В погоні за привидом, стр. 28

ЗАГАДКА КРЕСЛЕНЬ ІНЖЕНЕРА ГУРОВА

Невдале викрадення

Машину за інженером Гуровим прислали в заміську лабораторію науково-дослідного інституту рівно о першій годині дня. Гуров уже приготувався і, як тільки машина підійшла до головного під'їзду, зразу ж вийшов з дверей лабораторії разом із співробітником Комітету державної безпеки Євсєєвим, який супроводжував його у тих випадках, коли він возив з собою секретні креслення свого винаходу. Винахід цей був тепер остаточно закінчений, і Гуров мав сьогодні о другій годині дня доповісти про це директорові свого інституту.

Шофер не раз уже возив інженера з лабораторії в інститут, і в Гурова не було ніяких підстав побоюватись, що він запізниться на призначений директором час. Хоча дорога від лабораторії до шосе, що йшло до Москви, була грейдерна, машина по ній їхала майже з такою ж швидкістю, як і по асфальту. Та й шосе було недалеко — два кілометри до лісу та кілометрів півтора лісом, а там пряма, широка магістраль до самої Москви.

Інженер Гуров відхилився на спинку сидіння, заплющив очі і розслабив м'язи тіла. Тільки тепер відчув він, як стомився за ці останні дні напруженої роботи. Ніколи ще, здається, не мріяв він так про відпустку. Чи дасть її нарешті директор, чи знову зажадає поправок і доробок креслень винаходу? Та ні, зараз він уже все передбачив, і директор ні до чого не причепиться.

Гуров опустив ще нижче бокове скло. В обличчя йому повіяло ароматом лугу і свіжістю тепер уже близького лісу. В зеленому масиві його, що здавався віддалеки суцільною стіною, розрізнялися вже і окремі дерева. Ще яких-небудь сто метрів, і машина в'їде в його прохолодну тінь. І раптом з лісу назустріч машині Гурова вискочив навантажений камінням тритонний самоскид з такою швидкістю, що шофер «Победы» не встиг навіть і оком змигнути, як обидві машини вже зіткнулися, і легкова, перекинувшись декілька разів, одлетіла вбік.

В ту ж мить з лісу вискочила висока, худорлява людина в сірому костюмі. Вона підбігла до «Победы», що лежала догори колесами, і заглянула всередину машини. Шофер і обидва пасажири були, мабуть, мертві або втратили свідомість. Переконавшись у цьому, людина рвонула на себе ручку дверок, але машина покоробилася при зіткненні із самоскидом, і дверки її не відчинялися. Тоді людина в сірому просунула руку в машину крізь розбите скло. Намацавши під тілом інженера Гурова портфель, вона поспішно витягла його з машини, відстебнула застібки, подивилася, що є в портфелі, і знову побігла в ліс, пригинаючись до землі, наче перебігала під вогнем противника.

Полковник Нікітін відчув, як рука його, що стискувала телефонну трубку, несподівано почала пітніти.

— Погано чую вас, Євсєєв, — швидко промовив він, намагаючись зберегти спокій. — Голосніше, будь ласка. Поранені? А Гуров? І досі непритомний? Так, так, зрозуміло. А портфель зник?.. Думаєте, що це зробив «Щасливчик»? Так, так, ясно. Негайно висилаємо машину з лікарем.

— Майора Кірєєва! — наказав полковник черговому, кладучи трубку на важелі телефонного апарата.

Майор Кірєєв прибув через кілька хвилин. Нікітін коротко розповів йому про замах на Гурова і викрадення портфеля з секретними кресленнями.

— Це зробив Іглицький, товаришу полковник, — переконано заявив Кірєєв.

— Цілком можливо, — погодився Нікітін. — Євсєєв теж так думає. Виходить, він втече тепер від нас? Він досяг своєї мети, і робити йому тут більше нічого.

— Не думаю, товаришу полковник, щоб він зник одразу, — зауважив Кірєєв, трохи примружившись. — Адже він знає, що ми тепер піднімемо на ноги всіх наших працівників, і постарається, мабуть, день-два переждати в затишному місці. Тим більше, що місце таке в нього є.

— А чи певний він сам, що є в нього таке місце? — спитав полковник.

— В усякому разі в нього нема поки що підстав сумніватись у цьому. Думаю, що він ним скористується.

— І цим затишним місцем ви вважаєте дачу Лопухова?

— Так точно.

— Ну, а якщо він все-таки ним не скористується?

— Вживемо й інших заходів. Дозвольте вислати капітана Кречетова з його оперативною групою на місце події?

— Не заперечую. Дайте також вказівки Акулову, Клюєву і Ямщикову.

Через півгодини майор Кірєєв знову прибув^до полковника Нікітіна. Вигляд у нього був збуджений.

— Справдилося наше припущення, товаришу полковник, — жваво промовив він. — Тільки що доповіли мені, що Іглицький появився на дачі Лопухова.

Нікітін рвучко схопив телефонну трубку, попросив номер телефону генерала Сомова і коротко доповів:

— «Щасливчик» у Лопухова.

Генерал, видно, йому щось наказав, бо Нікітін ту ж мить поклав трубку, сказавши:

— Слухаюсь, товаришу генерал.

_ Чи надійні там люди, товаришу Кірєєв? — спитав він майора.

— Там старший лейтенант Адамов із своєю групою, товаришу полковник. Дозвольте виїхати туди і мені особисто?

— Наказую виїхати вам особисто! — усміхнувшись, промовив полковник і простягнув Кірєєву руку.

Через півгодини машина майора Кірєєва уже під'їжджала до дачі Лопухова. Старший лейтенант Адамов доповів майору, що Іглицький ще перебуває на дачі.

Кірєєв, наказавши людям Адамова оточити дачу, сам із старшим лейтенантом вирушив до її веранди. На стук його ніхто не відізвався, потім раптом пролунав постріл. Куля, пробивши дошку дверей, просвистіла біля самого вуха майора.

— Здавайтеся, Іглицький! — крикнув Кірєєв. — Ви оточені. Опиратися безглуздо.

У відповідь пролунав ще один постріл, але майор і старший лейтенант притулилися тепер до стіни будинку по обидва боки дверей. За знаком Кірєєва вони одночасно вдарили в двері ногами, неміцні дошки їх заскрипіли…

І знову пролунав постріл. Але двері тепер уже тріщали під ударами ніг офіцерів. А коли двері впали на підлогу, зсередини пролунав хриплуватий голос Іглицького:

— Гаразд, здаюсь…

До ніг офіцерів полетів його напіврозрядженйй пістолет, а потім з'явився і сам Іглицький з портфелем Гурова в руках.

— Ось, будь ласка, — промовив він досить спокійно і, піднявши руки вгору, почав повільно повертатися перед контррозвідниками, щоб вони могли обшукати його.

Утікач

У одному з приміщень Радянської військової адміністрації в Берліні сидів блідий молодий чоловік у сірому пильовику з роздертою полою і одірваними ґудзиками. Чорний пом'ятий капелюх його лежав на столі. Русяве, вологе від поту волосся було скуйовджене. Під час кожного гучного звуку, що лунав у сусідньому приміщенні, відвідувач злякано здригався і різко повертався до дверей. Поступово, проте, він заспокоївся і роздивився.

Погляд його затримався на письмовому столі, але ненадовго — рівно настільки, щоб помітити чорнильне приладдя, декілька книг і невелику купку газет.

Задумавшись про щось, молодий чоловік не почув, мабуть, як відчинилися двері. До кімнати ввійшов високий, широкоплечий старший лейтенант з двома рядами орденських планок на гімнастьорці, яка добре на ньому лежала.