В погоні за привидом, стр. 20
А як тільки людство підійшло до передодня атомного віку, щоб суворіше і надійніше оберігати військову і державну таємницю виробництва цієї енергії, Сабліну довелося взятися і за літературу з фізики, слухати лекції, радитися і консультуватися із спеціалістами в галузі атомної і термоядерної енергії.
Генерал Саблін лежав тепер у своєму ліжку з розплющеними очима, перевіряв і зважував усе, намагаючись передбачити дальший розвиток подій, можливі вчинки ворогів і дії своїх підлеглих. Становище майора Єршова здавалося йому особливо складним; допомогти йому потрібно було більше, ніж будь-кому Іншому. Але Сабліну самому був не зовсім ще ясний черговий хід противника, а не розгадавши цього ходу, не можна було дати Єршову правильної поради.
Нічний рейс
Ніч була надзвичайно темна: за два кроки нічого не було видно.
— І треба ж було затягнути відправлення такого ешелону до ночі, — бурчав Шатров, поглядаючи у вікно паровозної будки на похмуре, беззоряне небо.
— Черговий каже, що перегін був зайнятий, — зауважив Рябов, підкачуючи інжектором воду до котла. — З Абдулаєвим щось трапилося. Застряв він на перегоні Голубий арик — Сосновий бір. Тільки за допомогою штовхана ледве витягли його на підйом.
Крізь вікно Шатров бачив різнобарвні вогники станційних сигналів і жовті плями ліхтарів у руках оглядачів вагонів, які перевіряли щойно прибулий на станцію товарний состав. Сяйнув удалині промінь прожектора поїзного локомотива, який відходив від пасажирської станції в бік Аксакальська.
Шатров знав уже про загрозу, яка нависла над його поїздом, і хоч зовні нічим не виявляв своєї тривоги, на душі в нього було неспокійно. Пильніше ніж звичайно стежив він за роботою помічників, вимагаючи від них бездоганної точності виконання всіх своїх розпоряджень.
— Держи по всій колосниковій решітці вогонь рівним шаром, Федоре!.. — наказував він Рябову, заглядаючи в топку. — Тимченко! — кричав він кочегарові, який сортував вугілля на тендері. — Крупніше вугілля подавай. Дрібне іскрити буде, а це небезпечно для нашого вантажу.
Оскільки поїзд відправляли вночі, вживалися особливі застережні заходи. Шатров помітив навіть двох працівників МВС, які декілька разів проходили повз состав. А коли поїзд мав рушити, до Шатрова підійшов кремезний військовий і, приклавши руку до козирка кашкета, відрекомендувався:
— Капітан Бегельдінов. Сподіваюсь, вас не треба попереджати, товаришу Шатров, про необхідність бути пильним? У нас сьогодні є підстава турбуватися за ваш поїзд.
— Що ці військові паніку піднімають? — незадоволено зауважив Рябов, коли капітан відійшов од їхнього паровоза. — Настрій тільки псують!
З технічних причин поїзд затримався на станції ще на півгодини. Навколо, як і раніше, було темно і безлюдно. Дув вітер, сумно завиваючи в щілинах паровозної будки. Тривожний настрій поступово передався і Рябову, і він все частіше поглядав у вікно будки на хвіст состава, що зник десь у темряві, і на примарні вогники сигнальних ліхтарів, які мерехтіли на станції.
Нарешті головний кондуктор дав сигнал, і поїзд рушив. Замиготіли по обидва боки звичні силуети станційних будівель, різнобарвні вогники нічної сигналізації, тьмяно освітлене передмістя, і поїзд, набираючи швидкість, вийшов нарешті у відкрите поле. Здавалося, в цій непроглядній імлі нічого вже не можна було розгледіти обабіч, але Костянтин за вихопленими з темряви променем прожектора кущиками, пікетними стовпчиками, уклонопокажчиками, схожими на похмурі хрести, і за іншими попереджувальними знаками та знайомими предметами вільно читав місцевість і впевнено вів свій локомотив.
Коли поїзд прийшов на станцію Червона Юрта, на якій йому належала невелика зупинка, Рябов зійшов з паровоза і пройшовся вздовж состава. Повернувшись, він мерзлякувато пересмикнув плечима і неголосно промовив:
— Справді страшнувато, розумієш…
— А от тепер я можу сказати тобі — не здіймай паніку, — усміхнувся Костянтин.
З поїздом Шатрова на гальмових площадках вагонів, переодягнені в форму стрільців залізничної охорони, їхали цієї ночі Єршов і Малиновкін: майор — разом з головним кондуктором в голові поїзда, лейтенант — з кондуктором на останньому вагоні. Ще троє стрільців розташувалися на інших гальмових площадках.
Малиновкін був у піднесеному настрої — нарешті він бере участь у справжньому ділі!
«Страшенно потрібна наша професія контррозвідників! — з гордістю думав він, вдивляючись у темряву. — От десь вночі нечутно повзуть зараз гади — шпигуни і диверсанти. Вони можуть отруїти колодязі, викрасти важливі військові документи, вбити великого державного діяча, висадити в повітря поїзд із вибуховими речовинами. Щоб перешкодити їм зробити їхню мерзенну справу, треба уперто йти по їхніх слідах: довгі, томливі дні терпляче вичікувати і вистежувати ворога, розраховуючи кожний свій крок і вгадуючи кожний його крок і не маючи права помилитися. А коли, нарешті, ворога наздоженеш, коли ти його схопиш за горло і притиснеш до стіни, нікому не можна буде розповісти про цю справу, хоч дуже захочеться розповісти про неї, бо це буде справжній подвиг, яким зможуть гордитися і твої друзі і твоя наречена, якщо тільки вона в тебе є…»
У Малиновкіна не було поки що нареченої, і він тяжко зітхнув. У нього була дівчина, яка йому тільки подобалася, але для того, щоб назвати її нареченою, треба було полюбити її так, як Шатров полюбив Ольгу.
Думки Малиновкіна відхилилися убік: він згадав про Бєлову, яку бачив недавно на станції Великий Курган. Вона сподобалася йому тоді, хоч він і не назвав би її красунею. Але, відігнавши від себе ці спогади, він знову почав думати про контррозвідників:
«Так, чекістові не можна ляпати язиком про свою роботу, інакше він може погубити і себе і справу, яку йому доручено. А якщо він не вміє володіти собою і пустий гонор виявиться сильнішим від його волі, то він вже не контррозвідник, не чекіст. Значить, він випадково зробив подвиг і його даремно нагородили. А слава і без того піде слідом, якщо тільки заслужити її чесно».
Малиновкін пригадав, як вперше дивився кінокартину «Подвиг розвідника». Якою повагою він пройнявся тоді до головного героя! «Треба бути тільки таким, як майор Федотов, — говорив він сам собі, — і я буду таким. Іншим просто не можна бути, нема чого іти тоді в розвідники…»
Єршов теж задумливо дивився у цей час в непроглядний темний степ за гальмовою площадкою вагона. «Чи пробрались уже вороги на поїзд, чи вони це зроблять десь у дорозі? — напружено думав він, — і хто вони, ці вороги: чи це сам Жанбаєв, чи Темірбек, чи Аскар Джандербеков?»
Звичайно, і Аскар міг би за наказом Жанбаєва підкласти що-небудь в один з вагонів, але за ним тепер пильно стежили, і Єршову було відомо, що до відходу поїзда він не виходив з приміщення кондукторського резерву.
Єршов не боявся, що Привидом підкуплений хто-не-будь з кондукторської бригади, його ще вдень повідомили, хто буде супроводити поїзд. Всі люди були надійні. Одного з них, — головного кондуктора Бейсамбаєва, — він знав особисто. Підійти непомітно до поїзда в Перевальську теж було неможливо, бо він охоронявся посиленим нарядом. У Жанбаєва був лише такий хід: підкрастися до поїзда на одній з проміжних станцій. Отже, треба бути уважнішим на зупинках.
— Скільки ще у нас по дорозі зупинок, товаришу Бейсамбаєв? — спитав Єршов головного кондуктора.
— Дві лишилось, — відповів головний кондуктор. — Зараз Курганча буде, а потім Абайська.
Коли поїзд прийшов на станцію Курганча, почало вже розвиднятися. Небо тепер було майже безхмарне, Вітер, який всю ніч старанно розганяв хмари, теж трохи вщух. Контури великовантажних вагонів поїзда поступово ставали все виразнішими. Можна було розгледіти уже й состави, що стояли на сусідніх коліях, і станційні будівлі.
Декілька місцевих залізничників, які вийшли зустрічати поїзд Шатрова, повільно йшли вздовж вагонів. Розмірено погойдувались у їхніх руках ліхтарі, кидаючи тьмяні плями світла на сірий пісок баласту. Бейсамбаєв привітався з одним з них, видно з черговим по станції, і пішов поруч.