Острів Робінзона, стр. 39

— Будемо збирати, — сказав Манаурі.

— Для вас це іграшка, бо ви тутешні, а ось товариші Матео, мабуть, не знають пущі: вони ж прибули з Африки.

— То нічого! — вигукнув Манаурі. — Виділю одного чи двох чоловік з наших, вони навчать їх… Зрештою і дружина Матео добре розуміється на цьому, бо вона родом з нашого племені!

— Не хочу вашої допомоги! — з обуренням відмовився велетень. — Самі собі дамо раду.

В цю мить прибіг схвильований Вагура і сказав мені на вухо, що він не міг знайти рушниці, пропала десь!

— Стояла біля пальми, — пояснив я.

— Я шукав там скрізь навколо пальми! Немає!.. — Погано шукав!

— Іди сам побачиш!

Я пішов. Справді, рушниці не було. Вночі хтось її забрав. Скажу точніше, вкрав. Мені стало дуже гірко, жаль було рушниці.

Повернувшись до табору, я повідомив Манаурі про втрату. Індієць зараз же почав допитуватись серед своїх. Рушниці ні в кого не було, ніхто її не бачив.

Ми пішли до Матео, я одразу прямо сказав йому, що пропала рушниця.

— Знаю! — зухвало блимнув очима. — Вона у мене! Принесли мені. Візьму її собі.

— Це моя рушниця, правда?

— Знаю!

— Ну, і що далі? — спитав я роздратований. Матео звернувся до присутніх індійців, немов до свідків:

— Тепер самі бачите, який він друг нам! Казав, що рушниць у нього багато. Сам знає, в якому скрутному становищі ми зараз перебуваємо і як нам потрібна зброя. А він хотів би у мене її відібрати… Ні, тепер це моя рушниця!

Я стримав своє обурення. Знову був спокійний. З жалем глянув на нього.

— Матео! — сказав я тихим голосом, пильно дивлячись йому в очі. — Ти дивак і йдеш поганою стежкою! Знаю, що тобі потрібна зброя. Але одне діло красти, і зовсім інше — говорити по-людськи. Якби ти по-людськи звернувся до мене, я, очевидно, не відмовив би тобі.

Бачачи, що на обличчі його з'являється вираз пихи, я додав:

— Зрештою, що тобі дасть ця рушниця? У ній пороху на один постріл. Вистрілиш раз і все.

— Може, ти хочеш, щоб я благав тебе на колінах? — буркнув злісно.

— Ні, не хочу, Матео!.. А оскільки ти, як бачу, не збираєшся віддати мені рушницю і я знаю, що вона пригодиться тобі, то дам тобі ще пороху і куль із своїх запасів.

Серед присутніх індійців і негрів почулися вдячні голоси. Зате на Матео мої слова справили зовсім несподіване враження. Очі його запалали гнівним вогнем, і велетень потряс кулаками.

— Дивіться-но, який добрий! — крикнув. — Ти не прибирай мене до рук своєю благородністю, не виставляй на посміховисько. Не хочу я твого пороху! Не хочу твоєї рушниці! Вдавися нею!

Гукнув до своїх, щоб принесли йому зброю, і наказав віддати її мені. Люди виконували це знехотя, а Манаурі заклинав, щоб він був розсудливий і взяв рушницю, але ж Матео — ні і ні!

Розвиднювалось дедалі більше. Розширювався горизонт. Я виліз на дюну поблизу і оглянув океан. Навколо, скільки бачить око, пусто. Погоні не було.

В човен індійців сіло тільки одинадцять чоловік, тобто жінки з дітьми та шість веслярів, а решта групи разом з нами вирушила пішки. Матео мав намір на човнах обійти острів з півночі, але я щиро не радив йому цього робити: дорога з протилежного боку — зі сходу і з півдня — була трохи коротша, а головне — безпечніша, бо коли б за ними вирушила якась погоня, то вона обов'язково прийшла б з півночі, від острова Маргарита. Велетень тільки вперто похитав головою і буркнув, що, незважаючи на це, він попливе північною стороною.

Коли жінки сідали в човни, мені показали дружину Матео. Це була молоденька і незвичайно вродлива індіанка; вона тримала в руках синка, якому було, мабуть, з рік. Матео з надзвичайною турботою, якої я ніколи не міг би чекати від такої нелюб'язної людини, взяв дитину і дбайливо допоміг жінці сісти в човен. Погляд, яким він дивився на дружину і дитину, був сповнений любові і відданості. Бачачи все це, я не міг надивуватися.

Манаурі підійшов до мене, запитуючи, чи не треба затерти сліди, залишені табором.

— Обов'язково, — відповів я.

Ми всі, чоловіки й хлопці, з допомогою гілляк протягом кільканадцяти хвилин знищили сліди перебування табору.

Коли згодом, ідучи вже по піску вздовж узбережжя, я глянув на море, то побачив, що не тільки великий човен індійців, але й обидва човни негритянської групи пливли на південь. Отже, Матео послухав моєї поради.

«Дивна людина!» подумав я.

ТІНЬ З МАРГАРИТИ

Хоч ми всю ніч не спали, але часу на відпочинок не було. Всіх нас чекала неабияка праця. Нагодувати в наших умовах двадцять п'ять ротів — це не дрібниця.

Як тільки ми під час припливу моря втягнули важкий човен у верхню течію струмка — до цієї справи всі доклали рук — і сховали його під ліанами, я побіг на кукурудзяне поле, з учорашнього ранку зовсім осиротіле. Разом зі мною був Манаурі; мені хотілося похвалитись перед ним нашим багатством.

Я не помилявся. Багато папуг сиділо на майже дозрілих початках, з насолодою пожираючи зерна. На землі ходила ціла зграя чорних птахів, схожих на великих курей. Я вже хотів прогнати геть цих шкідників, але Манаурі стримав мене.

— Зробимо облаву! — шепнув до мене по-іспанськи, але я легко все зрозумів з його рухів.

— Правильно! — сказав я в такий же спосіб.

Не виходячи з гущавини, ми нишком повернули і побігли до своїх. Кожен схопив, що йому під руку попало: хто лук і стріли, хто патик чи палицю, а хто взяв ножа. Мисливці стали цепом і причаїлись під лісом на краю поля, загонщики мчали з боку річки. Пощастило нам надзвичайно. Правда, з папуг, які з вереском піднялись у повітря і полетіли, впало тільки дві, збиті стрілами. Зате схожих на курей птахів, що рятувалися, втікаючи по землі, ми легко наздоганяли і набили їх близько двох десятків. Наше полювання супроводжувалось веселими криками і сміхом. Ми вважали, що такий успіх — багатообіцяючий початок.

Жінки негайно почали потрошити і готувати птахів і незабаром подали смачний сніданок. Снідаючи, ми, щоб не гаяти часу, міркували, як розподілити працю. Вирішили так: дві партії мисливців, одна з Арнаком на чолі, друга — з Вагурою, негайно підуть до Озера Достатку в глиб острова, а також на північ, в район Гаю Папуг; два рибалки, озброєні списами, випливуть на плоті в море до скель, біля яких згоріла іспанська бригантина; найстаріший — близько п'ятдесяти років — індієць залишиться в таборі і з допомогою жінок збудує курені; найкращий стрілець з лука вартуватиме на кукурудзяному полі; індієць, який на Маргариті був теслярем, розширить другий пліт і сокирою витеше нові весла, а я…

Найбільше тривожило мене питання безпеки. Якщо навіть не було б погоні з Маргарити, то все одно перехід через південноамериканський материк, де панували іспанці, потребував би величезної обережності. В запасі у нас було вісім справних рушниць. Це неоціненне багатство треба було мудро використати. Вісім, а разом з нашими — одинадцять рушниць у вірних і вмілих руках — неабияка сила в даних умовах. Треба було тільки зробити її дійовою, навчити людей.

Я звернувся до Арнака:

— Арнак, запитай, хто з них уміє обходитися з вогнестрільною зброєю!

Не всі спочатку добре зрозуміли питання.

— Хто вже стріляв із рушниці? — спитав я просто. Виявилось три чоловіки.

— Ви зможете обходитись із зброєю? Заряджати, чистити, добре цілитись?

— Зможемо.

— Мені треба ще п'ять чоловік, яких я навчу стріляти. Хто хоче?

Виявили бажання всі. Всіх приваблювала ця наука. Мати рушницю — то була мрія індійця. Манаурі вибрав чотирьох, сам був п'ятий.

Мені дуже важливо було, не гаючи часу, взятися до роботи, постала потреба змінити зроблений раніше поділ груп, особливо мисливських. Коли всі розійшлися до своєї праці, я і вісім учнів залишились недалеко від печери.

Я дивувався пристрасті цих індійців. Знаючи, наскільки безтурботно ліниві деякі племена на півночі, наслухавшись досхочу про сонних тубільців Південної Америки, я не міг тепер надивуватися, бачачи старанність своїх нових товаришів. Переді мною відкривався немовби зовсім інший людський світ, з'являлася в мені немов нова свідомість.