В погоні за привидом, стр. 32

— Шагін! — крикнув він. — Вставайте швидше!

Лейтенант миттю скочив з ліжка і, ще не зрозумівши після сну, що трапилося, схопив штани і одягнув їх з незвичайною спритністю, виробленою тривалим тренуванням у військовому училищі. Ще декілька секунд — і він уже натягував на свої широкі плечі гімнастьорку.

А майор Кірєєв тимчасом дзвонив черговому місцевого гарнізону.

З його уривчастих слів лейтенант зрозумів, що майор просить підняти по тривозі черговий підрозділ для спіймання парашутиста.

— Наших теж піднімайте по тривозі! — закінчивши розмову з черговим, обернувся Кірєєв до Шагіна. — 1 швидко за мною до будинку Вереша!

Поки Шагін побіг будити солдатів, Кірєєв поспішив до будиночка Пенчо. У зарослях чагарника тихо оклякнув його єфрейтор Марченко.

— Ну, як тут у вас? — ледве переводячи дух, спитав його Кірєєв.

— Все в порядку, товаришу майорі — бадьоро відповів єфрейтор.

— Хіба Вереш не виходив?.. — здивувався Кірєєв.

— Ні! Спить, як бабак!

«Що ж робити, хай йому чорт! — Лоб майора зразу став мокрий. — Невже помилились? Як він може спати, коли літак ось-ось буде над Лужковим?»

Кірєєв прислухався, намагаючись впіймати шум авіаційного мотора, але замість цього почув лише важке дихання Шагіна, який підбіг до нього, і приглушений тупіт солдатів, які бігли.

— Шагін, — наказав Кірєєв, — стукайте до Вереша!

— А коли це не той?

— Стукайте, вам кажуть! — майже крикнув майор.

Лейтенант кинувся до вікна будинку Вереша, а єфрейтор Марченко побіг у двір до другого виходу. Шагін стукав спочатку тихо, потім все голосніше і голосніше, але ніхто не озивався.

— Ламайте двері! — наказав майор, вихопивши пістолет з кобури.

Лейтенант і два дужих солдати налягли на легкі двері, і вони з гуркотом злетіли із завіс. Кірєєв засвітив ліхтар і першим вбіг у будинок, освітлюючи одну за одною обидві кімнати. За ним ішли Шагін і Марченко. Лейтенант заглянув під ліжко, єфрейтор розчинив гардероб.

— Проґавили, значить, Марченко? — роздратовано промовив Кірєєв. — Джека швидко!

— Єсть, Джека! — відповів молодший сержант, відпускаючи накручений на руку поводок овчарки, яка рвалася вперед.

— Дайте Джеку понюхати що-небудь, і нехай візьме слід! — наказав майор.

Вибігши у двір, він поспішно поглянув на небо. Літака все ще не було чути.

Кірєєв зняв кашкета і ребром долоні змахнув піт з лоба.

— Чорт би його взяв, гада! — почув він приглушений шепіт єфрейтора Марченка. — Через димар він вискочив, чи що? Адже я очей не зводив з його дверей…

— Припинити розмови! — незадоволено промовив Кірєєв.

— Джек взяв слід, товаришу майор, — доповів Шагін. Кірєєв побачив високу фігуру молодшого сержанта, який пробирався через городні грядки слідом за Джеком.

Майор наказав лейтенантові силами чергового підрозділу гарнізону оточити лужок, на який, найімовірніше, міг бути скинутий парашутист, а єфрейтору Марченку і автоматникам скомандував іти за ним.

Проминувши город, Джек рвався вперед все швидше і швидше. Тепер за ним доводилося вже бігти, а Кірєєву все ще здавалося, що вони йдуть дуже повільно.

— Шумить наче, — задравши догори голову, невпевнено промовив єфрейтор Марченко, який біг поруч з майором.

Кірєєв зупинився і прислухався. Так, тепер і він почув далекий, але вже виразний шум авіаційного мотора.

А Джек все тягнув і тягнув уперед, пориваючись Через широкий луг до узлісся. Селище. залишилося далеко позаду, коли літак почав робити широкий розворот. І майже зараз же, метрів за триста від групи майора Кірєєва, на узліссі часто заблимало червоне очко сигнального ліхтаря.

— Вперед! — неголосно сказав капітан, виймаючи пістолет і кількома великими стрибками обганяючи Джека.

Попереду все ще сигналили. Світло спалахувало то з короткими, то з довгими проміжками. Скидалося на те, що сигнальник передає щось за допомогою азбуки Морзе. Та ось ліхтарик спалахнув востаннє і більше не засвічувався.

За два кроки від майора тепер починався ліс, і Пенчо Вереш був, очевидно, десь зовсім близько. Кірєєв зупинився, щоб за звуками його кроків визначити, куди попрямував Пенчо, відчувши небезпеку, — в тому, що він виявив переслідувачів, не було сумніву. Однак навкруги було тихо.

Кірєєв подав автоматникам сигнал, щоб вони розійшлися в сторони і взяли Вереша в кільце.

Але тут Джек, який впевнено йшов по сліду Пенчо, несподівано зупинився і, відшукавши в траві якийсь темний предмет, з приглушеним гарчанням почав трясти його. Молодший сержант-провідник Джека — нахилився і намацав руками кепку.

Не могло бути сумніву, що кепка належала Пенчо Верешу. Але чому він загубив її тут? Майор нахилився і, освітивши кишеньковим ліхтариком собаку, побачив, що Джек стоїть на задніх лапах біля дерева, розлючено дряпаючи кору стовбура.

— Ану, хто-небудь до мене! — покликав Кірєєв. Звідкись із темряви виринули єфрейтор Марченко і ще декілька автоматників.

— Трусніть, хлопці, це деревце! — наказав їм майор.

Вони міцно схопилися за досить тонкий стовбур дерева і почали його розгойдувати. До них приєдналися ще декілька чоловік, і скоро вгорі хтось злякано скрикнув.

— От і добре! — радісно промовив Кірєєв. — Подав нарешті свій голос Пенчо Вереш. Прошу вниз, Вереш, з то так і впасти недовго.

Солдати стиха засміялися, а з дерева пролунав хрипкий від страху голос:

— Добре, злізу, тільки заберіть геть вашого собаку. Через декілька секунд, важко дихаючи і сердито

шморгаючи носом, з дерева повільно зліз Вереш.

— Кому це ви ліхтариком сигнали подавали, шановний? — спокійним, майже веселим тоном запитав Кірєєв: тепер, коли зрадник був у нього з руках, до нього повернувся добрий настрій.

— Який ліхтар? — слізливим голосом промовив Вереш. — Нема в мене ніякого ліхтаря. Чого причепилися до старого?

— Досить тобі придурюватися, Вереш! — починаючи сердитись, прикрикнув на нього майор. — Кажи, де парашутиста повинен зустріти?

Вереш мовчав. Чути було тільки його сердите сопіння.

— Не зволікай, Вереш! — грізно продовжував Кірєєв. — На шкоду собі гаєш час. Ми і без тебе їх виловимо, а за те, що допомогти нам не хотів, — тобі ж гірше буде.

Вереш все ще вагався.

— Ти що думаєш, ми не знаємо, кого ти зустріти повинен? Зенона Туреницю доручено тобі зустріти. Адже так?

— Гаразд, пішли, — похмуро промовив Пенчо Вереш і насунув на голову простягнуту Кірєєвим кепку.

Догадка полковника Нікітіна

Повідомлення від майора Кірєєва полковник Нікітін одержав тієї ж ночі, коли парашутист приземлився в районі містечка Лужково. Сам Кірєєв прибув до Москви через декілька днів. Доповідав він Нікітіну коротко:

— Взяти парашутиста допоміг нам Пенчо Вереш… Адже він цілком був у наших руках, і йому нічого більше не залишалося робити… Але ми і без нього зловили б парашутиста, бо на ноги був піднятий увесь місцевий гарнізон. Допит парашутиста не дав нічого цікавого. Він зразу ж все виклав: підроблені документи, гроші, отруту, зброю і радіостанцію. Повідомив і завдання, з яким прибув до нас. І навіть зауважив зітхнувши: «Ех, громадянине начальнику, якби не попався вам так по-дурному, сам би прийшов і у всьому зізнався! А тепер хіба ви мені повірите?..» Не дуже я у все це повірив, звичайно, але, знаєте, може виявитися, що є в цих словах і частка правди. Нікітін здивовано звів брови:

— Чому так вирішили?

— Поки що лише невиразні догадки, — непевно відповів Кірєєв. — Безперечно тільки одне — не йому було доручене завдання роздобути мікрофотоплівку Джонсона. Він, мабуть, і не чув нічого про цього Джонсона. Льотчикам нашим вдалося, як я вже доповідав, приземлити і літак, який доставив до нас парашутиста, але екіпаж літака теж не повідомив нам на допиті нічого цікавого.