Острів Тамбукту, стр. 41

Ладао стояла біля нар і сумно посміхалась. У півтемряві блищали тільки її зуби. Довгі чорні вії робили лице Ладао ще сумнішим. Вогонь почав гаснути.

— Куди пішов ренгаті? — запитав я.

— Пішов спати, — відповіла Ладао.

— А чому не в хатині?

— Невже не розумієш? — посміхнулася жінка, склавши руки на грудях. — Ти — наш гість, і все, що в цій хатині, — твоє. Такий звичай нашого племені.

Я відповів, що поважаю звичаї племені, проте пакегі теж мають свої звичаї.

— Навіщо ти згадуєш про це? — докорила мені Ладао. — Ти живеш у нашому племені…

— В хатині дуже задушно, — сказав я. — Піду ляжу надворі.

— Надворі? — стрепенулась Ладао. — Ти відмовляєшся спати в нашій хатині? А що завтра скажуть люди? Скажуть, гість не захотів спати в хатині ренгаті, гість не поважає ренгаті!

Ладао замовкла. Вогонь узявся жаром. Червонуваті відблиски ледь освітлювали сумне обличчя жінки.

— Гаразд, — сказав я. — Нехай буде по-твоєму. А тепер я хочу спати. Дуже стомився. Та й спека була сьогодні страшенна…

— Ніч довга, ще виспишся, — тихо промовила Ладао.

Темна пляма її тіні ворушилась на стіні, мов примара. У відчинені двері віяв легенький нічний вітерець, який разом з прохолодою заносив знадвору пахощі стиглих плодів.

Ладао припалила люльку й мовчки простягла мені. А сама сіла на нарах. Вогонь погас. В хатину заповзла ніч і поглинула все і всіх. Тільки сумний голос Ладао бринів у пітьмі, наче пісня самітної пташки:

— Тяжко жити ренгаті, тяжко жити Ладао. Люди кажуть: «Ладао мусить піти в чужий рід». Ренгаті теж говорить «треба». І Ладао говорить «треба». Але я не хочу в чужий рід. Що я там робитиму? Сьогодні ренгаті сказав мені: «До нас прийде біла людина. Вона буде нашим гостем. Я хочу зробити його хе-ноу-ла. Як ти на це дивишся?» — «Нана», — погодилась я. Ось ти й прийшов… Чого ж мовчиш?

Я повернув голову в той бік, звідки долинав сумний голос Ладао. Мені почулося, що її струнка постать заворушилася й пішла до мене. Я потягнув дим, люлька на мить блимнула червоним вогником і погасла.

— Чому ж мовчиш? — обізвалася жінка знову. — Завтра люди запитають: «Пакегі став для ренгаті хе-ноу-ла?»— А я відповім: «Ні, пакегі відмовився стати для ренгаті хе-ноу-ла».

В її голосі бриніли біль і розпач.

— Що значить «хе-ноу-ла»? — запитав я.

— Не розумієш? «Хе-ноу-ла» — значить брат.

Я згадав про долю капітана Джонстона на Соломонових островах. Можливо, і той вождь хотів, щоб капітан став йому «хе-ноу-ла»? А Джонстон відмовився і тим самим смертельно образив вождя. Чи варт і мені повторювати його необдуманий вчинок?..

Раптом знадвору долинула пісня ренгаті і обірвала мої думки. Голос його був тихий і сумний. Мені здалося, що він плаче.

— Чому ренгаті плаче? — стурбовано запитав я.

— Він не плече, — ледь чутно промовила Ладао. — Він співає…

— А чому в нього такий сумний голос?

— Ренгаті благає Дао, щоб подарував нам дитину..

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Мрії Амбо та інтриги головного жерця. Урок астрономії. Небезпечна ловля риби. Риба, заряджена електричним струмом. Зінга відвідує яхту. Чого варта пляшка коньяку. Погрози Амбо. «Ти мені не друг!»

Наступного дня, коли ми поверталися в Букту, Амбо сказав, що жителі Каліо дуже задоволені мною. Вони навіть просили, щоб я залишався в їхньому селищі, аж доки не вилікую всіх хворих.

— Що тепер Арикі скаже! — промовив я.

— О, він тепер лусне від злості!

Я розповів юнакові про погрози жерця, але про його пропозицію зробити мене рапуо і спадкоємцем семи поясів мудрості не сказав. Я взагалі не дуже вірив у серйозність намірів Арикі і вважав, що ця пропозиція не що інше, як нова каверза. До того ж я й сам не погодився б стати жерцем. Я, що так завзято боровся проти всіляких релігійних забобонів, і раптом — жрець! Невже я міг би заявити людям, що Дао — великий благодійник, а рапуо в сім разів мудріший за будь-кого? І все-таки погрози головного жерця непокоїли мене, і я дивувався, чому Амбо не надає їм ніякого значення. На його думку, Арикі побоїться щось заподіяти мені, але треба бути обачливим. В день великого свята мене зроблять сином племені, а він, Амбо, стане даго Канеамеї. От тоді він і приборкає старика!

— Даго Канеамеї? — здивувався я.

— Так, — кивнув головою Амбо, і його обличчя розквітло в щасливій посмішці,

— А вона згодна?

— Згодна.

— А Арикі?

– І Арикі згоден.

Мене це здивувало. Чи не морочить мені голову цей хлопчисько? Я зупинився й глянув йому в очі. Ні, Амбо говорив правду. Він був щасливий від однієї думки, що стане даго Канеамеї. Можливо, в цю мить юнак мріяв і про сім поясів мудрості, і про біле листя, яке перейде йому в спадщину після смерті старика, — не знаю. Але мені тепер було не до мрій. Адже ж ті самі пояси і те саме біле листя Арикі пообіцяв і мені! Навіщо він це зробив? «Щоб посварити нас, — вирішив я. — Щоб порушити нашу дружбу з сином вождя». Тепер справжні наміри жерця не викликали сумніву: він хоче зробити Амбо моїм ворогом. Але тут була замішана й дочка Арикі. Навіщо Канеамея пообіцяла юнакові стати його дружиною, а потім те саме пообіцяла й мені? І навіщо тоді просила не казати про не нікому? Невже й Канеамея причетна до підступних дій свого батька? Чи, може, вона — його жертва?

Мені не хотілося говорити Амбо про свої сумніви. Навіщо його бентежити і принижувати Канеамею? До того ж я не був твердо переконаний, що вона винна. Можливо, дівчина просто змушена виконувати накази батька…

Повернувшись у Букту, я одразу ж пішов до тани Боамбо, щоб розповісти, що я робив у Каліо.

Вождь сидів на нарах біля хатини, задивившись на сині води океану. Хвилі з шаленим плескотом налітали на скелястий берег, потім відкочувались назад, наче хотіли розігнатись, і ще лютіше навалювались на сірий граніт. Нестерпно припікало сонце. На фоні яскраво-синього неба літали строкаті папуги й великі гамраї. Листя на деревах нерухомо звисало.

— Ну, як тебе зустріли в Каліо? — запитав Боамбо.

Я розповів все докладно. Мовчки вислухавши мене, він сказав:

— Нана. Дуже добре. Раз люди тобою задоволені — і я задоволений.

— А що думає про мою подорож Арикі?

— Не знаю. Арикі ніколи не говорить, що він думає.

Боамбо набив люльку, припалив і замислився. В повітрі над берегом стояли міріади дрібних краплинок, які блищали проти сонця, мов алмази.

Я знову заговорив про головного жерця. Адже він викличе мене і, мабуть, знову погрожуватиме Великою водою за те, що я лікую людей і полегшую їхні страждання.

Боамбо досадливо махнув рукою і перевів розмову на інше.

— Пам'ятаєш, ти якось говорив мені, що земля схожа на великий кокосовий горіх. Це правда?

Я ствердно кивнув головою.

— Ну, гаразд… Налий на кокосовий горіх води — вона стече на землю. А тут, бачиш, як? — і він показав рукою на океан. — Хвилі набігають на берег, а вода нікуди не втікає. Чому це так?

Як йому пояснити? В мові племені немає потрібних слів. Тоді мені спало на думку проробити перед ним дослід. Я знайшов на землі шкаралупу кокосового горіха, прокрутив у ній дві дірочки, всилив мотузок — вийшло відеречко. Потім налив усередину води і швидко розкрутив над головою. Шкаралупина описувала в повітрі коло, але вода з неї не виливалася.

— Бачиш? — сказав я. — Земля теж крутиться, як цей горіх, через те вода й не тікає нікуди.

Тану Боамбо мій дослід дуже здивував. Здавалося, він зрозумів мене.

Крізь густе листя проник сонячний промінь. Боамбо пересів у холодок і почав розпитувати про сонце.

— Ти колись говорив, що Земля крутиться навколо Сонця. А я не вірю. Місяць крутиться навколо Землі — це кожен бачить. А Місяць — брат Сонця. Вони рухаються одним шляхом…

Я хотів пояснити йому, що це не так, що це обман зору, але не зміг, бо не мав можливості проробити відповідний дослід, щоб наочно показати, як Земля крутиться навколо Сонця, а Місяць — навколо Землі. Я спробував заговорити знову про Арикі, але Боамбо вже хропів: спав, а може, прикидався, — не знаю, йому, певно, остогидло весь час розмовляти про головного жерця.