Амок, стр. 28

Піп затисся в щілину й став чекати смерті. Але минула хвилина, друга — все було тихо.

Відлягло від серця. Поповз далі. Ставало світліше. Ось хід знову веде вгору. І раптом Піп побачив того самого п'ятирукого ідола! Хоч і знав він цього істукана, але в першу мить було якось страшно зустрітися з ним сам на сам.

Збоку був залишений один світильник, мабуть, щоб не спускати вогонь. Тоді Піп підійшов до ідола, обмацав його, постукав — гуде, значить, порожній всередині. Підняв руку з ножем, опустив — той самісінький ляскіт, який щойно його злякав. Значить, вірьовка була припасована, щоб піднімати й опускати цю руку! Справді, нехитра механіка.

Піп спустився вниз, щоб краще роздивитися прилади. Ось кілки й блоки, щоб «чудом» відчиняти двері перед ідолом. Ось шнурочки, щоб очі ідола лупали. Ось газова трубка, щоб очі світилися. Ось комин-вівтар, звідки йде дивовижний дим. Усе це так, але звідки береться привид Гіранг-Ту-Уна?

Піп так захопився науковим дослідженням, що навіть забув про своє становище. Він знову піднявся вгору, оглянув стіну й помітив дві цікаві і коштовні речі. Це були два величезні срібні дзеркала, круглі й увігнуті, на зразок окулярів. З одного боку вони були відполіровані, як скло, вгнутість була математично правильна. Піп узяв одне з Них в руки і одразу ж помітив, як блиснула на стіні світла пляма (як ми робимо на стелі «зайчика»), а в ній невиразне, але помітне зображення ідола, тільки вниз головою. Піп усе зрозумів: таке самісіньке зображення вони спрямовували на дим, а щоб образ не був догори ногами, його відбивали ще раз від другого дзеркала. Треба віддати належне жерцям: таке «чудо» вимагало вже незвичайної спритності й знань. Цей фізичний дослід, мабуть, найцікавіша річ, яка збереглася од віри дідів.

Усе це було б дуже цікаво, якби не те становище, в якому перебував Піп. Захоплений дослідженням, він на деякий час забув про свою долю, а тепер розпач охопив його з новою силою.

Тимчасом почало світати. Це було видно як по синюватому світлу, що проникало звідкись, так і по звуках знадвору. Треба було поспішати «додому», щоб хто-не-будь не застав його тут. З стиснутим серцем пішов він назад у свою комірчину. Добре, коли його так само залишать ще надалі, тоді він продовжить свої розшуки, а коли ні…

Піп підійшов до своїх дверей, але не квапився увійти в помешкання. Факір, як і раніше, дивився на нього, і очі його, здавалось, промовляли: «Чи не казав я тобі, що ніде не знайдеш кращого місця, ніж тут? Ось ти й повернувся».

Піп, нарешті, почав боятися цього потойбічного погляду. Він справляв на нього таке саме враження, як колись погляд кобри.

«Але ж він скаже їм, що я виходив! — майнула жахлива думка. — Напевне скаже. Тоді не буде вже ніякої надії!»

І він подивився на факіра жалісним поглядом.

Той, видно, зрозумів, бо знову щось промовив своїм замогильним голосом. І від цього знову стало легше на душі у Піпа.

Коли почулися кроки людей, Піп увійшов у свою комірчину, приставив двері і з тривогою почав чекати, що буде. Тепер йому загрожували три небезпеки: перша — що його зараз же поведуть на смерть; друга — що помітять поламані двері, і третя — що факір викаже його.

Узяти його не взяли, а лише просунули йому рисовий коржик. Зламаних петель не помітили. Рішучий момент настав, коли такий самий коржик понесли факіру… Але промовчав і той.

Він не мав ніякого відношення до справ цього світу. Чи варто заради такої дурниці навіть ворушити язиком? Хай собі вони там копошаться, ці нерозумні люди. Він має свої найвищі інтереси, які заповнюють усе його щасливе життя…

День тягнувся довго, нудно. Піп навіть трохи поспав, щоб скоротити час. Та хіба це був сон? Кілька разів він виходив, але відлучатися далеко боявся, щоб мати можливість при потребі втекти в комірчину. Добре було хоч те, що він міг не сидіти весь час у своїй клітці. Більшу частину дня він провів біля порога своєї комірчини.

І одного разу навіть задрімав… Через деякий час Піп відчув, що щось ніби тягне його, заважає, розплющив очі й зараз же побачив погляд факіра. А слідом за тим почув, що хтось іде. Ледве встиг сховатися. Зате ж якими вдячними очима подивився він на факіра! А той, здається, й не помітив цього. Навіщо йому всі ці дрібниці життя?..

Нарешті настала ніч. Почекавши ще години зо дві, поки надворі стихне, Піп знову почав своє мандрування. Тепер він уже був сміліший і, крім того, мав певний план.

Він одразу пішов у приміщення під сценою і взяв там оберемок трісок, що були приготовлені для чудес. Запалив одну з них від світильника і пішов уже з світлом. Спочатку попрямував туди, де вчора набрався страху.

Спустившись з вогнем, він набрався ще більшого страху, ніж вчора в темряві. У ямі були змії, страшні кобри! Потривожені вогнем, гади закрутилися, попіднімали свої голови з роздутими шиями. Але виповзти по гладких стінах вони не могли. І скільки їх тут було! Так ось куди потрапив він учора!..

Змії завжди відігравали важливу роль у старовинних індуських віруваннях, їх — особливо спеціально вимуштруваних — дуже часто використовували в храмах. Звідси, з одного боку, пішло дресирувальне мистецтво, дуже поширене на Сході, а з другого — вшанування змій як священних тварин.

«Може, й мене думають віддати цим зміям?» спало на думку Піпові, правду кажучи, дуже вірогідно. Разом з жахом це додало й більше енергії для розшуків виходу.

Цього разу Піп вирішив шукати його вгорі, бо там він бачив знадвору вікна і маленькі вежі. Але не так легко було знайти прохід туди. Нарешті він піднявся вище, в одному з коридорів знайшов зачинені двері, надумав виламати їх. В цьому допоміг йому добрий бог Багара-Тунгаль: в його нутрощах Піп знайшов міцний металевий шворінь. Цим інструментом він швидко висадив двері й поліз угору. Але там у мурах почали крутитися такі коридори, що Піп зовсім заблудився, а ніякого вікна не знайшов, хоч виламав ще кілька дверей.

В одному місці він почув над своєю головою ніби кроки. Прислухався — так! Навіть можна було розрізнити, що ходить кілька чоловік. Ноги Піпа прикипіли до підлоги. Він зрушив їх лише тоді, коли десь зовсім близько почувся навіть шепіт і відблиск світла.

І Піп побіг назад як міг. Дорогою погасла тріска, але він нічого не мав проти, бо знав, що коли буде з вогнем, то його швидше помітять. Почалася плутанина. Кроки чулися то з одного боку, то з іншого, то зверху, то знизу. Кілька разів там-сям мигало світло. І, нарешті, коли Піп знайшов дорогу і попрямував до виходу в храм, було вже пізно: люди прийшли туди раніше за нього! Може, вони йшли по нього, щоб вести на смерть? В такому разі він навіть виграв кілька хвилин життя…

Тоді для Піпа відбулося найбільше чудо з усіх тих, які він бачив не лише в цьому храмі, а взагалі в своєму житті, навіть дивніше за все, що він читав і чув.

До його слуху виразно долинули слова чистою голландською мовою:

— Мінгер Піп! Коли ви чуєте, озвіться! Ми прийшли врятувати вас!

І Піп озвався; озвався якимось зовсім незнайомим йому голосом і вибіг насередину. Там він побачив шість озброєних чоловіків і серед них мінгера ван-Декера!

А з комірчини спокійно позирав факір, і очі його ніби промовляли: «І навіщо вся ця метушня? Навіщо турбуватися, зчиняти гармидер, коли можна жити тихо й щасливо? Нерозумні люди! Самі тікають від свого щастя…»

X. МІНГЕР ПІП ЗАПЛУТАВСЯ В ЧУЖИХ СПРАВАХ

За кілька днів перед цим тією ж самісінькою дорогою, якою раніше їхав Піп з Нонгом, їхали два інші подорожні — білий туан з слугою-малайцем. Вони їхали так само в кахар-балоні, але, не доїжджаючи кілометрів десять до Тенанга, спинилися біля однієї халупи, що стояла на відшибі, а підводу відпустили.

У цих подорожніх ми впізнали б поважного мінгера ван-Декера, представника солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі, і його слугу Тугая.