Боцман з Тумана, стр. 18
— Я спати не хочу, товаришу командир. Ось прикидаю, як ватник мій штопати…
— Гаразд, я вам не заважатиму…
Агєєв знову сів на койку, витягнув з кишені штанів плоску коробочку, витрусив на коліна моток ниток з голкою. Розправивши ватник спритними пальцями, робив стібок за стібком.
— Мене, товаришу командир, якщо неохайно одягнений, завжди наче черв’як точить…
Помовчали. Медведєв блукав очима по кубрику. Агєєв старанно працював.
Медведєв устав, пройшовся по кубрику. Хвиля занепокоєння, прихованої тривоги знову захльоснула його.
— Слухайте, боцмане, вже третій день ми тут, а вперед ідемо найменшим. Капітан Людов чекає інформації, координат цього об’єкта в горах. У вестовому напрямі, куди дорога веде, ви вже двічі були. І результати? На десять миль район цей — біла пляма. Невже неможливо туди пробратися?
— Неможливо, товаришу командир, — Агєєв відклав ватник, знову дивився спідлоба.
— Моряк — і неможливо! Хіба нас не вчили: ніколи не ставити цих слів поряд?
— Так точно, вчили. А тільки в цей район я ніяк пробратися не міг. — Агєєв взяв із стола карту, розгорнув на койці. — Отут автострада в тунель входить. Навколо скрізь патрулі, дзоти, на схилах — дріт Бруно, на висотах — кулеметні гнізда. І все під колір скель камуфльовано. Вороги кожний метр оглядають. А по обидва боки — безодні, прямовисні скелі. Оленяча стежка через перевал висаджена в повітря, там теж обрив.
Він замовк. Медведєв похмуро розглядав карту.
— Треба знову йти в розвідку, старшина…
— Єсть знову йти в розвідку, — образа прозвучала в голосі боцмана.
Медведєв раптом підійшов до Агєєва впритул, поклав долоні на його плечі, подивився розвідникові просто в очі.
— Слухай, друже, ти на мене не гнівайся, не ображайся. Вірю, що зробив усе можливе. Тільки пам’ятай — головна надія на тебе. Спробував би я сам піти, а яка користь? На першу ж кулеметну точку наражусь і всю справу зірву. Та й яку важливу справу! Сам командуючий звісток чекає… Віце-адмірал наказав добитися успіху, цей об’єкт виявити. Там проти нашої Батьківщини нову зброю кують, там радянські люди знемагають у фашистській неволі… — Він замовк, від хвилювання здавило в горлі. — А для мене… Може, в цій гірській каторзі моя дружина і син гинуть.
Раптом замовк, сів, обіперся ліктями об стіл, затулив обличчя руками. Агєєв завмер над картою. — Ваші дружина і син? Тут, в сопках?
— Так, маю підозру, їх привезли сюди з іншими… рабами…
Агєєв повільно одягнув ватник, зняв із стіни пояс із важким «ТТ» в кобурі, з кинджалом в обкованих міддю піхвах.
— Дозвольте, товаришу командир, знову йти в розвідку.
Медведєв підвів голову. З новим почуттям боцман вдивлявся в його обличчя. Так ось чому так обтягнуті ці свіжовиголені вилиці, таким гарячковим блиском світяться запалі очі під чорними зведеними бровами. Медведєв дивився з мовчазним питанням.
— Я, товаришу командир, з собою трос візьму, спробую спуститися з обриву. Може, і справді піти нам удвох? Тільки я б не вас, а хоча б Фролова взяв. Якщо ви не повернетесь, пост без голови залишиться…
До кубрика заглянув Кульбін.
— Товаришу командир, час радіовахту відкривати.
— Відкривайте.
Кульбін присунув табурет, зняв безкозирку, надів навушники, ввімкнув апарат. Світ звуків ринув у навушники, шумів, рокотав, кричав уривками наказів, дзвенів аріями і мелодіями Кульбін настроювався на потрібну хвилю…
Медведєв з Агєєвим сиділи на койці, знову розглядали карту. Кульбін ближче нахилився до апарата, напружено вслухався. Присунув був олівець і папір… Відклав олівець… Вслухався знову.
— Товаришу командир! Медведєв відірвав погляд від карти.
— Приймаю сигнал біди за міжнародним кодом… І далі — текст… Не розумію, якою мовою… Тільки не по-німецькому.
Медведєв устав. Кульбін передав йому навушники. Медведєв вслухався, спершись на стіл. Присунув папір. Почав швидко записувати.
— Радирують по-англійському, відкритим текстом. Бачиш, англійський льотчик сів у сопках. Закінчилось пальне, збився з дороги в тумані. Просить допомоги.
Він передав навушники Кульбіну, рвучко встав. З навушників чути було спершу одноманітний настирливий писк — сигнал біди, потім шелестячі, набігаючі один на один звуки англійських слів. І знову одноманітне жалісне благання допомоги.
— Тільки місця свого точно не дає… Сів на березі фіорду… А де?
— Десь поблизу, товаришу командир.
Кульбін вслухувався знову, щось записував, знову вслухувався з величезною увагою.
— Старшина, — сказав Медведєв, — треба допомогти… Якщо німці його знайдуть, погано йому буде.
Агєєв пильно дивився на дошки палуби, вкриті соляними плямами і смолою.
— Чого ж він тоді в ефірі галасує?
— А що ж йому лишається робити? Може, думає, що в розташуванні росіян сів… адже він в тумані збився…
— Поблизу у нас три фіорди. Якщо всі обійти, на це декілька днів треба.
Кульбін зірвав навушники. Схопився з табуретки. Незвичайне збудження було на широкому рябуватому обличчі.
— Товаришу комндир, установив його місце. Я радіопеленги взяв. Він ось у цьому фіорді сів, зовсім від нас близько.
Нахилився над розгорнутою картою, рішуче вказав пункт.
— А ви не помилились, радисте?
— Не помилився! На що завгодно посперечаюсь!
— Доведеться допомогти, — рішуче сказав Медведєв. — Краще від вас, боцмане, ніхто цього не зробить.
— А що коли пост розсекречу?
— Пост розсекречувати не можна. Дійте, виходячи з обставин. Якщо вороги його вже захопили, тоді, ясно, нічого не зробиш… Порозумітися, на випадок чого, з ним зможете?
— Я, товаришу командир, як боцман далекого плавання, на всіх мовах потроху розмовляю, — уривчасто сказав Агєєв.
Розділ дев’ятий
ТРОЄ
І справді літак сів на тому місці, яке запеленгував Кульбін. Він лежав на невеликій рівній площадці, оточеній безліччю гострокінцевих здиблених скель. «Вправно посадив його англієць у тумані!» з повагою подумав Агєєв. Помилка на декілька десятків метрів — і врізався б у ці плити, міг розбити вщент машину.
Правда, і тепер літак був пошкоджений: одне крило косо стирчало вгору, друге вперлося в камінь. На темно-зеленому крилі ясно видно було три кола одне в одному: червоне в білому і синьому, на хвості — три смужки таких самих кольорів. Розпізнавальні знаки англійського військово-повітряного флоту.
Але Агєєв не підійшов до літака прямо. Підліз на животі по гострому камінню. «Знову ватник порвав, даремно зашивав…» майнула недоречна думка. Ліг за однією з з плит, стежачи за літаком.
На похилому крилі в позі терплячого чекання сиділа людина в комбінезоні. Дув опівнічник, пасмами розходився туман. Ясно видно було високу дебелу фігуру, рум’яне обличчя у шкіряній рамці шолома. Довгоствольний револьвер лежав поруч на крилі.
Ось льотчик стрепенувся, підхопив револьвер. Стрибнувши на крило, зробив крок до відчиненої кабіни. Почав постукувати передавач. Льотчик знову посилав сигнал біди. І знову, сплигнувши на каміння, сів нерухомо, тримаючи руку на револьвері.
— Хелло! — неголосно гукнув боцман. Льотчик схопився, звів револьвер.
— Дроп юр ган! Ай ем рашн! — ці слова боцман довго підбирав і обмірковував. Чи буде це означати: «Покладіть револьвер. Я росіянин!»? Мабуть, слова дійшли.
Повагавшись, льотчик поклав револьвер на крило.
Боцман вийшов із-за каміння. Важко передати ту покалічену, уривчасту мову — жаргон іноземних портів, за допомогою якої боцман повідомив, що тут територія ворога, що він посланий подати англійцеві допомогу. Агєєв закінчив тим, що, незважаючи на заперечливі вигуки льотчика, взяв з крила револьвер, засунув за свій червонофлотський ремінь.
Льотчик простягнув до револьвера руку. Агєєв радісно схопив її своїми жорсткими чіпкими пальцями.
— Хау-ду-ю-ду? — вимовив він фразу, якою, як переконувався не раз, починається всяка розмова англійських і американських моряків.