Дунайські ночі, стр. 14
— Здалеку заходиш. Підходь, хапай бика за роги!
— Культ особи Сталіна… Правильно, це треба було колись викрити, і краще тепер, ніж завтра. Але надто вже рішуче викривається.
— Не подобається рішучість і мужність хірурга? Хочеш, щоб небезпечну болячку заговорювали бабки, знахарі? Хочеш, щоб промахи, помилки робилися нишком і так само виправлялися? Не тим аршином міряєш і епоху, і партію, і державу… Ти коли-небудь бачив затемнення сонця?
— Що?
— Затемнення сонця бачив?.. На виду у мільйонів людей затмилось і на виду всього світу прояснилось. Отак, Василю.
Саме за такі слова Гойда і любив свого сивоголового друга. Біля нього не запліснявієш, не вкриєшся іржею, не постарієш. Він і вчинком, і словом, і поглядом, і навіть мовчанням надихає, виховує, надає сили.
Почуття синівської вдячності переповнило серце Гойди. Він міцно потиснув руку Шатрова.
— Мені дуже пощастило в житті, що я зустрівся з вами. Коли я чую слова: «Друг, хороша людина, чудовий працівник, справжній комуніст», то завжди думаю про вас, Микито Самійловичу.
— Василю, якщо хочеш бути справжньою людиною, не славослов. Хто лестить, той підкопується під друга, під батька, під правду і під власний корінь.
На капітанському містку вдарили у дзвін. «Аркадія» хрипко, простудженим голосом загула.
Вдалині на межі світло-синіх морських вод і каламутно-жовтих прісних, річкових, з'явився голий, рівнинний острівець Зміїний — страж Дунаю.
Пароплав загув веселіше, протяжніше і почав наближатися до суші, до зазубленого, в заростях очерету, протоках і піщаних косах берега.
На кормі, де сиділи дівчата, все ще дзвеніла пісня:
— Бідні солов'ї, калини, вишні!.. — Шатров посміхнувся. — З пісні в пісню мандрують. Може й ми, Василю, віддамо свої голоси блоку дунайський красунь?
Гула, дзвеніла під каблуками дівчат мита-перемита, до блиску вишурувана палуба.
«Аркадія» ввійшла в кілійське гирло Дунаю.
Але друзі не добралися до корми, де співали і танцювали дівчата. Вони стояли біля борту, милуючись Дунаєм, його берегами, островами, придунайською землею, рівною як море і порослою очеретом.
— Дивися, Василю, яке диво!
— Справді! Це не просто очерет, не очеретяні плавні, навіть не очеретяний ліс, а очеретяні джунглі.
— Та я не про очерет, Василю?
— Небо?.. Теж! Не небо, а блакитна пустеля без кінця і краю.
— І небу дай спокій. Дунай!.. Тихий, каламутний, майже кофейного кольору, нижчий за очерет, нижчий за траву, а панує і над польотом птахів, і над деревами, і над долинами. Чому це, Василю?
— Без Сірого не відповіси на таке масштабне запитання.
— Гаразд, клич його на допомогу!
Гойда подумав, оглянувся довкола і, посміхаючись, сказав:
— Якщо хочеш піднятися вище за всіх людей своєю працею, будь нижчий за всіх у своїх словах і обіцянках. Але коли ти піднявся високо, став зіркою першої величини, то посилай на землю людям те, що взяв у них колись — світло.
Шатров уже не слухав Гойду. Серединою дунайського рукава, лишаючи позаду глибоку і широку борозну, мчав білий катер з прикордонним прапорцем на щоглі. Шатров похитав головою і засміявся.
— Це, здається, Смолярчук. Так і є! Грізні наміри має дунайський пірат. Візьме «Аркадію» на абордаж, а нас заарканить і захопить у полон. Василю, чинитимемо героїчний опір чи добровільно здамося?
Гойда, облизавши пересохлі губи, апетитно крякнув.
. — Чую запах риб'ячої юшки… білосніжний розсипчастий осетр, розпарений лавровий листок, чорний перець, молода свіжа цибулька… Здаюся, товаришу полковник. А ви чинитимете опір?
— Дзуськи, здаюся й я.
Прикордонний катер застопорив, пропускаючи вперед пароплав. Потім мотор заревів знову, пінячи під собою воду, розвернувшись, легко догнав «Аркадію» і підплив майже впритул.
— Ей, на «Аркадії»!.. — загримів посилений мегафоном голос Смолярчука.
— Слухаємо вас, товаришу. Що вас цікавить? — відгукнулися з каботажника. Шатров і Гойда стояли біля борту і посміхалися.
— Мене цікавите ви, товариші! Прошу перейти на моє судно і беззаперечно виконувати всі мої розпорядження.
— Єсть перейти на ваше судно і беззаперечно виконувати всі ваші розпорядження. — Гойда перший перемахнув через борт «Аркадії» і стрибнув на жовту надраєну палубу сторожового судна. Слідом за ним перебрався Шатров.
«Аркадія» рушила далі, вгору по Дунаю, до Ангорської пристані, а прикордонний катер звернув у бокову мілководну протоку до рибальських хатин, що біліли на правому і лівому берегах.
… Переночувавши на Дунаї, Шатров залишив тут Гойду, а сам на «Аркадії» повернувся до Одеси.
«О МІСТО ЧАРІВНЕ МОЄ…»
«Дивне, чудове місто! Коли я приїжджаю в Одесу, зразу ж змінююся. Світлішають думки, краще дихається. Але звідки це приходить, не можу пояснити собі, навіть тепер, за допомогою чорнила і паперу. Проте спробую розібратися, тим більше, що у мене є вільний день.
Те, заради чого я сюди приїхав, мабуть, зірветься. Вранці, тільки-но повернувшись до Одеси, я подзвонив Качалаю, назвавши себе кореспондентом московської газети, сказав, що цікавлюся його роботою, особливо останньою, зв'язаною з прискореним визріванням виноградних лоз, і попросив прийняти мене. Качалай довго відмовлявся дати інтерв'ю, казав, що в його роботі немає нічого гідного уваги, посилався на хворобу. Нарешті, погодився зустрітися, тільки не сьогодні, а можливо, завтра чи післязавтра, якщо я не поїду. В мене не було іншого виходу, і я погодився ждати.
Чому він так розмовляв зі мною? Стривожився? Відчув щось небезпечне? Для цього немає підстав. Думаю, що я не перший і не останній звертаюся до нього з таким проханням. Очевидно, він просто дуже зайнятий, і йому тепер не до кореспондентів.
Оселився я в готелі «Одеса». Колись, перед війною, він називався «Лондонський». Кажуть, збудували його одеські офіціанти, що розбагатіли на чайових. У свій час «Лондонський» був найкращим готелем не лише на півдні Росії, але й на всьому півдні Європи. Стоїть він недалеко від знаменитих Потьомкінських сходів, на стрімкому березі. Внизу, між кручею і готелем — набережна, бульвар, порослий каштанами, завжди багатолюдний, гомінкий. В одному його кінці пам'ятник Пушкіну і палац; в іншому, зліва — бронзова, потемніла від часу постать герцога Рішельє і знову палаци. А далі — величезний порт: мол, причали, стріли підйомних кранів, щогли кораблів, прапори всього світу, свистки маневрових паровозів, утробні гудки пароплавів, біла громада елеваторів, приземкуваті пакгаузи і — вантажі, вантажі, вкриті брезентом і кинуті просто неба, гори різних ящиків, штабелі труб, залізничних рейок, балок і всілякого, пропущеного через прокатні валки, заліза.
Мене оселили на третьому поверсі, як кажуть адміністратори, в люксі. Найулюбленіше моє місце в цьому тимчасовому житлі — балкон, що висить над Приморським бульваром. Від ранку й до ранку балконні двері відчинені навстіж, і крізь мереживо фіранок я бачу Чорне море, синє-синє, спокійне, лагідне. Бачу пароплави, пристань, крани, чую брязкіт, дзвін, гудки — і все мене радує. Якийсь особливий аромат струменіє з порту і моря; пахне водоростями, прокопченим канатом, кавою, м'ятою, димком чужих сигар, солоною воблою, йодом і ще чимось таким, від чого паморочиться в голові і губи розповзаються в безглуздій посмішці.
Можливо, ось за цей порт, за ці запахи, за синяву моря, за каштани на Приморському бульварі, за балкон готелю «Одеса», на якому я відчуваю себе таким щасливим, я й люблю місто.
Ні, не тільки за це. Я можу годинами стояти на вершині Потьомкінських сходів, дивитися, як спускаються і піднімаються по них люди. Здається, нічого особливого, а мені хороше. Стою, дивлюся і втішаюсь.