В океані, стр. 50

— Спасибі, товариші! Добре закінчили заводку, вклалися в найкоротший строк!

— Служимо Радянському Союзу!

Бронзове обличчя Агєєва лисніло від поту й дощу, намоклий кашкет зсунувся на потилицю, з-під кітеля, що розстебнувся на грудях, виглядали смуги тільника. Але, відповідаючи начальникові експедиції, мічман миттю набрав належного вигляду: застебнув кітель, вирівняв кашкет — звично торкнувшись ребром долоні козирка й кінчика носа. Навіть устиг витерти обличчя. Сливін задоволено дивився на підтягнуту високу постать, йому прийшла в голову чудова думка.

— Дуже втомилися, мічмане?

— Не так, щоб дуже, товаришу капітан першого рангу.

— Бачите, яка каламуть вийшла. Є припущення, що хтось замість маяка Скумкам запалив обманний вогонь, тому ми й на мілину сіли. — Матроси слухали, обступивши Сливіна. — Зараз норвезький лоцман піде на острів — узнати, чому не працював маяк. Хочу командиром шлюпки послати вас, мічмане.

— Зараз підемо? — тільки й спитав Агєєв.

— Зараз і підете, — Сливін потирав долоні, як бувало в хвилини небезпеки на фронті. — Все одно, поки водолази не обслідують днище доку, не з'ясують характер пошкоджень, доведеться нам на якорі стояти… Лоцман чекає в шлюпці. Йдіть переодягніться в сухе.

Агєєв пройшов своєю розмашистою, м'якою ходою до баржі, піднявся на її борт, зник у люку. За кілька хвилин повернувся одягнений у сухий бушлат.

— Ви, мічмане, на острів, звичайно, не виходьте, залишайтеся з матросами в шлюпці, — сказав Сливін. — Ні кроку на норвезьку територію, щоб не було потім розмов. Сам Олсен з'ясує, що сталося на маяку. Тут його честь зачеплена, він теж відповідає за проводку… Схоже на те, що влаштували нам тут западню.

— І це в мирний час? — тонка усмішка ковзнула по твердих губах Агєєва.

— Як бачите, мічмане, вороги наші і в мирний час з нами воюють! — суворо сказав Сливін.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

МІЧМАН ЗУСТРІЧАЄ ТАНЮ

Далечінь проясніла, майже перестав дощ, але вітер, не затихаючи з ночі, дув з материка, гнав на шлюпку сизі горби хвиль. І матросам, які вигрібали з усіх сил, здавалося, що шлюпка майже не посувається вперед, до чітко видних над морем берегових скель.

— Ану, натиснемо як слід, орли! — бадьоро крикнув Агєєв.

Сівши біля руля, він і тут почував себе, як удома. Дивився, як, налягаючи на весла, разом відкидаються матроси, як піднімається від напружених м'язів мокра парусина сорочок, як, вигрібаючи, Жуков майже торкається його, колін стрічками своєї безкозирки.

— Може, під парусом підемо? — скоса глянувши на Олсена, сказав Агєєв. Лоцман сидів зосереджений, суворий. Йому не терпілося швидше допливти до маяка.

— Шабаш! Рангоут ставити! — дзвінко скомандував мічман. Поставив вельбот носом до вітру. Головний боцман — великий майстер управляти парусною шлюпкою.

Гребці одразу забрали весла й кочети, розшнурували чохол рангоуту. Загрібні спритно стягли чохол, поклали його на кормовий ґратчастий люк.

Розкатали парус, поставили й вирівняли щоглу — весело корились командам мічмана, який зняв і згорнув тим часом кормовий прапор. Командуючи, Агєєв змінив кривий румпель на прямий.

— На фалах! — скомандував головний боцман. Ще раз окинув усе поглядом — чи правильно розібрані фали і видраєні вантини, чи все готово до підняття паруса. Все було готове.

— Парус підняти!

Широке парусинове крило злетіло над шлюпкою, затріпотіло, надимаючись під вітром.

Вельбот повернувся, скоряючись рулю, рвонувся вперед, до швидко виростаючих обрисів острова Скумкам.

Усі мовчали, кожний був зайнятий своєю справою. «Добре розвернулися», подумав із задоволенням Агєєв. Спершу тривожився, як піде справа з цією незнайомою йому шлюпочною командою, але моряки виявились досвідченими, як на підбір, зразково виконували накази. Ось і зараз сиділи, як належить, не на банках, а на рибинах між ними — обличчям до паруса.

Сам мічман розташувався на кормовому сидінні з навітряного борту, не зводив очей з паруса, лише мигцем поглядаючи на стрімкі скелі, що наближалися.

Весь острівець Скумкам здавався лише основою маячної башти, що круто здіймалася вгору. Складений із великих, грубо обтесаних плит парапет хвилелома, що оточував маяк, підносився майже від самої води.

Небо потемніло знову. Почав дрібно накрапати рідкий дощ, лягаючи бульбашками на гладіні водних укосів. «Бульби від дощику на воді, значить не кінець негоді», згадав мічман старовинну прикмету.

Острівець наближався. Берегові камені блищали, як поліровані. Вітер доносив йодистий запах водоростей. У височині сяяли рідким золотом, кидали в далечінь прямі потоки світла відбивні стекла працюючого маяка.

Шлюпка йшла до берега під кутом. Там, де злітали біля каменів пінні сплески, відкривалися в глибині маленької бухти палі дощаного причалу. Вже було видно нерівні кам'яні східці, що вели до башти маяка.

Над причалом, на верхньому горизонті скелі, з'явився малюсінький силует людини.

— На фалах! — скомандував мічман, налягаючи на руль.

Шлюпка повернула прямо до причалу.

— Парус геть!

Біле крило опало. Гребці згортали шкоти, парусину, прибирали рангоут. Боцман змінив прямий румпель на зігнутий, підняв кормовий прапор.

— Кочети вставити! Весла розібрати!

— Коли б нас, товаришу мічман, об каміння не гепнуло, — оглянувшись, сказав мимоволі Жуков.

Камені чорніли несподівано близько, здалося — вже чути, як буркоче між ними пухирчаста вода.

— А ви робіть своє діло, і все буде гаразд, — сказав Агєєв крізь зуби. Вони вже ввійшли в бухту. Хвилі одразу стали кидати менше.

— Суши весла!

Вода капала з вузьких лопатей, причал підходив усе ближче.

— Шабаш!

Весла, як одно, лягли вздовж бортів шлюпки. Жуков став на ноги з довгим відпорним гаком у руках.

— Тут пристаємо! — сказав Агєєв. — Зійти тут зможете? — спитав він лоцмана по-норвезьки.

Олсен кивнув. Мічман ухопився за іржаве причальне кільце, в той час як Жуков вправно діяв відпорним гаком. Було чути, як із шипінням і плескотом терлась об каміння вода. Зграя гагар знялася з дальніх скель, сповнюючи все навколо різким, тривожним криком.

Маяк був прикритий з моря диким нагромадженням скель. Між цими скелями виднілася стежка, що вилася вгору. З-за повороту вийшло кілька чоловік, нерухомо стали на стежці і мовчки дивилися на шлюпку.

Це були високі худорляві чоловіки, літні й молоді, одягнені в шкіряні потерті безрукавки і в червоні светри домашньої роботи. «З усього видно — норвезькі рибалки», подумав Агєєв.

Олсен вистрибнув на дощаний слизький настил.

— Тут, у шлюпці, чекатимемо вас, — сказав мічман.

— Мангетак!

Олсен хвилювався все більше. Швидко пішов крутою стежкою до рибалок, які чекали нагорі.

З криками ширяли над острівцем потривожені птахи. Дивне, непривітне враження справляла вишка мовчазного маяка, що дивився з-за скель своєю заскленою вершиною…

Старшина Костиков у шерстяному светрі і стьобаних ватяних штанах сидів біля докової башти на бухті білого троса, дихав часто й глибоко. Він тільки що вийшов з-під води. Його ще мокрий скафандр розкинув зеленуваті резинові руки на палубі, янтарножовтій від іржі та білої морської солі. Скафандр був схожий на людину, яка, стомившись до краю, лягла навзнак.

Біля борту працювала помпа. Од помпи відходили за борт шланг і сигнальний кінець.

Пушков, насунувши на біляву голову навушники телефону, не зводив очей з хвиль, що били в понтон. Зараз під водою працював Коркін.

Один за одним пірнали водолази в океанську глибінь, обслідуючи пошкодження доку.

— Ну як, старшина? — спитав Сливін Костикова.

— Пробоїна невелика, товаришу капітан першого рангу. Заміряв її, зараз Коркін, уточнює замір.