Острів Тамбукту, стр. 38
Сміт мав рацію. Я надто захопився змаганням з Арикі, забувши про те, що я тут не сам, що треба думати не лише про себе. Про Стерна я не турбувався: він мав дозвіл жити на острові. Але у Сміта такого дозволу не було. Як тільки він зійде на берег, тубільці схоплять його і кинуть у море. Я мусив зробити все можливе, щоб «легалізувати» плантатора.
— Гаразд, поговорю з вождем, — пообіцяв я. — А буде необхідно — і до жерця піду.
— Дякую вам, — сказав Сміт, трохи заспокоївшись. — Не зайве було б занести їм по пляшці коньяку. Що ви скажете на це?
— Перший підкуп? — посміхнувся я.
Стерн покликав до їдальні. На столі стояла гаряча страва, яку капітан щойно приготував з консервованої свинини і ямсу. Посередині лежала нарізана чимала диня. Почувши, що Сміт збирається жити на острові, капітан саркастично засміявся:
— Чи не надто сміливо, сер? Щодо мене, то я краще спатиму тут, ніж на твердих нарах у курені.
— Коли б і я щодня сходив на берег, то сказав би те саме, що й ви, — сумно відповів Сміт.
— А хто ж вам забороняє, сер? Ідіть хоч зараз.
— Ви бажаєте мені лиха, Стерн, — докорив йому плантатор. — Ви ж добре знаєте, що я не маю на це дозволу. Не забувайте й того, що я не вмію плавати…
На обличчі капітана застигла поблажливо-добродушна посмішка.
— Не турбуйтеся, — сказав він. — Тубільці ніколи не розпізнають нас. Вони завжди плутатимуть нас. Тільки в тому разі, якщо ми з'явимось на острові всі втрьох, вони зрозуміють, що серед нас є хтось новий. Але це теж півбіди. Скажемо, що третій теж врятувався…
— Ви маєте на увазі…
— Я маю на увазі Грея. Звичайно, якщо ви погодитеся грати роль повара…
Сміт неспокійно засовався на стільці.
— Я згоден, сер! З великою радістю! Але вони можуть узнати правду…
— Як? — запитав Стерн.
— Грей був дуже гладкий і низький на зріст, а я худий і високий. Не слід покладатися на їхню коротку пам'ять.
— На такі дрібниці ніхто не зверне уваги, — засміявся Стерн.
А що ж, І це ідея. Чи пощастить плантатору видати себе за Грея? Якщо вождь і Арикі встигли забути гладкого повара і вважатимуть Сміта за третього пакегі, якого вони вже кидали в океан, то плантатор може спокійно сходити на берег.
Попоївши, я негайно сів у човен і поплив до селища. Боамбо саме спав у холодку під стріхою, а стара Дугао з Зінгою сиділи під крислатим деревом. Я не хотів будити вождя й підійшов до жінок. Зінга в'язала з якогось лика нову саронгу. Вона тіпала кору дерев'яним кийком, віддирала від неї лико і, скручуючи тоненькі мотузочки, фарбувала їх у червоний та чорний колір. Поруч у кокосових шкаралупах стояла фарба, зварена з якогось листя. Саронга мала бути досить красивою, з червоними й чорними смужками. Коли вона буде готова, Зінга нав'яже довкола густі торочки, а на торочки понанизує різнобарвні черепашки. Тоді саронга стане ще красивішою. А стара Дугао з такого самого лика плела велику торбу. Цією торбою вона носитиме з городу таро, ямс та батати.
Прокинувся Боамбо і сів біля нас. Я подав йому цигарку й клацнув запальничкою. Він завагався, потім глянув на згасле вогнище, подумав і припалив од запальнички.
— Пакегі — розумні люди, — сказав вождь.
Мені було соромно обманювати його, і я сказав, що у великому човні є й третій пакегі, який не наважується зійти на берег, щоб, бува, не кинули його в океан.
— Третій пакегі? — здивувався Боамбо. — Так вас же й було троє?
— Ні, нас було четверо. Один потонув, залишилось троє. Третій живе в великому човні.
— Уїн-уїн, — зітхнув Боамбо. — Якщо третій пакегі зійде на берег, Арикі скаже, щоб йому прив'язали до ніг каменюку й кинули в Велику воду.
— А ти що скажеш? — глянув я йому в очі.
Подумавши хвилинку, Боамбо тихо промовив:
— Я скажу, щоб не кидали, тільки ж Арикі не послухає.
Знову Арикі! Ще одне людське життя повисло на волоску. Мені згадалися слова, сказані колись жерцем: «Боамбо — тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою…» Отже, так воно й є.
— Як же бути? — запитав я.
— Піду поговорю з Арикі, — відповів Боамбо, підводячись.
— Зараз і йдеш?
— Піду.
— А чи не міг би ти сказати йому, що третій пакегі — це той самий, кого вже раз топили у Великій воді?
— Ні! — відрубав Боамбо. — Я тана, а тана ніколи не бреше!
І він швидко пішов до Арикі.
— Арикі — уїн біля, — обізвалася стара Дугао. — Арикі накаже, щоб того пакегі кинули у Велику воду.
— Але ж пакегі буде оборонятися, — сказав я. — У пакегі є стріла, яка випускає грім. Пакегі вб'є Арикі.
— А хіба він може вбити його? — запитала Зінга.
— Може.
— Мовчіть! — прошепотіла Дугао. — Арикі почує.
— Як же він почує, коли його нема тут? — посміхнувся я.
— Біле листя йому все скаже.
— А що буде, коли пакегі й справді вб'є старого Арикі? — спитав я.
— Буде щось страшне, — відповіла Дугао.
— А що саме?
— Не знаю…
— Нічого не буде, — впевненим голосом сказав я. — Коли не стане Арикі, біляр занго ще подякує тому, хто вб'є цього лиходія.
— Якщо пакегі вб'є Арикі, — прошепотіла Зінга, — то біляр занго повбиває всіх пакегі. І тебе вб'є.
– І мене теж?
Зінга кивнула головою:
– І тебе теж. — Згадавши щось, вона знову звернулася до мене: — Ти був у Арикі. Що він тобі сказав?
— Сказав, щоб я не ходив по селищах і не давав людям нанай кобрай. Арикі хоче, щоб усі люди померли від страшних хвороб.
Зінга тільки сумно похитала головою, але нічого не відповіла.
Боамбо повернувся додому похмурий. Дізнавшись, що в великому човні живе третій пакегі, Арикі аж затрясся від гніву і так розходився, що все селище збіглося. Чого тільки він не наговорив про нас… Треба, мовляв, знищити цих пакегі! Треба їх ще раз кинути у Велику воду!
— Скажи третьому пакегі, щоб не сходив на берег, — порадив Боамбо.
Збентежений і сумний повертався я на яхту. Сміт чекав на палубі. Він весь час простояв під пекучим промінням сонця і ще здалеку запитав, що мені пощастило зробити.
— Жрець не погоджується, сер, — промовив я. — Нахвалявся, що власними руками прив'яже вам каменюку до ніг і кине в океан.
Обличчя плантатора враз змарніло. Він обтер хусткою спітнілу шию й промовив:
— Я ж вам казав, що дикуни — народ непевний. А ви їх захищали. Тепер ви переконалися, що я мав рацію?
— Ні, — заперечив я. — Дикуни тут ні при чому. В усьому винен головний жрець. З вождем я домовився дуже швидко, але він не наважується, йти проти жерця. А плем'я про це нічого не знає.
— Бачте, ви знову їх виправдовуєте! — гнівно вигукнув Сміт. — Але цікаво знати, що ви робитимете, коли не стане консервів? А їх лишається не більше як на тиж-день-два. Що тоді?
— А рис є?
— Ну, є.
– І борошно є?
– І борошно є.
А цукор теж є?
І цукор є.
— А масло?
— Масла малувато, але маслинова олія є.
— Чудово! — підбадьорив я його. — Борошно і рис, цукор і олія — це ж царська їжа, сер! А полюватимемо — і м'ясо буде. Ну, чого вам ще треба? Крім того, інколи я приноситиму таро, ямсу, бананів, динь. А потім призвичаїмось і до цукрової тростини. Я куштував: твердувата, але їсти можна…
— А коли й олії не стане, що будемо робити без жирів? — запитав Сміт.
Згадавши про гладких черв'яків, які колись приносив Гахар, я сказав:
— У трухлявих стовбурах у лісі живуть такі черв'яки…
— Досить, сер! — гидливо поморщився Сміт і квапливо пішов до каюти.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Намисто Сміта. Тривога. Подорож до Каліо. Зустріч. Вождь селища і його дружина Ладао.
Щоранку, повертаючись з яхти до своєї лібати орованди, я знаходив на ослоні біля хатини таро, батати, банани, а інколи й кокосові горіхи, дині і навіть здоровенні плоди хлібного дерева. Одного разу, щоб якось віддячити тому, хто все не приносить, я залишив у хатині на нарах три разки намиста й два дзеркальця, а сам, забравши продукти, поїхав на яхту. Коли наступного ранку повернувся до лібати, намисто й дзеркальця лежали на своєму місці. Тоді я зрозумів, що коли господаря немає, до його хатини ніхто не заходить. Довідавшись про це, Сміт страшенно зрадів: