Дунайські ночі, стр. 38

— Чому ж не турбує? Я думаю. Доповім начальству, а потім…

Дунай Іванович перебив Смолярчука.

— Старший лейтенанте, я не раз бував у такому ж делікатному становищі, в яке тепер попав ти, і, знаєш, завжди почував себе чудово.

Смолярчук недовірливо глянув на Черепанова. Ні, він не жартує, не посміхається. Серйозний.

— Чому я себе добре почував? А тому, що цікавіше ставало жити. З'являлася конкретна мета. І ще… Як би це ясніше сказати?..

Смолярчук провів очима білокрилого з чорним дзьобом птаха, що пролітав над катером, і посміхнувся.

— Буде буря, ми поспорим, позмагаємось в бою. Так?

Дунай Іванович теж посміхнувся:

— Саме так!..

«ТИША»

Попрощавшись з Черепановим, Смолярчук попрямував на заставу, зачинився у себе в кабінеті, написав секретне донесення, вклав його в цупкий конверт, запечатав сургучною печаткою і задумався: кого послати з донесенням у комендатуру? Перебравши в пам'яті десяток прізвищ, за якими стояли славні, гідні поваги охоронці кордону, він спинився на молодому солдаті Щербаку.

Особливі взаємини склалися у начальника застави з цим прикордонником першого року служби. Смолярчук знав Федю ще коли той був хлопчиком, семикласником, носив червоний галстук. Школа, де вчився Федя, листувалася з солдатами Яворської застави. Багато листів одержав Смолярчук од Феді, багато послав відповідей. А одного разу вони зустрілися. Смолярчук приїхав у школу із своїм знаменитим Витязем, розповів учням про службу, похвалився видатними здібностями овчарки.

Минали роки, міцнішала дружба піонерів з прикордонниками. Вчився Смолярчук, учився і його юний друг. Федір Щербак прив'язався до Смолярчука, вирішив піти його шляхом. Коли хлопчину призвали в армію, він потрапив у прикордонні війська, в школу інструкторів собак-шукачів. Після закінчення, командування задовольнило прохання Щербака і послало служити в Ангору.

Смолярчук любив Щербака, та ставився до нього суворіше, ніж до інших. Вірив йому, але причепливо перевіряв. Бажав йому добра і тому давав найважчі завдання. Надіявся на нього і тому шукав його прізвище у списку відмінників.

Якби Федір Щербак був хлопець нестійкий, романтик на годину, такий, що чекає від дружби не високої вимогливості, а лагідних поблажок, не служити б йому під командуванням Смолярчука. Федору Щербаку його особливе становище на заставі ніколи, навіть у перші тижні служби, не здавалося обтяжливим. Не легкого життя шукав хлопець, коли рвався під крило уславленого слідопита. Хотів, не шкодуючи ні енергії, ні часу, стати таким, як Андрій Смолярчук. Хотів, щоб кордон був його рідним домом, бойовим університетом. Ні про які чини, ні про які нагороди чи славу не думав, надіваючи. зеленого кашкета. Мріяв якнайшвидше опанувати майстерність Смолярчука, розкрити таємницю його сміливості і таланту…

Зайшовши до командира, солдат відрапортував:

— Товаришу старший лейтенант, рядовий Щербак прибув за вашим наказом.

Темні суворі очі дивилися на офіцера прямо, з гідністю, спокійно.

Про такого солдата мріє кожен офіцер, але не кожен здогадується, що саме робить його таким.

Смолярчук кілька років був рядовим і тому добре знав солдатську душу. Солдат цінує, коли командири поважають його, вірять йому, звертаються до всього найкращого, що в ньому є. Солдат любить людину, яка, маючи право покарати і нагородити, обережно, мудро користується своєю владою. Не до душі йому сліпе підкорення, формальна муштра, холодна казенщина. Любить радянський солдат, коли його начальник не тільки наказує. Любить він у начальнику чуйність і привітність, справедливість і правду у великому й малому. Щодня з граничним напруженням виконує солдат бойове завдання, ризикує життям, але нікому не прощає боягузтва, малодушності, неохайності, невимогливості, невпевненості.

Розуміння цього допомогло Смолярчуку швидко встановити з бійцями свого підрозділу правильні відносини.

Старший лейтенант узяв із стола важкий, перехрещений шнурами конверт.

— Тримайте міцно, надійно.

Начальник застави догадувався, що відбувається в душі зеленого перволітка, і дав змогу повністю пережити добре почуття.

Шнури, перехоплені червоними печатками, запах теплого сургучу, напис на конверті «цілком таємно», урочисто суворий вираз обличчя старшого лейтенанта — все це схвилювало Щербака. Велику таємницю довіряють йому. Таємницю державного кордону. Першу в його житті.

— Доставити на катері в комендатуру. Вручити особисто полковникові Кожаринову.

Щербак повторив наказ і, одержавши дозвіл іти, вийшов.

Загуркотівши, катер понісся вверх по Дунаю. Смолярчук проводжав його очима доти, доки він не загубився вдалині.

Зникло біле суденце, завмерли звуки мотора, а Смолярчук все ще стояв на березі каламутної ріки, пильно вдивляючись в острови, в береги і воду своєї ділянки кордону. Чому ворог обрав саме цей напрямок? Розвідав слабке місце? Побачив і відчув, що кордон приступний?

Де саме?

В чому помилився Смолярчук, чого не доглядів? Яка лишилася щілина? Які ворожі стежки не перехоплені, не перекриті? Можливо, не врахував якусь дрібницю, чогось не помітив, на перший погляд неістотного, що пізніше може обернутися безкарним проривом кордону, серйозним успіхом ворога?

Далекі протоки і плавні, особливо плавні, завжди здавалися Смолярчуку небезпечною зоною. Викликав неспокій і Дунай. Десятки чужих суден проходять за добу, і завжди можна чекати висадження порушника. Не всі ночі бувають ясні. В туман не побачиш, що робиться біля кораблів. В бурю не помітиш лазутчика. Заливні дощі змивають пісок з прикордонної смуги на берегах, ламають очеретяні загорожі.

Підбіг черговий по заставі, доповів, що дзвонять з райкому, просять прийти терміново.

— Іду! — Смолярчук ще раз внутрішнім зором окинув межі своєї застави — земну, повітряну, водяну і залишив берег Дунаю.

Простуючи містечком, він питав себе, чи все тут, у найближчому тилу, міцно, надійно, чи немає десь слабкого місця, чи не затаївся у глухому темному кутку друг тих, хто збирається порушити кордон?

Ворог не сунеться туди, де не зможе пройти напевне, де не знає хорошої явки, співучасника, таємного покровителя. Якщо сюди, в район Ангори, противник націлився, значить, розраховує на підтримку, притулок. У кого?

Начальник застави повинен знати, що і хто у нього за спиною. А в ту хвилину, коли чекає удару по кордону, тим більше.

В думці Смолярчук побував на рибному заводі, заглянув на пристань, покрутився серед бондарів, завітав у будинки рибалок, човнярів, вантажників, продавців, майстрів засолу, рахівників. Усе гаразд. Немає навіть найменшого приводу, щоб турбуватися про цю ділянку. Непрохідна зона, безживна для ворога. Тут йому дорога заказана. Іншу облюбував.

Серце Смолярчука раптом занило, стиснулося. Він зупинився і здивовано оглянувся, немов шукав причину раптового болю.

Степова вулиця, розділена каналом і крутими зеленими укосами, простягалася прямою лінією до Дунаю. Мости, містки, пристані, човни, сіті, що просушуються на вітерці. На берегах, у густій зелені дерев біліють хати з намальованими квітами на стінах і віконницях. На воді перемовляються гуси, качки. В тіні біля моста хтось лунко плеще вальком по білизні, яку кинули на кам'яну кладуху.

Погляд Смолярчука біжить по каналу, по човнах, по хатах… одна, друга, п'ята. Тут, у п'ятій, живе Кашуба. Недавно виїхав з Ангори. В Закарпаття, кажуть, подався, у Явір. В монастирі сторожем і виноградарем працює. Дружина його Марфа, сердита буркотлива жінка, лишилася. І не нудьгує на самоті.

Можливо. Ну і що ж у цьому такого, щоб хвилюватися? Немає нічого. Смолярчук знизав плечима і пішов далі. Біль у серці, здається, зник. Але через кілька хвилин серце знову защеміло.

Кашуба, Кашуба!.. Років десять тому його підозрювали у незаконному переховуванні зброї. Оце, мабуть, і все, що йому відомо про Кашубу.