Острів Тамбукту, стр. 100

— Спитай його, — сказав ад'ютант, — чи згоден він стати нашим союзником?

Боамбо різко відмовився. Він знову заявив, що бажає лише одного: щоб пакегі якомога швидше залишили острів.

— Моя місія закінчена, — сказав ад'ютант. — Якщо вам немає чого сказати вождеві, ми можемо повертатися.

Що мені говорити йому? Ми сказали все один одному ще вчора. Тоді Зінга була полонянкою білого вождя — Боамбо це дуже добре знав і, хоч ризикував ніколи більше не побачити дочки, все-таки не вагаючись заявив, що американці мусять залишити острів. Зараз, коли Зінга була в його човні, він не мав причин міняти своє рішення. Це було цілком ясно.

— Андо з нами поїде чи повернеться до пакегі? — спитав мене Боамбо, коли його гребці взялися за весла, готові повернути до берега.

— Повернуся до пакегі, — відповів я.

— Їдьмо з нами, Андо! — тихо промовила Зінга. В її голосі було чути і прохання, і страх.

— Я пізніше приїду, — пообіцяв я.

— Андо поїде з пакегі, — сказав Боамбо. — Він повернеться в свою країну.

Я пояснив йому, що ці пакегі не з моєї країни, і я не знаю, чи візьмуть вони мене на свої великі човни.

— А ти повернися в селище, тана Боамбо, — порадив я. — Хай всі повертаються. Побудуйте собі нові хатини. Я попрошу вождя пакегі допомогти вам. Сподіваюся, що він погодиться.

— Я подумаю, — відповів він. — Велика рада вирішить.

Я попрощався з Боамбо і Зінгою, ад'ютант віддав їм честь, і моторний човен рушив назад.

Сонце тільки-но зійшло, а над притихлою широчінню океану вже стояла страшенна спека. Між кораблями й берегом снували човни, навантажені амуніцією. Американці поспішали закінчити укріплення, розпочаті японцями. Але зараз на будівництві не видно було жодного тубільця: під час короткого, але жорстокого артилерійського двобою між американськими кораблями і японськими підводними човнами японцям було не до тубільців, і вони повтікали в джунглі до своїх. Зараз японці будували укріплення, але не для себе, а для американців. І я питав себе: як контр-адмірал переконає тубільців, що ці укріплення будують для їхньої користі? Правда, контр-адмірал хоче грати роль визволителя. Він визволив Зінгу з полону, звільнив плем'я від японців і поблажливо пропонує Боамбо договір про захист і допомогу. Але це ще нічого не значить. Саме за допомогою таких договорів у минулому Англія, Франція і Бельгія захопили половину африканського континенту, а Америка захопила багато островів у Тихому океані. Насамперед завойовники укладали договори «про захист і допомогу» з вождями окремих племен, потім розпалювали ворожнечу між тими племенами і, кінець кінцем, підкоряли їх під виглядом оборони. Так що цей спосіб поневолення не був винаходом американського контр-адмірала. Він хотів бути оборонцем тубільців, а ті жадали лише одного: якнайшвидше позбутися свого оборонця.

Чим більше я думав, тим більше переконувався, що моє посередництво між контр-адміралом і Боамбо не принесе нічого хорошого тубільцям. Я дуже добре знав, що слова «демократія» і «свобода», так урочисто сказані контр-адміралом, були пустими словами, а портрети Лінкольна, Гладстона і Рузвельта висіли на стінах його салону для декорації. І все-таки я вважав, що вигнання японців і захоплення острова американцями було корисне для перемоги над фашизмом. Американські кораблі перевозили зброю для Радянського Союзу, а німецькі підводні човни із Ангра-Пекена і японські з Яви та Суматри хотіли перетнути їм шлях. Це суперечило інтересам Радянського Союзу. Я вважав себе зобов'язаним допомагати американцям. Моя роль посередника між контр-адміралом і Боамбо знаходила своє виправдання. Людина з двох зол завжди повинна вибрати менше.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

У погорілому селищі. Зустріч а Гахаром. Знову переговори. Плани, контр-адмірала. Поговір про «захист і допомогу» укладено. Прибуття товарного корабля. Сміта знову пограбовано! Тривога на «Лінкольні». Острів Тамбукту в полум'ї.

Я зовсім не розуміюсь на кораблях і не можу сказати, чи був корабель контр-адмірала лінійним, чи броненосцем, а чи крейсером. Я не знав і його тоннажу, але це справді був великий корабель з десятком гармат різних калібрів з обох боків палуби. Завдяки довгим жерлам, корабель був схожий на великого їжака з настовбурченими голками, що відчув небезпеку і приготувався зустріти її. І на цьому великому кораблі для мене не знайшлося місця, я спав у матроській їдальні на лаві. Між іншим, вона була досить зручна, хоч і тверда, як нари в моїй хатині. Увечері матроси давали мені подушку і ковдру. Електричні лампи горіли цілу ніч, і світла було досить, щоб читати, але на всьому кораблі я не міг знайти жодної цікавої книжки, крім кількох кримінальних романів. Я б із задоволенням прочитав англійською мовою Марка Твена, Джека Лондона або Теодора Драйзера і запитав ад'ютанта, чи не може він мені знайти книжку одного з них американських письменників.

— Що ви кажете! — вигукнув здивований нащадок креолів. — Морякам заборонено читати такі книжки.

— Чому?

— Тому, що вони небезпечні. Драйзер — комуніст, Джек Лондон — соціаліст, а Марк Твен, хоч і не був ні комуністом, ні соціалістом, але ще небезпечніший, ніж ті двоє.

Не маючи чого читати, я йшов до їдальні тільки опівночі, лягав на свою лаву і відразу ж засинав, а на світанку піднімався на палубу до матросів. В цю ранню годину вони звичайно мили палубу, а оскільки офіцери ще спали, дозволяли собі різні вільності та жарти. Це були молоді, веселі, життєрадісні хлопці мого віку, і я легко знаходив з ними спільну мову.

Якось до мене підійшов ад'ютант і сказав, що вартові помітили в селищі чоловік десять тубільців, які оглядали погорілі хатини. Але коли моряки підійшли ближче, вони розбіглися і зникли в лісі. Це стало відомо контр-адміралові, і той звелів мені відправитись на берег і порадити тубільцям спокійно повернутися в селище і зайнятися своїми справами. Ніхто їм не завдасть ніякого лиха. Навпаки, дадуть все необхідне для відбудови погорілих хатин. Контр-адмірал навіть хотів послати їм на допомогу з десяток японців. Якщо тубільці не хочуть мати справи з японцями, він згоден дати американських матросів і двох теслярів. Взагалі контр-адмірал ладен був зробити все можливе, щоб полегшити становище тубільців і поправити зло, заподіяне японцями.

— Старик вимагає від нас доброго ставлення до дикунів, — сказав ад'ютант на закінчення.

Контр-адміралові було років п'ятдесят п'ять, а нащадок креолів називав його стариком. І я подумав: «Так, дітям батьки завжди здаються старими».

— Вам знову є робота, — посміхнувся ад'ютант. — Старик посилає вас до дикунів із спеціальною місією.

Він замовк, чекаючи, мабуть, що я запитаю, про що йдеться, але я мовчав.

— Може, ви не хочете? — подивився він на мене здивовано.

— Чому? Я й раніше говорив контр-адміралові, що завжди готовий бути йому корисним.

— Коли ви думаєте зійти на берег?

— Хоч і зараз, якщо треба.

— Гаразд, я доповім старику.

Він пішов доповідати, а я лишився на палубі. Душ десять босих матросів з закачаними холошами, голі до пояса, з галасом набігли звідкись і почали мити палубу. Один тримав гумовий шланг, скручений, наче змія, і поливав дошки сильним водяним струменем, а другий тер їх щітками, прив'язаними до довгих держаків. Їхні мокрі, засмаглі спини блищали на сонці. Всі були здорові, спритні й веселі. Той, що тримав шланг, «ненароком» впустив його так, що, падаючи, він описав велику дугу і облив холодним душем голі спини товаришів. Зчинився гамір, вигуки й сміх лунали з усіх боків.

— Без хитрощів, Тоде! — крикнув високий, худий юнак з веснянкуватим обличчям. Всі порозбігалися, а він стояв, розкарячивши довгі ноги, і ніби приріс до місця. — Давай прямо, не бійся, Тоде! — знову крикнув він матросові, який «упустив» шланг. — Якщо зіб'єш мене з ніг, матимеш пляшку рому.