Амок, стр. 60

Частина солдатів лишилася лагодити дорогу і телеграф, а чоловік тридцять вирушили вперед.

Дорогою голландський офіцер відшмагав нагаєм кількох яванців, у тому числі і жінок, але ніхто «не бачив» ніякого загону.

Зате загін одержував звістки про кожний крок ворога. Опівдні Гуран вирішив «зустріти» ворога. В загоні налічувалось уже тридцять чоловік, та й населення, хоч і беззбройне, могло допомогти.

Розташувалися серед хащів і почали чекати. Солдати йшли не остерігаючись. Вони не думали, що беззбройні селяни відважаться напасти на них.

Перший залп скосив чоловік десять, а решта — в тому числі й офіцер — одразу кинулись тікати. Відбігши трохи, вони почали відстрілюватись. Під час перестрілки втратили ще трьох чоловік. Гнатися далі повстанці не хотіли, бо солдати відступали туди, де їхні товариші лагодили залізницю.

За одного свого пораненого повстанці взяли п'ятнадцять гвинтівок. Але важливішими, ніж гвинтівки, були чутки про «велику перемогу», які полетіли від кампонга до кампонга, підносячи дух народу.

Години за три ззаду почулося тупотіння, і серед куряви несподівано виникло чоловік сорок вершників. Ховатися було вже пізно. Доводилось починати бій. Кавалеристи злізли з коней. Повстанці розсипались, і почалася перестрілка.

Обидві сторони, сховавшись за деревами, не дуже дошкуляли одна одній. Час минав, а наслідків не було ніяких. Потім повстанці помітили, що двоє солдатів сіли на коней і галопом поїхали назад.

— Помчали по допомогу, — сказав Гуран. — Це нам не з руки. Треба було б відірватись од них.

— Але як тут відірвешся, коли вони на конях і мають можливість весь час висіти над головою, — зазначив другий товариш.

— Хай тоді чоловік десять з наших спробує зайти їм у тил і напасти на коней, — запропонував Нонг.

Пропозиція була слушною. Зараз же десять чоловік на чолі з Нонгом пішли назад, а решта посилила стрілянину.

За півкілометра від місця бою був кампонг. Нонг попрямував туди. Село здавалося безлюдним, жодного чоловіка не знайшли в ньому. Порожні халупи тулилися між дерев, як халупа Нонга в його кампонгу.

Але через деякий час із хащів один по одному почали з'являтися люди. Незабаром їх зібралося чоловік п'ятдесят.

Недовго довелося вмовляти їх, щоб вони допомогли.

Зараз же шістдесят чоловік звернули вбік і зникли в заростях. Нічого й казати, що місцеві жителі по добре відомих їм стежках швидко вийшли в тил кавалеристам. Недалеко від дороги стояло сорок коней, а біля них вісім чоловік. Попереду чулася стрілянина.

Вартові навіть вистрілити не встигли, як були оточені повстанцями. Коней погнали вбік, солдатів зв'язали; затріскотіло вісімнадцять гвинтівок, і повстанці з тилу кинулися в атаку. Радісними вигуками зустріли товариші підмогу, а солдати побігли хто куди.

Через півгодини загін повстанців, уже на конях, рушив далі на південь.

Чотири дні пробивався загін Гурана, то нападаючи, то тікаючи від ворога. Всюди він знаходив сліди народного гніву: багаття з запасів тютюну, цукрової тростини, кави, перцю; зруйновані дрібні підприємства, контори, трупи найзапекліших ворогів свого народу. Але великі підприємства трималися. Владі вистачило солдатів, жандармів та інших прихильників, щоб оборонити їх. Тим паче що такі підприємства завжди знаходились біля головних шляхів.

І всюди партизанів зустрічали з радістю; люди пишалися тим, що у них є такі чудові загони. Поява «свого» добре озброєного кавалерійського загону викликала велике піднесення ентузіазму та відваги в цього «найтихішого і найспокійнішого народу в світі». І відвідини партизанами того чи іншого району завжди відзначалися посиленням діяльності в цій місцевості.

Але… після цього приходило урядове військо, і кров лилася рікою.

Війська за цей час зібралося багато. Воно просувалося і ззаду, від Батавії, і спереду, від Бейтензорга — резиденції генерал-губернатора, де були зібрані головні сили. А партизанському загонові якраз треба було обминати Бейтензорг, щоб пробитися на південь.

Кільце дедалі звужувалось.

Уже не про напад доводилось думати, а лише про те, щоб самим врятуватись. Поки що загін мав ту перевагу, що кожний житель служив йому розвідником. Партизани завжди знали про кожен рух ворога, а солдати добували відомості з великими труднощами, і багато разів населення навмисно обдурювало урядове військо. Але чим далі, тим важчим було становище партизанського загону. Загони солдатів нишпорили по всій окрузі і заливали пожежу кров'ю.

Одночасно з «утихомиренням» псувався і настрій населення. Почали вже траплятися випадки, коли жителі зустрічали партизанів з жахом і ввічливо просили, щоб вони їхали далі.

— У дезі Роне багато людей розстріляли, — виправдуючись, говорили селяни.

Потім партизани почали відчувати, що ворог має вже докладні відомості про рух їх загону.

Залишилася одна-єдина дорога, щоб вирватись із кільця: ущелина біля вулкана Салака. Кінні розвідники показуються ззаду, стежать за просуванням партизанського загону. Значить, треба чекати небезпеки ззаду. Але поки що там, мабуть, лише піхота, бо наздогнати не можуть.

Цілу ніч загін ішов ущелиною. З боків стрімкі скелі, то голі, то вкриті густими заростями. Дзюрчить струмок. Коні щохвилини спотикаються, ковзають, падають на коліна. Гілки чіпляються за голову, дряпають до крові обличчя.

Попереду їдуть Гуран і Нонг.

— Нам тільки б переїхати залізницю, — каже Нонг, — а далі почнеться безлюдна місцевість. Там легше буде. Та й взагалі там тепер, мабуть, зовсім інша справа. Стільки зброї і свого власного війська! Там уже ми поборемось і з солдатами. Побачимо ще, хто переможе!

Такі розмови Нонга, який сам там був і все бачив, були найкращою підтримкою для загону. Партизани не знали, що робиться на світі, і, коли б не Нонгові оповідання, давно втратили б надію.

Раптом збоку затріщали гілки.

— Стій! — скомандував Гуран і звів гвинтівку.

— Не стріляйте! Свій! — почулося з кущів, і звідти вискочив, захекавшись, яванець. — Не їдьте далі: там солдати.

— Де? Далеко?

— Біля виходу з ущелини. Я поспішав, біг цілу ніч по гірських стежках, щоб попередити вас.

— Звідки ти знав, що ми тут?

— Як же ж нам не знати своїх оборонців? Я навіть знаю того зрадника, який повів солдатів. Через день він уже буде мертвий.

За кілька хвилин партизани один по одному зникли в хащах.

Коли в ущелину заглянуло перше проміння сонця, коні мирно скубли траву, а на деякій віддалі з великою обережністю до них просувалися солдати з кулеметом.

X. БАНТАМ У ВОГНІ

Гуде Бантам… Ніби хвилі перекочуються по ньому від враю до краю. Лунають палкі промови в усіх мечетях: мулли в білих чалмах і в білому вбранні закликають правовірних до «святої війни». І правовірні одягають білі сорочки, озброюються дідівськими кремневими рушницями, крисами, списами і організовують «святі загони». Носиться смуглявий Селім, теж у білій чалмі та білому халаті, на вороному коні, з шаблею на поясі, і кличе народ від імені аллаха на рішучий бій з чужинцями, за святу віру, за незалежність Яви, за відродження колишньої Яванської держави. Слухають люди натхненні палкі слова, і запалюються серця, сяють очі, стискаються кулаки.

Свідомі робітники усміхаються, слухаючи «святі» промови і завдання, але таких робітників дуже мало, вони тонуть у морі темного народу, і не час тепер сперечатись про мету. Поки що мета для всіх єдина: скинути владу чужинців.

Урядові вагони знаходяться в Бантамі в такому самому становищі, в якому був загін Гурана в районі Батавії. Вони ховаються, тікають і думають лише про те, щоб врятуватися самим. Не одна сотня солдатів перейшла на бік народу. А поліція переходила ще охочіше.