Острів Тамбукту, стр. 49

Згадавши цю розмову, я поспішив геть від цього небезпечного місця.

Я звернув на якусь стежечку, сподіваючись, що вона доведе мене до Букту, але несподівано опинився на галявині, де працювало багато людей. Вони розчищали ліс. Молоді дерева й кущі викорчовувалися й вирубувалися кам'яними сокирами. На старих деревах відрубувалися гілки, а біля стовбура кожного товстого дерева горіло велике багаття. Тубільці не могли вирубувати такі дерева своїми кам'яними сокирами й випалювали їх під корінь протягом декількох днів. Після того, як розчистять і спалять усі гілки й дерева, тубільці огороджують місце бамбуком. Вони забивають у землю бамбукові коли у два ряди, сантиметрів па двадцять один від одного, заповнюють порожній простір шматками гілок і друзками й зв'язують коли ліанами. Бамбуковий кіл пускає коріння й росло надзвичайно швидко — за добу виростає сантиметрів на тридцять. Дикі свині не можуть пройти через таку міцну огорожу. Після цього тубільці розкопують загостреними колами землю. Це дуже важка робота, і роблять її чоловіки. Двоє або троє людей забивають гострі коли в землю, близько один від одного, і вивертають великий ком. Після цього знову забивають коли й вивертають другий ком. Так поступово вони розкопують обгороджене місце й викорчовують коріння. За чоловіками ідуть жінки, які дроблять грудки дерев'яними лопатками, а діти розпушують їх руками. Із цієї пухкої землі жінки роблять круглі грядки й засівають їх різними рослинами. Особливо багато сіють таро, ямс і батати. Це головна їжа тубільців. В інших садах вирощують банани, кокосові, динячі й хлібні дерева, кенгарові горіхи.

Отут я застав мого старого друга Гахара. Побачивши мене, він зараз же підійшов. Ми сіли в тіні й закурили. Гахар віддавав перевагу сигаретам над своїм тютюном й, коли мене зустрічав, не пропускав випадку викурити одну сигарету.

Дивлячись, як мучаються тубільці зі своїми дерев'яними колами й лопатками, я згадав про залізні лопати й сокири Сміта, які він купив для своїх плантацій на Кокосових островах. Вони б полегшили працю цих людей. Тубільці могли б легко вирубати сокирами дерева, а лопатами й мотиками без особливої праці розкопати й засіяти город. І я задумав взяти кілька сокир і лопат і віднести їхнім тубільцям, навіть якщо це буде проти волі Сміта.

Я пішов у хатину, але нікого в ній не застав. Арики, Сміт і капітан були відсутні. Від ящиків і мішків й сліду не залишилося. Тільки на нарах валялося кілька порожніх пляшок і дві-три забуті свічки.

Я зайшов до Боамбо, але і його не застав вдома. Стара Дугао варила перед хатиною таро. Вода в горщику, поставленому на вогонь, булькала й пінилася. Дугао сказала, що Боамбо приходив і знову пішов кудись. Він жахливо сердитий…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Несподівана зустріч. Таємниця білих аркушів. Хто прагне мене вбити? Скарги Сміта. Щоденник Магеллана.

Сонце зайшло, наступила ніч. Боамбо не приходив. Його сина і дочки теж не було.

Я повернувся в мою хатину. Відчував себе самотнім. Закривши двері, я підійнявся на горище і вийшов на бамбукову терасу. Я ліг на спину і дивився на похмуре небо. З берега долинав плескіт прибою. Океан хвилювався. Повітря було насичене парою, наче перед грозою. Куди подівся Сміт з капітаном? Може, повернулися назад на яхту? Чому ж тоді Стерн не залишив хоч записки, щоб я не турбувався? Хтозна, можливо, він примирився з плантатором, і вони вирішили жити вдвох на яхті… Мабуть, Сміт вважає, що вигідніше поділити своє майно на двох, а не на трьох, йолоп! Невже він думає, що мені потрібне його багатство?..

Так, ми з плантатором — люди різних світів. Ми з ним ніколи не зрозуміємо один одного. Мої піклування про тубільців здавалися плантатору чимось вигаданим і нещирим. Я був певен того, що навіть живучи в одній хатині, ми б залишалися чужими й далекими людьми. Я знав, що Сміт і надалі завдаватиме мені клопоту. А капітан? Невже він перекинувся на бік плантатора? Навряд… Адже Сміт і його вважав своїм наймитом, а між наймитом і хазяїном не може бути миру й дружби.

Було вже досить пізно, коли несподівано рипнули двері і хтось увійшов до хатини. По рогожі прошурхотіли кроки, потім захиталася драбина: хтось підіймався на балкончик. Я звівся на ноги й чекав. У віконці з'явилася — хто б міг припустити — Канеамея!

— Андо! Ти тут, Андо! — тихо шепнула вона. Я не обзивався.

— Це ти, Андо? — запитала дівчина, помітивши мене в темряві.

— Я.

— Ти й не гадав, що я прийду?

– І на думку не спадало. Чого ти сюди прийшла? Вже пізно… — стурбовано промовив я.

— Я вже була раз, та не застала тебе… — За хвилину вона знову обізвалась: — Оце я й прийшла… Невже ти не радий?

— Ні! Чуєш? Ні! Іди додому!

— Пакегі у нас, — прошепотіла дівчина. — Набу чимало випив і тепер спить. До ранку й не прокинеться. Арикі говорив, що пакегі житимуть у нашій лібаті. Розумієш?

— Розумію.

А ти де житимеш? Тут, в лібаті орованді.

— Хіба не хочеш жити разом з іншими пакегі?

— Ні, я залишаюсь тут.

На руках дівчини тьмяно заблищали два дешеві бронзові браслети, певно, подарунок плантатора.

— Ну, іди вже додому, — не дуже ввічливо сказав я. — Чуєш!

— Не піду!

Голос дівчини мов надломився. Вона сіла на вікно.

— Небезпечно залишатися тут, — наполягав я. — Дівчатам не личить ходити вночі по чужих домівках. Це заборонено. Йди додому.

— Ти злякався?

— Злякався.

— Кого?

— Арикі. Він сказиться, коли дізнається, що ти була в мене.

— Ти сам колись просив мене прийти. Хіба забув? Ось я й прийшла.

— Я казав, щоб приходила вдень. А ти надумала проти ночі. Це небезпечно…

— Я нікого не боюсь!

— А чому ж тоді вся тремтиш? — запитав я. Дівчина й справді дрижала всім тілом.

— Я не тремчу.

— Тремтиш, сам бачу. Може, захворіла?

— Ні.

Я схопив її за руку. Пульс був прискорений. Рука аж палала.

— Давай зійдемо вниз, — запропонував я, гадаючи, як би її швидше вирядити.

Канеамея покірно пішла за мною.

— Я бачила, як вас кидали у Велику воду, — знову заговорила вона, коли ми сіли на нарах. — Я казала своєму набу: «Не кидай пакегі у Велику воду». А він не послухав мене. — І, помовчавши трохи, додала: — Не любить він тебе…

Я це й сам добре знав.

Канеамея збиралася ще щось сказати, але я перебив її. Дівчину треба було негайно вирядити звідси, доки ніхто не застав її тут.

— Іди вже! — наполегливо повторив я. — Ти чуєш, що я тобі кажу? Он дерева шумлять. Вітер здіймається. Буде буря. Іди додому.

А вітер і справді був чималий. Дерева гнулись і шуміли. Весною і восени тут часто бувають страшні бурі. Дивишся інколи — довкола тихо-тихо, землю оповила зоряна тропічна ніч, — і раптом, звідкіль не візьмись вітер, небо чорніє, покривається хмарами, блискавки роздирають темряву, і за якусь мить зривається страшенний ураган із зливою. А ти сидиш собі в хатині, прислухаючись до того, як ревуть водоспади в горах і з тріском валяться на землю дереза в джунглях…

— О, ти мене проганяєш! — схлипнула Канеамея. — Це не добре! А отой старий пакегі з плескатою головою мене б не прогнав. Він кращий за тебе…

Не знаю, чи розсмішили б мене іншим разом її слона, чи обурили б, але тепер я не реагував на них. Я весь час повторював одне й те саме: «Іди вже! Іди вже!..»

— Ну що ж! — сумно промовила нарешті Канеамея. — То й піду…

Вона встала і рушила до дверей. Треба було хоч провести її. Надворі ураган шаленів уже на повну силу, по покрівлі заторохтіли перші важкі краплини дощу. Я наздогнав дівчину і взяв за руку. Мені було якось не по собі.

— Не сердься, — промовив я. — Завтра я сам до вас навідаюсь. І ми про все поговоримо. А зараз я проведу тебе через ліс.

— Не треба! — різко вигукнула вона і відсахнулась од мене.