподіваний напад. Смерть капітана Сігеміцу. Під прапором «свободи» і «демократії». Зустріч з американським контр-адміралом. Я знову в ролі посередника. Зустріч біля Скелі Вітрів. Зінга повертається до своїх.
Наступного дня, на світанку, коли всі ще спали, поблизу пролунав оглушливий гуркіт. Підлога, на якій я спав, задвигтіла. Підводний човен захитався, мов під час сильної бурі. На палубі було чути крики, тупотіння ніг, уривчасті команди. Ще сонні, матроси поспішали зайняти місця біля двох гармат, а капітан Сігеміцу — босий, в розстебнутому кітелі, простоволосий — направив бінокль на захід, де виднілися два бойових кораблі. Пролунав новий постріл, і за мить поблизу підводного човна вибухнув другий снаряд. Величезний стовп води, ніби викинутий вулканом, залив палубу. Капітан підбіг до гармати, сам навів її і дав команду. Обидва стволи вивергнули вогонь. Сильний гуркіт оглушив мене, а за якусь мить біля кораблів, що виднілись оддалік, піднялися два водяних стовпи. Навколо підводного човна почали, мов град, сипатися снаряди. Залізні осколки свистіли і з тупим брязкотом вдарялися об корпус. Вода навколо закипіла, і високі хвилі загойдали човен. Капітан Сігеміцу кричав щось матросам, але вибухи снарядів і стрільба гармат заглушили його голос. Тепер він мав вигляд маленького безпорадного хлопчика.
Раптом підводний човен підскочив, немов підкинутий велетенською силою, накренився на лівий бік і почав повільно тонути. Внизу, в приміщеннях, почувся сильний шум, ніби туди прорвалася бурхлива ріка. На палубі зчинилася справжня паніка. Матроси залишили гармати і кинулися до гумових човнів, а капітан бігав слідом за ними з пістолетом у руці і щось кричав. У цю мить осколок снаряда вдарив його в груди, і він упав ниць на палубу.
Матроси спустили гумові човни й кинулися до трапа рятуватися.
Я спустився залізними сходами в коридор. Вода там сягала вже до колін. Забіг у кухню — там нікого не було. Я схопив сокиру, якою повар розрубував м'ясо, і кинувся назад затопленим коридором до камери, в якій була замкнена Зінга. Кількома ударами я розбив двері. Побачивши мене, Зінга кинулась назустріч.
— Андо! Гинемо! Андо!
— Біжімо! — крикнув я і потягнув її за руку.
Ми вибігли на палубу. Японці вже повскакували в човен і швидко гребли до берега. Сміт, перехилившись через борт, одчайдушно махав руками і благав узяти його в човен, але ніхто на нього не звертав уваги. Підводний човен вже до половини затонув. Ще кілька хвилин, і він піде на дно разом з нами. Треба було поспішати. Раптом я згадав про щоденник Магеллана. Він, мабуть, був у каюті капітана Сігеміцу. Піти його забрати? До дідька! За кілька хвилин він буд» на дні разом з підводним човном. Шкода, звичайно… Але нічого не зробиш. Життя мені дорожче за щоденник Магеллана.
Із кубрика вийшов Стерн із рятувальним поясом на грудях. Побачивши нас, він тривожно закричав:
— Ви ще тут, а я вас скрізь шукав! Біжімо! Рятуймося!
Обидва кораблі підійшли досить близько, і ми ясно бачили їхні прапори.
— Американський! — закричав Сміт. — Он вони спускають човни! Зараз вони нас врятують! — І, замахавши руками американським морякам, він закричав: — Сюди! Сюди! — Потім повернувся до нас і сказав, задихаючись від радості: — Бачили? Це не японці. Справжні лицарі! Зараз вони нас врятують!
Але американці, зробивши півколо біля кораблів, попрямували до берега слідом за японцями.
Наш підводний човен швидко занурювався у воду. Пробоїна від снаряда була чимала, і ми чули, як шуміла і клекотала вода в приміщенні під палубою. Сміт знову впав у відчай. Виявилося, що він погано плаває, а до берега було не менш двох кілометрів. Тільки вправний плавець міг пропливти таку відстань. До того ще й хвилі були досить великі. Стерн надів рятувальний пояс на груди плантатора, але той все одно боявся плигати в воду.