Острів Робінзона, стр. 18

Я настільки одвик від людей, що, побачивши цих двох незнайомців, відчув, як здавило мені в горлі і запаморочилась голова. Мене хвилювали однаково як можливість близької небезпеки, так і сама незвичайність появи людей. Ще раз перевірив свою зброю і взяв її якнайзручніше обома руками.

«Чого вони так бігли? — запитував я сам себе. — Невже помітили мене?»

«Не може бути! — відповів одразу ж. — Я ж навіть кінчика носа не висунув з укриття…»

Але якщо це індійці, то у них соколині очі!.. Може, все-таки помітили мене?..

Це було б дуже погано. Тільки напавши зненацька, я міг розраховувати на перемогу, тим більше, що їх було двоє, а може, й більше.

«А чи слід мені в зв'язку з цим іти далі? — постало запитання. — Може, краще повернутися б до печери?»

Ні, треба було обов'язково йти далі, довідатись, хто вони і які у них наміри.

Знаючи тепер приблизно, де їх шукати, я відійшов у глиб нетрів і під їх прикриттям поспішно продирався крізь кущі, віддалік од води. Я далеко обійшов затоку. Опинившись по другий бік її, напружив усю свою увагу і розсудливість, яких навчило мене життя в лісі. Якщо ті люди помітили мене раніше, то, напевно, виглядали тепер з боку затоки. Я вирішив обманути їх пильність і відійшов ще далі в глиб острова, щоб, зробивши великий круг, зайти їм у тил з протилежного до затоки боку. Звідси вони напевно не чекали моєї появи.

Хащі тут були густі і, на жаль, як і скрізь на острові, повні колючок, що дряпали мені шкіру на тілі. Часто доводилось повзти по землі. Єдине, чого я хотів тепер, — це знайти їх раніше, ніж вони мене, і зненацька кинутись на них.

Але сталося інакше. Вони перші побачили мене. В той час, коли я найменше цього чекав, зрадницька стріла свиснула біля мого вуха і впала поблизу в кущ. Я кинувся на землю. Щастя моє, що в цьому місці була впадина. Ховаючись у ній, я міг безпечно відійти. Ніхто не кинувся на мене. Пробігши близько двохсот кроків, я зупинився і оглянувся. Ніякий шум, ніякий голос не викривали противника. Позад мене нікого не було. Я знав, де причаївся стрілець, який випустив стрілу. Але де був другий? Може, поперед мене?

Не затримуючись ні на мить, я поспішно вийшов із засідки. Тільки відійшовши з півмилі від того місця, де в мене стріляли, зітхнув спокійніше.

До печери я рушив окружною дорогою. Ішов, петляючи, і кілька разів робив засідку на власних слідах, маючи на меті вивідати наміри противника. Але ніхто не гнався за мною. Щоб остаточно збити спантелику можливу погоню, я спускався у воду в зручних місцях, де були невеличкі затоки, а мілко під водою — каміння, і вбрід ішов уздовж узбережжя. Біля печери затер за собою сліди. Кілька годин до вечора я використав для того, щоб скрізь поблизу знищити будь-які ознаки мого перебування, залишені раніше. Справа це була дуже копітка, але необхідна. Впевнений, що невідомим людям не так уже й легко буде знайти моє житло, я ліг спати.

Збуджений пригодами дня, я добре розумів, що найближчим часом чекає мене вирішальна зустріч з чужими людьми на острові. Але я був занадто стомлений, щоб думати про якийсь план дій, і швидко заснув.

АРНАК І ВАГУРА

Коли я прокинувся на другий день рано вранці, мені здалося, що весь світ інший, ніж був до цього часу: похмурий і застиглий, немов за кожним кущем притаїлося щось підозріле, сповнений якихось незрозумілих загроз. Та тільки зійшло сонце, коли папуги в клітці, як і кожного дня, з криком почали вимагати їжі, коли я нагодував їх і сам поснідав, попередня сила і бадьорість повернулися до мене. Життя вимагало свого і не дозволяло забувати про повсякденні обов'язки. До них насамперед належали мисливські мандрівки в глиб острова.

Але я вже не міг іти крізь гущавину так безжурно, як раніш, коли видивлявся лише мисливську дичину або четвероногих хижаків. Учорашня пригода не виходила мені з голови. Відкриття двох загадкових людей вводило на острові немовби воєнний стан, і справді, йдучи до Озера Достатку, я почував себе мов солдат на війні, якого з усіх боків оточують небезпеки.

Тимчасом нічого особливого не сталося. З мандрівки я повертався навантажений кошиком жовтих фруктів, моїх райських яблук, несучи також убитого з лука зайчика. По дорозі заглянув на своє маленьке поле. Кукурудза росла чудово, мов на дріжджах, аж приємно було дивитися на її свіжу зелень, зате з ячменем — біда. Щось там несміливо пускало росточки, але такі карликові і рахітичні, що не доведи боже.

Я міркував тепер, чи роздувати вогонь. Найпевніше було б обійтися зовсім без вогнища. Проте я розвів його, тілки маленьке, щоб від нього майже не було диму. Жарити зайчика на дерев'яному рожні довелося довше, ніж звичайно, але врешті м'ясо добре підрум'янилось і було смачне.

День минув у звичайних заняттях, з тою хіба різницею, що я уважно дотримувався різних заходів обережності. Жодного разу не вийшов на відкрите місце за кущі, де мене легко було б помітити здалеку. Зовні я був спокійний, але скільки планів і роздумів товклося в моїй голові, скільки кипіло намірів і сумнівів! Я знав тільки одне: мені не можна було ні зволікати, ні вагатись; треба було якнайшвидше розгадати задуми помічених людей і, якщо це вороги, знищити їх. В противному разі вони могли випередити мене — застати в печері і зарізати, немов кролика в норі.

Але що я мав робити? Як до них добратися?

На четвертий день після пам'ятної екскурсії на південну частину острова, задовго до світанку, я вирушив туди ще раз, прийнявши остаточне рішення зустрітися з невідомими людьми. Я шукав протягом кількох годин біля затоки, над якою бачив їх. Даремно. З старих слідів я небагато вичитав, а свіжі, видно, були затерті. Людей поблизу не було, пішли кудись в інше місце. Куди? Невже пішли в інший бік острова, далі на захід? Може, маючи човен, вони попливли на південь, на ослику землю? Я не мав ні найменшого поняття про їх наміри, і це мене страшенно гнітило. А може, під час моєї відсутності вони знайшли вже печеру і, причаївшись поблизу, чекають тепер, коли я повернусь?

Раптом оволоділа мною велика, незрозуміла тривога. Якийсь дивний нервовий страх. Наближаючись до печери, я йшов до неї не навпростець, а передбачливо зробив великий круг. Пильним поглядом пронизував усі кущі, досліджував кожний сажень землі. Ні, чужих слідів я не знайшов. Місце біля печери було чисте.

На ніч я щільніше, ніж до цього часу, забарикадувався великими каменями. Вузький отвір, залишений над кам'яним валом, давав мені змогу бачити усю галявину з кліткою папуг і заячою ямою посередині. Надворі вже смеркало.

«Нема їх поблизу!» з полегкістю подумав я, сидячи закритий в печері, де почував себе більш-менш безпечно.

«Та чи надовго цей спокій? — постало одразу ж питання. — Поки вони живуть на острові, не відпочинеш ні хвилини».

При згадці про сьогоднішню подорож, яка нічого не дала, мене знову охопила тривога.

«Де їх шукати? Де їх шукати? Як до них добратись?» повторював я сам собі.

Невловимість небезпеки, що загрожувала не знати з якого боку, страшенно гнітила мені.

Через два дні я схопився серед ночі. Розбудили мене незвичайні звуки надворі: вереск переляканих папуг і тріск гілля. Вмить сон відлетів геть од мене. Чи, може, то тільки здавалося, що я почув приглушений окрик людини? Виглянувши крізь люк, я помітив над заячою ямою якийсь невиразний, підозрілий рух. Схопивши навпомацки палицю, яка лежала біля мене, — лука в поспіху не міг знайти — я сильним поштовхом розвалив кам'яний вал. Вискочив надвір.

Хтось — людина чи звір — упав до заячої ями і тепер робив одчайдушні зусилля, щоб вибратися звідти. Він був уже зверху, на поверхні землі. Людина! Я настиг її в ту мить, коли вона підвелась, готова кинутися в сторону гущавини. Ударом палиці по голові я звалив її на землю.

Раптом шарпнув мене гострий біль у лівому плечі. Стріла з лука прошила мені м'язи. Другим ударом я хотів розтрощити невідомому, який лежав на землі, голову, але не мав уже часу: боявся, що вслід за першою прилетить і друга, більш влучна стріла. Тому я блискавично схопив непритомного за ногу і з усіх сил потягнув його в печеру. Це вдалося мені. Вхід я поспішно заклав камінням. Обривками ліан, знайденими в темряві, зв'язав полоненому руки й ноги, потім почав перев'язувати собі рану. Я використав для цього стару сорочку. На щастя, рана була не страшна, кровотеча швидко припинилась. Крізь щілину між каменями я весь час поглядав, чи не кинеться другий мій ворог на печеру. Але на галявині панувала тиша.