Прекрасні катастрофи, стр. 62

— Донора! — наказав доктор Івановський.

Сахно знову вийшла в зал.

Але на цей раз професора в кутку в кріслі не було.

Він стояв під дверима операційної і дивився на годинник. Коли Сахно наблизилася до нього, він звів на неї очі.

— Скажіть, — спитав він, — ви не пам’ятаєте, скільки хвилин минуло до моменту подачі донора, коли я робив операцію докторові Гальванеску?

— Тридцять п’ять хвилин, професоре! Я це добре пам’ятаю.

— Мені теж так здається… — прошепотів професор і сховав годинника. — Ці тридцять п’ять хвилин уже минули…

— …Але доктор Гальванеску так і не просив донора, — докінчила Сахно.

— От іменно. Пробачте, — торкнув професор чергову сестру, що стояла напоготові, тримаючись за ручку дверей. — Постороніться, я пройду да операційної…

Він відсторонив чергових з піднесеними руками і відчинив двері операційної.

Професор був старий чудій. Він умів шанувати своє слово. Він почекав, поки минув крайній строк. Коли крайній строк минув, він накинув ще п’ять хвилин і тоді цими п’ятьма хвилинами звільнив себе від свого слова. Він увійшов. Але, входячи, він все ж таки постарався відкрити двері тільки на вузеньку щілинку, крізь яку можна було йому прошмигнути, але нікому іншому заглянути до середини.

Ввійшовши до операційної, він щільно причинив двері.

А втім, через якусь хвилину двері розчинилися знову і на цей раз зовсім широко.

Професор стояв на порозі. Своєю спиною він заслоняв ще операційну, і неможливо було побачити, що там, робиться. Обличчя професорове було бліде, аж прозоре.

— Чорт забирай… — тихо прошепотів він і зійшов з порога.

Черговий персонал кинувся до операційної. Але, ввійшовши, всі спинилися вражені. Обидва операційні столи — і нижчий і вищий — стояли поруч, щільно присунуті один до одного. На вищому лежав труп об’єкта номер два. На нижчому лежав сам доктор Гальванеску. Він лежав так само рівний, випростаний і блідий. Він був точнісінько такий же, як той труп, і неможливо було зразу зрозуміти, хто ж із них двох труп, а хто живий…

Сахно, а за нею й хірургічний персонал підбігли ближче. Вони поспішали до доктора Гальванеску. Було ясно — відживлений маг занадто на себе понадіявся, його слабкі сили не витримали. Він зомлів. Черговий оператор кинувся просто до столика з інструментами — взяти шприц із кофеїном і впорснути йому.

Але, зробивши кілька кроків, черговий оператор спинився. Він побачив те саме, що побачили й усі інші.

Коло вищого столу, де лежав оперований, стояла зливна миска. Трубка з розтятої пахової вени оперованого номера два збігала до неї. Миска була повна. З трубки більше не текло. Вся рінгерлоківська рідина витекла із знеживленого тіла. Але руки трупа були цілі. І приборів з консервованою кров’ю також близько не було, йому крові не переливано… Оператор підійшов до трупа.

Труп був задубілий, твердий і сухий, як мощі. В ньому не було крові, але й інфузійна рідина була виточена з нього. Він був спустошений. Він був тепер уже мертвий остаточно і безповоротно. Це було ясно кожному.

Поруч нижчого столу, на якому лежав сам доктор Гальванеску, на низьких табуретках стояли дві миски. Ці миски були повні крові з водою. Руки доктора Гальванеску лежали в цих мисках. В лівій мисці — ліва рука. В правій мисці — права рука. До половини, по лікоть, вони були занурені в воду з кров’ю.

Оператор вийняв руки. Плесна рук були розтяті. Обидві вени були розсічені. Кров з тіла давно вже витекла через ці дві вени. Щоб не відчувати болю, доктор Гальванеску встромив руки в воду. У воді кров витікає з розтятих вен непомітно, майже без болю. Кров була виточена вся. Доктор Гальванеску був мертвий. Безповоротно мертвий.

Він убив невідживленого і потім убив себе самого.

Це був акт безсилої ненависті. Так чинить ворог, загнаний у куток.

Здригаючись од жаху, огиди н ненависті, Сахно поточилася назад. До дверей. Скоріше б звідти. Вона переступила поріг і першої хвилини не знала, що робити. Розгублено поглянула на професора, потім на натовп сестер, лікарів і асистентів, що скупчилися в залі. Професор був похмурий. Він патлав свою шевелюру. Натовп мовчав. Тоді Сахно прожогом кинулася до малої операційної.

В малій операційній вона побачила обличчя Петрової, Коломійця, Думбадзе, доктора Івановського… Вони всі були серйозні, напружені, мовчазні й урочисті. Всі стояли непорушно, нічого не робили. Вони наче закам’яніли. Тільки Петрова щось скоро-скоро записувала до свого блокнота. Вона вела протокол.

Серце Сахно захололо. Невже? Загинуло все?

Вона підбігла ближче.

Доктор Івановський відхилив від уст трупа блискуче хірургічне дзеркало і підніс до очей. Через його плече Сахно, Думбадзе, Коломієць і Петрова побачили: лискуча холодна нікельована поверхня дзеркала взялася легкою парою. Це означало, що труп дихав…

А втім, труп, що дихає, це не є труп.

ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА

Ні сер Джордж Дембі, тридцять років незмінний президент Королівського медичного товариства, ні його найстарший архіваріус, пристаркуватий Олівер Локк, що пам’ятає ще Установчі збори товариства, ні самі стіни великого залу ветхого Іст-Малійського абатства, мовчазні свідки всієї нової історії старого англійського королівства, не пригадують скандалу, що стався нині, на третій день сорок сьомого річного з’їзду Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора — особи, проте, взагалі одіозної і в медичному товаристві, і в цілому науковому світі.

Сер Джордж Дембі вже котрий раз хапався за срібного молоточка. Вже котрий раз він зводився на цілий свій чималий зріст “чистокровного сакса” й урочисто здіймав угору свою викохану прозору руку — жест цілком достатній для того, щоб закликати до порядку нехай і тисячний натовп “щирих англійців” і джентльменів — шановні збори, на свою ганьбу, не зважали на це, а гули, як звичайна собі роздратована комашниця чи “низьке збіговисько мерзенних простолюдів”. Сорок сьомі річні збори Королівського медичного товариства були більш схожі на засідання східної палати парламенту, ніж на сесію високошановної, солідної і шляхетної староанглійської організації, якою, безперечно, було, є і буде в старій Англії Королівське медичне товариство.

— Єретик! — несамовито гукали старі всім Сполученим королівством і навіть деякою частиною його населення поважані наукові уми, генії і джентльмени.

Гукали так голосно й запально, наче були вони продавцями вечірніх газет чи хлопцями-агентами рекламного бюро синдикату цирків та мюзик-холів, а ніяк не сорок сім років дійсними членами найповажнішої громадської інституції в королівстві. Вони наважувалися навіть вставати з своїх місць в перших лавах партеру — з м’яких крісел чи власних на пневматичному ходу й пружному шасі інвалідських колясок — і потрясати своїми палицями, милицями та стеками.

— Нахаба! — гули за ними молодші, не більш двадцяти п’яти років дійсні члени, сиві та висушені професійними хворобами на сороковому році своєї наукової діяльності й на шістдесятому свого життя. — Нахаба! Невіра!!! Єретик!!! — Вони давно вже повставали з своїх місць і намагалися навіть підступити до кафедри, де тихо згорбилася постать невдахи доповідача.