Амок, стр. 22

Жахливий крик прорізав темряву ночі, хижак плигнув ще раз, але тут уже додав свою кулю й Піп. А зверху на тигра струмком лилася кров Хаона. Коли неборака зняли з дерева й оглянули рану, то виявилося, що тигр вирвав шматок литки. Рана була велика й страшна, але не загрожувала життю.

Щоб спинити кров, перев'язали ногу листям та стисли під коліном. Нонг побіг до стоянки, приніс матеріали для перев'язки і привів обох товаришів з мулом. Через деякий час процесія вирушила: попереду на зроблених з гілля носилках яванці несли Хаона, а ззаду Піп з Нонгом морочилися з мулом, який ніс на своїй спині тигра й кидався з страху в усі боки. Дванадцять кілометрів до свого табору вони йшли шість годин.

— Як усе це могло трапитися? — спитав Піп у Хаона, коли вони були вже дома.

— Це дуже легка кара Хаону за його дурість, — сказав той з прикрою посмішкою. — По-перше, треба було знати, що вітрець уже зіпсував нам усю справу, а по-друге — і це найголовніше, — я мусив знати, що наше дерево стояло в яру, а поруч здіймався високий берег, з якого можна доскочити до нас. Якби віддаль була трохи менша, нам би ще не так дісталося. Матьян хитрий: він почув нас раніше і, обійшовши кругом, напав ззаду. Сором Хаону: дитина так не зробила б. Дурний Хаон!

Старий мисливець на тигрів, здавалось, більше страждав від своєї помилки, ніж від рани.

— Що ж тепер робити? — нерішуче спитав Піп.

— Туан казав, що хоче відвідати бадувісів, — відповів Хаон. — Коли він не змінив свого бажання, можна було б піти туди. Там мене швидко вилікують. Та туди й значно ближче, ніж додому.

Піп охоче згодився, бо це якраз відповідало і його бажанню.

Почали готуватися в дорогу. Треба було дати раду тигрові та й взагалі всій своїй здобичі. Потім належало зробити для Хаона хороші носилки. Та й відпочити мисливцям треба було після таких подій!

Вирушили наступного дня опівдні. Хаон, лежачи на носилках, вказував дорогу, за ним ішов Піп, а ззаду Нонг з мулом.

Коли експедиція зникла в хащах, із-за кущів вийшли два яванці в накидках і хустках на голові. У руках вони тримали добрі гвинтівки.

— І навіщо нам морочитися з ним? — сказав один. — Чи не краще було б одразу покінчити? Все одно він наш ворог.

— Коли наказали — значить, знають, для чого це треба, — сказав другий. — Та й ми самі повинні зрозуміти, що нам треба створити враження, ніби нікого з нас тут нема. Хіба ти не чув, — оранг-улянди ^[13] вже заспокоїлися й радіють, що все тихо, що тут нікого нема.

І вони повільно рушили слідом за експедицією.

VIII. ОХОРОНЦІ ВІРИ ДІДІВ

Нудна й важка була дорога, особливо з носилками й перевантаженим мулом. До того ж знову почалися болота. Лише після заходу сонця люди вибралися на сухе місце.

— Тепер я вже добре зрозумів, чому бадувіси зберегли свою незалежність, — сказав Піп, коли вони спинилися на ніч.

— Це вже останнє болото, — втішив Хаон. — Далі піде гориста місцевість.

І справді, далі дорога піднімалася все вище. Бадувіські селища здавалися вже зовсім близькими, але минала година за годиною, а вони все лишалися на такій самій відстані, як і раніше. Треба сказати, що насправді й дороги тут ніякої не було. Доводилося весь час крутитися поміж скель, щоб знайти прохід, або здиратися по камінню. А тут ще носилки й мул. Усі вибилися з сил, хоч відпочивали десять разів.

Погано почував себе і Хаон, хоч і зовсім з іншої причини. Він вважав себе зовсім здоровим, тільки не міг іти. І йому було дуже неприємно дивитися, з яким зусиллям тягнуть його вгору, ніби мерця.

Мабуть, їм треба було пройти не більше як п'ятнадцять кілометрів, але це забрало цілий день і половину наступного.

Нарешті, наблизились до селища, хоч зблизька його не можна було й назвати селищем. Це були розкидані на значній відстані одна від одної хатки. Вони займали значний простір по схилах гори і лише здалеку здавались одним селищем. Побудовані вони були, головним чином, з каміння, а деякі навіть просто видовбані в горі. Вікон ніяких не було; замість дверей — дірки, які, видно, ніколи й не зачинялися.

Усе поле хазяїна лежало навколо його хатини. Там росли кукурудза й рис, які бадувіси розводять «сухим способом», але ніяких інших ознак сільського господарства не було видно: ні худоби, ні коліс, ні знаряддя. Лише плетений амбар свідчив, що все ж таки в нього щось кладуть.

Біля кожної хатини був сад, коли можна так назвати розкидані поміж скель без будь-якого ладу плодові дерева. А може, їх ніхто й не садив? Може, вони самі так ростуть, як і інші дерева, он там за селищем?

Хаон показав рукою, і супутники попрямували до найближчої крайньої хати, яка стояла на відшибі. Назустріч вийшов здивований хазяїн, з-за його спини виглядала сполохана жінка. Вони ніяк не могли припустити, що такий загін, та ще з «оранг-пуціх» — білою людиною — і мулом, міг прямувати саме до них. Але гості спинилися біля їх хати, і Хаон сказав:

— Добридень, Того! Приймай гостей.

Ці слова ще більше здивували господарів, бо нікого з прибулих вони не знали, а тимчасом почули своє ім'я. Хаона, який лежав високо на носилках, вони впізнати не могли.

— Ну, чого дивуєшся? — знову сказав Хаон. — Чи не пізнав Хаона?

Тепер уже Того впізнав його. Тимчасом підійшли найближчі сусіди і втупили свої очі в незвичайних гостей.

Зовні весь цей народ справляв добре враження. Високі, ставні, хоч і сухорляві постаті свідчили про витривалість. Та ще впадало в око, що шкіра у них була значно світліша, ніж у інших яванців. Мабуть, це було наслідком багатовікового життя на горах. Одягнені вони були у звичайні саронги, тільки переважно домашнього виготовлення.

І ще можна було помітити, що рухи їх були більш стримані, не такі жваві, як у їх сусідів. Дивилися вони на незнайомих людей якось поважно, серйозно, ніби обмірковуючи, які можуть бути з цієї історії наслідки.

Бадувісів треба вважати найчистішим корінним населенням Яви ^[14], бо вони й досі лишилися такими, якими були п'ятсот років тому, в той час як навколишнє населення давно вже перемішалося з малайцями, індусами, арабами.

Того запросив гостей до своєї хати, але зразу було видно, що всі п'ять чоловік там не вмістяться; тут знову допоміг намет Піпа.

І, нарешті, всі лишилися задоволені — як гості, так і господар, бо на випадок звинувачення в близьких стосунках з нечестивими чужоземцями можна було відповісти, що вони тільки зупинилися коло його хатини.

Того покликав старого діда, який поклав на рану Хаона якоїсь трави. Тимчасом настав вечір, і зморені мандрівники поснули як убиті.

А в цей час від хати до хати полетіли чутки про незвичайних гостей. Крім «оранг-пуціх», жителів здивував ще й мул, який носить на своїй спині вантаж. Більшість бадувісів ніколи навіть не бачили такого звіра. Не менш здивував їх і «білий будинок», що його привіз на своїй спині цей мул. Ще й так привіз, що зовсім не видно було його, а тепер он який будинок стоїть.

Полетіли чутки, од хати до хати і долетіли до храму, який стояв на далекій околиці селища. А далі починалася область «табу» ^[15]. Але для чуток нема ніяких табу. Вони перелетіли на заборонену територію і схвилювали сорок безсмертних мужів.

Там за храмом, в тінистому гаю, було їхнє житло, видовбане в скелях. Плутані коридори розходилися на всі боки і сполучали різні покої, і окремі для одного чи двох чоловік, і загальні великі зали. Тут були і комори, повнісінькі різного добра: рису, борошна, бобів, плодового вина, масла.