Острів Робінзона, стр. 27

Скориставшись з хвилини спокою, ми відійшли од ями. Був уже сірий світанок. Плече моє докучливо боліло, і не знаю, який я мав вигляд, зате в очах і на обличчях моїх товаришів відбивалися переляк, тривога і розпач.

— Так ми нічого не доб'ємося! — сказав я. — Якщо швидко не вб'ємо його, то він утече.

— Не втече, пане! Він спочатку кинеться на нас.

— Звичайно!

Ягуара не чіпали, і він спокійно сидів у дірі. Тоді ми вирішили чекати, поки зовсім не розвидниться, і потім засипати його стрілами одночасно з трьох луків. Стріл у нас було штук тридцять. Треба було поспішно стріляти, щоб позбавити його сил раніше, ніж він, лютуючи, насипле собі досить велику купу землі і вискочить з ями.

Чекали з півгодини. Сонце зійшло. Під час цієї перерви ми нашвидку, стоячи з луками напоготові, з'їли по кілька жовтих яблук. Звір причаївся, не подаючи жодного звуку. Ми знали, що я не завдав йому смертельної рани.

— Цілити в очі! — нагадував я. — Не в череп, бо його не проб'єш. Спокійно! Зараз усе залежить від влучних пострілів.

Ми стали навколо ями, кожен з іншого боку, і на даний знак зірвали покриття з гілля, відкриваючи пастку.

Ягуар примружив очі, нагнув голову, тіло напружив, немов готуючись до стрибка, але не стрибнув, причаївся. Втупив у нас палаючий погляд. Його жахливі очі кидали стільки ненависті, що в мене аж мурашки побігли по спині. Шерсть у нього була жовта, цяткована чорними плямами. Це був справжній велетень: заповнював усю нижню частину ями.

Ми вистрілили майже одночасно. Найвлучнішим був постріл Арнака, бо його стріла ввійшла хижакові прямо в око. Чи впилася в мозок — невідомо. Пронизливе ричання, стрімкий стрибок. Стрілу звір вирвав лапою. Не дострибнувши до верхнього краю, ягуар важко звалився в яму, аж земля застогнала.

— Далі! Швидше стріляти! — гукнув я в нестямі. Ми стріляли запально, завзято, сповнені шаленим бажанням помсти.

— В друге око! В друге око! — кричали хлопці. Незважаючи на те, що ягуар шалено метався, стріляти в нього було легко. На такій незначній відстані майже всі стріли влучали в його тіло. Найбільше потрапляло в шию. Кров бризкала на всі боки. Але потвору, здавалося, не можна було знищити. Ягуар був утиканий стрілами, а все ж з незрозумілою силою спинався, розривав стіни пастки, обвалював купи землі. При цьому ричав, скреготав, пирхав, аж вуха пухли.

Огортав мене розпач: запас стріл закінчувався, а тимчасом звір, завзятий, непереможний, усе ще страшенно лютував. Ще кілька хвилин — і він зовсім засипле яму і вибереться наверх.

— Каміння! Несіть каміння! — крикнув я до хлопців, вказуючи на вхід нашої печери.

Зрозуміли. Схопилися, побігли. А я тим часом списом спихав ягуара в яму. Принесли каміння. Обома руками я схопив камінь завбільшки з три цеглини і, старанно примірившись, щосили кинув ягуарові в голову. Звір глухо застогнав і приголомшений упав на дно ями. Знову камені в руки і знову в нього!

Але ягуар, на наш подив, негайно опам'ятався, встав і почав лютувати, як і раніше. Його живучість проймала нас таким жахом, що на хвилину ми зупинилися онімілі. На роздуми не було часу. Ягуар розривав стіни з такою силою, що незабаром міг вискочити з ями. Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Протягом наступної хвилини боротьба мусила вирішитись. Лишився ще один одчайдушний засіб: вогонь.

— Вагура! — крикнув я. — Розведи велике вогнище! Тут, біля самої ями!

Купа сухого гілля з учорашнього дня лежала на галявині.. Враз шугонуло високе полум'я.

— Це мало! — крикнув я. — Поладіть більше дров. Арнак, допоможи йому!

З завзятістю людини, оп'янілої від боротьби і розпачу, я дивився на жорстокого ворога. Настав його кінець. Міцніший був, ніж наші стріли, списи і каміння, але від вогню не врятується.

Спільними силами ми зіпхнули в яму величезну палаючу купу. Вогонь закрив дно ями разом з ягуаром. Оглушливе ричання. Хижак напружився і зробив велетенський стрибок. Дострибнув. Передніми лапами вхопився за край ями. Підскочивши до нього, я загнав йому спис в шию, намагаючись зіпхнути в яму. Але вогонь надав йому несамовитої сили. Я не стримав звіра. Поки Арнак і Вагура підбігли мені на допомогу, тварина вибралася на самий верх. Сліпа на одне око, з безліччю кривавих ран, а проте все ще нестримна фурія, жахлива в своїй люті.

Це сталося вмить: ягуар, вириваючи у мене спис із рук, одним ударом лап повалив мене на землю. Звалився на мене. Я несвідомо виставив ліву руку, щоб затулити горло і лице від його іклів. Звір вхопив руку в пащу і розгриз. В останніх іскрах свідомості я побачив Арнака, який з розмаху всадив хижаку спис у бік і зіпхнув його з мене.

Чув іще ричання і бачив, як звір кинувся на Арнака. Потім мене охопила ніч… Я втратив свідомість.

ЗГУБНА ТЕЧІЯ

Чудова музика пестила мій слух. У ніжну мелодію вплітався чарівний спів веселих пташок. А потім заспокійливий шум чи то тихого моря, чи теплого вітерця додавав медової насолоди. Виникали кольори і невиразні картини, дедалі яскравіші, дедалі рожевіші, аж поки повільно не розкрились мої повіки. Розкрилися тільки на мить, але й цього було досить, щоб здригнутися, побачивши кошмарну річ: ягуара. Коли, призвичаївшись до сліпучого денного світла, я знову розплющив очі, то переконався, що це не сонна примара. Ягуар, чи, вірніше, його шкура висіла, розіп'ята між двома близькими агавами, і сушилася на повітрі.

Я відчув приплив бурхливої радості.

— Згинув! — шепнув задоволено сам до себе.

— Так, пане, згинув! — почувся голос біля мене.

Я повернув у той бік голову. Поруч зі мною лежав Арнак. Я хотів підвестись, але не міг, такий біль проймав усе тіло. Роздивився. Ми лежали вдвох перед печерою. По сонцю я зрозумів, що зараз ранок.

— Де Вагура? — занепокоївся я.

— Пішов у ліс. Полювати і по зілля…

— А ти? Що з тобою?

— Він розідрав мені ногу. Не можу ходити. Мені пригадались останні хвилини боротьби з ягуаром, коли звір уже підім'яв мене під себе. Якби не відважний напад Арнака, хижак, безсумнівно, загриз би мене. Я з великою вдячністю глянув на енергійного хлопця.

— Ти молодець! — похвалив я його. — Ще мить і було б по мені!

— То було його останнє зусилля, пане, — відповів просто індієць.

— Дякую тобі, Арнак, — промовив я.

Хлопець вказав мені рукою на групу досить високих кактусів, яка піднімалася над чагарником кроків за триста від нас у південному напрямі.

— Бачиш? — запитав.

Там було багато чорних яструбів — одні кружляли в повітрі, інші сиділи на кущах.

— Тепер у них бенкет! — пояснив Арнак. — Він дотягнувся до того місця і там здох. Вагура помітив птахів… Пішов і знайшов його мертвого… Зняв з нього шкуру… Тепер птахи жеруть його м'ясо, а ми живемо…

Арнак усміхнувся, показуючи свої нещасні поламані зуби.

— Ми довго лежимо? — спитав я.

— П'ятий день, пане.

— Вже п'ятий день?! Я так довго спав?

Зі мною було дуже погано. Ягуар завдав мені кігтями глибоких ран на грудях і погриз м'язи лівого плеча, на щастя, не зачепивши кістки. У мене могло бути зараження крові і гангрена. Завдяки щасливому збігові обставин, Вагура лишився зовсім неушкодженим під час цієї пригоди. Колись у рідному селищі він допомагав чаклунові і дещо розумівся на зіллях. Це вміння тепер дуже пригодилося нам, і хто знає, чи не йому ми були зобов'язані своїм життям. Хлопець почав приносити з лісу різні ліки, з яких одні тамували кров, що дуже лилася з ран, другі запобігали зараженню, треті, влиті в рот, сприяли очищенню організму від отруйної погані. Арнак, поранений хоч і не тяжко, як я, проходив це ж саме лікування. В перші дні моє життя висіло на волоску, але якось я пережив це тяжке становище і, опритомнівши на п'ятий день, відчув, що найтяжчі хвилини вже позаду.

Пригода з ягуаром та її наслідки страшенно поплутали наші плани швидкого від'їзду з острова. Рани завдяки піклуванню Вагури загоїлись непогано, але здоров'я поверталось до мене черепашачою ходою. Сили відновлювалися дуже повільно: минали тижні і місяці. Треба було озброїтись величезним терпінням і лежати, весь час лежати.