Корабель приречених, стр. 32

Та незабаром нещасних знову пойняв страх за своє життя. Під ногами в них клекотіла вода, вриваючись у судно. Громовий гуркіт переборок, що падали під натиском води, тепер стало чути дужче. Тут, на баку, особливо помітно було, що ніс корабля весь час нахиляється вниз.

— Пустіть нас до шлюпок! — вимагали змучені люди. — Дайте дорогу! Ми не хочемо здихати, наче худоба!

Матроси тримали зброю напоготові. Що вони мали робити? Наказ є наказ. Становище ставало дедалі загрозливішим. Прокляття! Що вони думають там, на містку?

Нарешті з'явився Лайтолдер. Матроси полегшено зітхнули. Вони знали, що цього офіцера дуже поважають пасажири третього класу. Якщо хто-небудь міг тут щось зробити, то тільки Лайтолдер.

— Панове! — крикнув він. — Ми робимо все можливе, щоб запобігти найгіршому. Будьте свідомими й терплячими.

— Терпіти… доки гарненькі дами та джентльмени врятують своє дорогоцінне життя? Давайте шлюпки! Ми теж люди!

— В першу чергу жінки й діти, — гримів голос Лайтолдера. — Чоловіки поки що мусять залишитися.

Обурені люди замахали стисненими кулаками. Юрба кинулася вперед. Зупинити її було неможливо. Лайтолдер відступив убік.

— Приготувати зброю! — наказав він матросам. — Але не стріляти!

Проте попередження запізнилося. Гримнули постріли, ввірвавшись в метушню і хаос. Якийсь старик змахнув руками і впав. У ту ж мить матросів відкинули геть. З ревом, в якому злилися страх, злоба й відчай, люди несамовито рвонулися вгору по трапу. Їх гнала вперед одна думка: до шлюпок!

КАЮТА № 286

Едвард прокладав шлях серед натовпу людей до кают С-палуби. В нього було єдине бажання: відправити Бетті в безпечне місце. Нарешті він добрався до коридора, підбіг до напіввідчинених дверей, але в каюті нікого не було. Ліжко стояло незаслане. Шафа була відчинена. Скрізь валялася жіноча білизна, сукні. На столі лежала перекинута ваза. В калюжі на палубі плавали потоптані ніжні нарциси.

При світлі нічника Едвард окинув поглядом каюту. Може Бетті жила не тут? Каюти так схожі одна на одну.

Він пройшов назад по коридору, придивляючись до дверей. Ось № 286. Каюта Кашбарна. Можливо, Бетті в нього. Пасажири першого й другого класів і досі вважали, що відбувається навчальна тривога. Більшість з них не поспішали на палубу. Вони точили ляси й посміхалися над тими, хто надівав рятувальні пояси.

Едвард постукав і, не чекаючи відповіді, відчинив двері каюти. Кашбарн стояв біля столу, заваленого різними приладдями, ювелірними інструментами, заставленого якимись ящичками.

— Зачиніть двері! — прошипів він і простяг над столом руки, немов бажаючи закрити від сторонніх очей речі, що там лежали.

Зляканий і здивований, Едвард застиг на місці. Потім, отямившись, вимовив:

— Ми потопаємо. Де Бетті?

Хитаючи головою, Кашбарн зневажливо дивився на Едварда.

— Що ви там базікаєте? Мають відбутися навчальні заняття. Не хвилюйтесь даремно. Кольє у вас?

— Це не заняття, — вигукнув Едвард, не звернувши уваги на запитання Кашбарна. — Судно потопає! Наскочило на крижину! Мені сказав про це квартирмейстер. Бетті треба зараз же відправити до шлюпок.

— Вам, напевне, вдарило в голову шампанське, лорде! Давайте кольє!

— В якій каюті Бетті? — нетерпляче запитав Едвард.

— Це вас не обходить. Ми вже домовилися.

— Коли так, я сам її знайду! — Едвард повернувся до дверей. Потім показав на відчинений ілюмінатор: — Ви чуєте сирену? Якщо ви хоч трохи розумієтесь на азбуці Морзе, то розберете сигнал. Чуєте? Три звуки коротких… три довгих… три коротких… Пауза. Тепер знову… Це SOS! Тепер вірите?

Кашбарн зблід. Похапцем зібрав речі на столі.

— Кольє! Давайте його, нарешті!

Едвард з презирством глянув на ювеліра, який не міг відірвати погляду од шкатулки, оббитої чорним оксамитом. В ній сяяли розкладені за розмірами в численних відділах різноманітні брильянти. Ця людина думала тільки про себе і свої коштовності. Здавалося, Кашбарн був зовсім байдужим до того, що життя його сестри в небезпеці.

— Ну! Давайте кольє! — вимагав Кашбарн. Недовірливий погляд його просвердлював Едварда наскрізь.

— У мене немає кольє, — грубо відповів той. — Місіс Хорткліф стало погано під час балу.

— У вас немає кольє? Я правильно зрозумів?

— Цілком правильно! А тепер дайте мені спокій! Я повинен подбати про Бетті. Не можна більше зволікати.

Кашбарн міцно ухопив Едварда за рукав.

— Ви вважаєте, що це слушний момент обдурити мене? Ні, друже, помиляєтесь! Кажу востаннє. Витягайте кольє!

Вони стояли один напроти одного. Погляди їх грізно зіткнулись.

— Для чого, власне, ви взяли з собою Бетті? — насторожено запитав Едвард. — Вона, очевидно, теж тільки експонат у вашій колекції?

Очі Кашбарна цинічно блиснули.

— Можливо.

Едвард з відразою вирвався. Він ладен був убити цю людину. Кашбарн, здавалося, відгадав його думки і трохи посторонився.

— Знайте… ви — дурень! — вигукнув він.

Та перш ніж Едвард встиг відповісти йому, двері каюти відчинилися. В супроводі двох чоловіків зайшов інспектор Томпсон.

Одним стрибком Кашбарн опинився біля столу.

— Ви помилились дверима, містер Коннор. Прошу вас, залиште мою каюту.

— Не Коннор… Інспектор Томпсон. Скотленд-ярд, — виправив той.

Ті, що супроводжували Томпсона, за його знаком відвели вбік приголомшеного ювеліра, щоб видно було речі на столі.

— Лорд Хакслі, — звернувся інспектор до блідого Едварда, — ви вже передали цьому… — він рухом голови вказав на Кашбарна, — цьому панові кольє місіс Хорт-кліф?

Один з агентів вказав на оббиту оксамитом шкатулку, яку перед тим Кашбарн тримав в руках.

— Ось corpus delicti [12], інспекторе! Надзвичайно багата колекція коштовного каміння найвищого гатунку. А ось і всі необхідні інструменти. Думаю, цього досить!

— Ви, мабуть, були впевнені, Кашбарн, — промовив Томпсон, — що ми не розгадаємо ваш хитромудрий план?

Іронічна посмішка скривила рот Кашбарна.

— Не розумію, що вам, власне, потрібно? Безперечно, це колекція коштовного каміння. Я їду в Америку, щоб запропонувати там свій товар. Хіба це заборонено? А щодо інструментів… то я ж, панове, ювелір. Хто має право заборонити мені займатися роботою, яка є моєю професією? Ваша старанність заслуговує похвали, однак раджу вам діяти обережніше при розкритті темних афер, які, можливо, справді мають місце на судні. Ім'я Френка Кашбарна — це достойне ім'я. Його знає й поважає весь Лондон, навіть найвищі кола, сер!

— А ім'я Хакслі ще достойніше, — промовив Томпсон, скоса глянувши на Едварда.

Едвард, затамувавши подих, спостерігав цю сцену так, наче дивився в театрі спектакль, до якого не мав ніякого відношення, де був тільки глядачем. Юнак ще не міг збагнути, що й сам він учасник спектаклю, що грає в ньому трагічну роль і що його грі вже настав кінець.

— Ви згодом каятиметеся в своїй поспішності, містер… Томпсон! — вигукнув Кашбарн.

— Крадені коштовності повинні бути тут. Обшукати каюту! — не даючи збити себе з пантелику, наказав інспектор.

— Ви не маєте на це права, сер!

— Я маю право діяти на цьому кораблі в разі необхідності, як вважатиму за потрібне. Можете поскаржитись капітанові, він поінформований про мої дії.

Кашбарн грюкнув кулаком по столу і крикнув:

— Кінчайте цю безглузду балаканину. Я йду на палубу! Судно потопає… Ось, слухайте, будь ласка! — Він вказав на коридор, де, очевидно, зчинилася паніка.

Звідти доносилися вигуки, дикі, сповнені жаху крики, тупіт сотень ніг. Звістку про катастрофу принесли пасажири третього класу.

В каюті збентежено перезирнулися і почали прислухатись.