Острів Тамбукту, стр. 37

— Гаразд, принесу.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Поради Сміта і Серна. Арикі гнівається. Тривога плантатора.

Я поплив до яхти, щоб розповісти англійцям про свою зустріч з Арикі і порадитися з ними. Я був ще молодий і недосвідчений, а вони могли дати мені корисну пораду й застерегти від необачного кроку.

Найголовніше, що турбувало мене зараз, — іти по селищах лікувати хворих, незважаючи на заборону, чи підкоритися волі головного жерця. Що я виграю, коли піду, і що програю? Приверну на свій бік серця простих тубільців усіх п'яти селищ племені. Допоможу багатьом хворим і полегшу їхні страждання. Люди будуть мені вдячні за це й скажуть: «Пакегі — нанай біля, каліман біля». Якщо Сміт не поскупиться, я подарую їм дзеркальця і намисто, і вони радітимуть. А може, доведеться обпалювати на спирту голку шприца, тоді тубільці побачать на власні очі, що пакегі може запалити воду. А що програю? Викличу ненависть Арикі? Ну що ж, він і так ненавидить мене…

Коли я все це розповів капітанові й Сміту, плантатор, подумавши, неквапливо промовив:

— Стережіться, сер, тубільці — народ підступний. Я їх знаю ще з Кокосових островів. Коли відчувають вашу силу, вони мовчки й покірливо виконують кожне ваше бажання. Але не доведи вам боже зустрітися з ними віч-на-віч у темряві: загородять спис у спину, навіть не моргнувши оком. Убити білого — відкрито чи з засади — це для них питання честі й обов'язку.

Плантатор мав на увазі тубільців з Кокосових островів, тих, до кого він ставився гірше, ніж до робочої худоби. Але я півроку жив серед тубільців племені бома, і за цей час нікому й на думку не спадало вбити мене, хоч вони й могли зробити це кожну мить. Більше того: у цих простих і щирих людей не було й краплини тієї ненависті, яку Арикі відверто виявляв до мене. Але ненависть головного жерця — його особиста справа: ніхто з племені занго не поділяв її. Правда, спочатку тубільці племені бома жахались мене, не довіряли, ховали своїх жінок і дітей, побоюючись, щоб я не заподіяв їм чого лихого. Та коли дізналися, що я можу їх залишити і перейти до іншого племені, сам Лахо привів мене в селище і почав сватати за найкращих дівчат, аби тільки я залишився у них. Ці люди не були підступні і не вміли брехати. Те саме можна сказати й про плем'я занго. Арикі примусив його не відступати од звичаїв своїх предків і виконати наказ великого вождя Пакуо, тому плем'я послухало Арикі. Все це було цілком природно. Але коли люди почали довіряти мені, Боамбо сам запросив мене жити в хатині для гостей і полюбив, як власного сина. Один тільки жрець і ненавидів мене, але його ненависть була водночас і його слабість: не любив, бо боявся. Боявся за свій авторитет і за спою владу над людьми, яку підтримував брехнею та підступами. У мені головний жрець вбачав людину, яка може розкрити його шахрайство і вивести на чисту воду. Але чого варта ненависть Арикі, коли на моєму боці любов усього племені?!

Ці докази не переконували плантатора. Щодо тубільців у нього була власна думка — він не визнавав інших засобів у спілкуванні з ними, крім погроз і насилля. Але якщо це йому минало на Кокосових островах, де за спиною плантатора стояла англійська поліція, то тут про не годі було й думати.

А що ж капітан? Мовчки вислухавши мене, він промовив:

— Наскільки я зрозумів, ви збираєтеся показати всьому племені справжнє обличчя головного жерця. Чи не так? Правильно я вас зрозумів?

— Правильно, — відповів я.

— Не схвалюю, хлопче, не схвалюю. Навіщо це вам здалося? Чому ви втручаєтесь у справи головного жерця? Він — особа високопоставлена. А мені відомо, що інколи жерці мають на дикунів більший вплив, ніж самі вожді. Чи не краще було б вам привернути його на свій бік?

— О, це неможливо! — зітхнув я. — На мій бік він ніколи не перейде.

— Чому? — запитав капітан.

— По це суперечить його інтересам.

Подумавши мить, Стерн додав:

— Тоді перейдіть ви на його бік.

— А це вже всупереч моїм принципам.

— Всі принципи хороші, якщо вони нам на користь, — обізвався Сміт. — Так-так, сер! — вигукнув він. — І кращого ви не придумаєте. Зять водночас головного вождя і головного жерця — це ж чудово! Ви самі тікаєте від того щастя! Не сьогодні-завтра жрець помре, і ви заступите його місце… Чудово! Яка перспектива! Що ж тут гадати? Тоді й ми з капітаном полегшено зітхнемо, перестанемо тремтіти за свою шкуру, паче злочинці, яких кожну мить можуть витягти з нори й перетопити, мов сліпих цуценят.

— Ні, — заявив я, — головним жерцем я ніколи не буду.

— Ну, коли не хочете самі, то не чіпайте й старика. Перестаньте з ним гризтися, бо нашкодите не тільки собі, а й нам. Не забувайте, що ви на острові не самі, що несете відповідальність і за наше життя. Правильно я говорю, Стерн?

Але капітан несподівано схопився з крісла й стрімголов помчав на кухню. Звідти потягло солодкуватим смородом горілого м'яса. За розмовами він забув, що на плиті вариться страва. А Сміт вів далі:

— Ви неспокійна людина, сер. Вас завжди обурює якась уявлювана несправедливість, до якої вам аніякого діла немає. Хіба ви винні в тому, що плем'я вірить у дерев'яних ідолів? Звичайно, ні. До того ж воно має потребу в цьому. Адже їхня віра не з неба скотилась, як ви гадаєте? Її створили самі дикуни, бо вона їм необхідна. Ця віра надає їм сили і робить схожими на людей. — Він затягся сигарою, яку тримав у руці. — Так-так, сер. Віра навіть у дерев'яні ідоли — велика сила, і ніхто не може її зруйнувати. Та й кому це потрібно? Без віри дикуни були б подібні до хижих тварин і стали б ще небезпечнішими. Зараз вони знають, що Дао карає поганих людей, і це стримує їхні дикі інстинкти… Ех, коли б я знав їхню мову! — зітхнув Сміт.

— Що б ви зробили?

— Що? Та я б із своїми дзеркальцями, намистом та браслетами багато б дечого зробив! Насамперед, втерся б у довір'я до головного жерця і загрібав би жар його руками. Якщо намисто, браслети та дзеркальця не допомогли б, у мене є ще коньяк, джин, вино… Інколи алкоголь виявляється сильнішим за саму віру, сер. А якщо б і алкоголь не допоміг, у мене є рушниці. Безперечний факт, що всі народи і племена земної кулі розуміють мову зброї.

— Так чому ж ви зволікаєте? — запитав я. — Чому не заговорите з ними цією мовою?

— Тому що я сам. А одна людина навіть з десятьма рушницями нічого не зробить. Мені необхідна підтримка хоча б цього вашого жерця. Знову ж таки не знаю їхньої проклятої мови…

Сміт з сигарою в руці напівлежав на кушетці, опершись на м'яку спинку. На маленькому столику перед ним стояла пляшка коньяку. Сухе обличчя і довгу шию плантатора заливало потом, і він раз у раз витирався шовковою хусточкою. Я сидів і мовчки слухав його теревені. А що йому скажеш? Заперечувати — зайва річ. Але моя байдужість, видно, ображала плантатора, бо він підвищив тон.

— Раніше я був про вас кращої думки, — докорив він мені. — Сподівався, що ви, зрештою, зрозумієте моє становище. Я в цій яхті скоро збожеволію, сер! Тут удень, мов у печі, зовсім нічим дихати. Вам добре: виїжджаєте щоранку до своєї хатини, вилежуєтесь у холодку, зустрічаєтеся з різними людьми, ходите на полювання, ловите рибу, черепах, а тепер ось надумалися йти по селищах…

– І обов'язково піду, — обізвався я.

— Ви підете, — зітхнув Сміт, струшуючи попіл з сигари, — а ми будемо смажитися тут, мов карасі на сковороді. Я не хочу вас ображати, але з вашого боку це егоїзм, сер! Найнещаснішому в'язню живеться не так гірко, як нам отут. Згадайте ж нарешті й про нас! Стерн ще коли-не-коли сходить на берег, а я? Чи є у вас серце?! Я в цій тюрмі довго не витримаю, сер! У мене підірване здоров'я, слабе серце та і з печінкою не все гаразд… Чому ви не поговорите з головним жерцем та з вождем, щоб дозволили й мені сходити на берег? Слізно благаю нас! Я ж вам даю ліки, дзеркальця й цигарки, за допомогою яких ви втираєтесь у довір'я племені? За все у спій час плачено гроші, а тепер я віддаю все дурно. Невже ж таки я не заслужив, щоб про мене подбали? Зробіть щось, я вас благаю… І чим раніше, тим краще, бо коли кінчаться всі ліки, намисто та інші брязкальця — а край приходить усьому, — тоді вже буде пізно. Докладіть зусиль, витягніть мене з цього пекла, сер… Слізно пас благаю…