Загнуздані хмари, стр. 63

– І прийшов поранений до нас, жовтий, як пісок, — згадував дід. — На обличчі криваві плями. Шкутильгає. А став говорити… Спокійними словами говорив, а запалив усіх! Всі зібралися з ним іти на допомогу. Взяли, що в кого було — зброю, ножі, все… Лихом кривавим у серці сидів нам проклятий басмач Бактар! Худобу забирав, людей різав. Аул, де тепер Зелене селище, на попіл знищив. Там і мого брата замордував. Особливо лютий був його генерал — білий офіцер, кажуть. Той живцем у пісок червоних солдатів закопував! І сказали ми тому гордому, що прийшов до нас як вождь: — Гей, веди нас, Гордій-тюре [8] куди хочеш — з піском заляжемо… хвилями оточимо, тихше за смерч підкрадемось і з-за спин нападемо…

— Гордій-тюре? — перепитав Алкад, що не раз чув це оповідання. — А який був він з лиця?

— Чоловік смуглявий, на праву ногу припадає. Казав, з дитинства це в нього…

— Саме так, — сам собі буркнув Алкад. — Ну, а далі?

— Ну, і пішли ми походом на бандитів, перед горбами коней покинули, з вірною людиною у видолинку заховали. А самі пішли, полізли, як лізуть варани, нечутні та меткі. Потім, налетівши бурею, винищили басмачів. Тільки той білий катюга з кількома зник, та з того часу ніколи про нього в нас і не чули…

— А ті, що в западині., вони були живі? — запитав Алкад.

— Двоє, — сказав, наморщивши брови, Джулдуз. — Один з кулеметом, цілий загін не міг його взяти. Другий — красунь, в груди був поранений. Третій — хлопчик білявий, молоденький, може, як ти, — мертвий лежав на білому блискучому дні, коня свого обнявши. Як зараз його бачу…

— А знаєш, діду, — раптом сказав Алкад. — Може, той, що приходив до вас по допомогу, був наш інженер Гордій?

— Як? — скрикнув Джулдуз. — Це ваш капітан електричного корабля? А я ще думав: де я бачив це обличчя? Як міг я забути? — Дід Джулдуз вказав рукою: на Обрії стирчало чахле дерево саксаулу, за ним обривалося темне провалля висохлого озера.

Вони врізались у пахучий оазис трав, там, де Алкад збирав Ніні моркву, Хлопець зблід: ніяких ознак літачка не було видно — він зник…

Не слухаючи запитань діда, шофера, Алкад вистрибнув з автомобіля й побіг на те місце, де залишив Ніну. Ось тут справді були сліди від шасі літачка! Видно, що його тягли кудись. А тут, де зім'яті схилилися м'які ковилі, певно, лежала Ніна. Де ж вона? Алкад побіг до потворного деревця саксаулу, де могла бути записка. Ніде нічого.

Вкрай збентежений, Алкад метушився по берегу висохлого озера. Слід літачка привів до сліду машини. Машина була нова, на надбалонах. «Жучка» забрали на машину. А Ніну? Записки нема! Значить, може вона…

йому здавило горло, він схилився на пісок і завмер.

— Що, немає, серце? — запитав Джулдуз.

Він навіть не знайшов що відповісти дідові — тяжко було вимовити це прокляте слово: нема! Відвернувшись, пройшовся понад берегом озера. Тут він набрів на свіжий слід людських ніг, що вів у западину.

Глибоке дно блищало білими породами, як велика тарілка. З усіх боків нависли обвалені, завітрілі береги. Покрутились і загубились сліди. Треба показати дідові!.. Алкад оглянувся: Джулдуз теж спускався в западину, розглядаючи її береги.

Вогкість, мов у льоху, охопила Алкада. Так, певно, тут було болото чи, може, ще збереглася весняна вода?

Раптом просто перед собою побачив він у землі розколину. Він не бачив цього раніше, коли був тут з Ніною. Певно, стався повий обвал. Вологістю дихало звідти. Що там таке?.. Колодязь?

Алкад переліз через обвалену купу породи і, нахилившись, зайшов у розколину. Вона розширювалась, переходячи в підземний хід. Алкад намацав у кишені електричний ліхтарик, світло побігло в темряву ходу… Раптова, хоч і нелогічна думка, що Ніна, ховаючись від спеки, могла зайти в цей підземний захисток, погнала його вперед.

Розколина ширшала дедалі більше, перетворювалась у великий тунель з химерним склепінням. Велике каміння, подібне до рукастих постатей, підпирало стелю. Блищали, мов вирізьблені, кристали гіпсу, нависаючи химерним орнаментом.

Як зачарований, Алкад ішов усе далі й далі. Стало холодно. Навіть не вірилось, що зверху, на висоті якихось тридцяти метрів, палило гаряче сонце. Тунель усе ширшав, круто спускався вниз і раптом блиснув перед очима Алкада світлим дзеркалом води.

Величезне підземне озеро! Алкад завмер на місці, вкрай здивований своїм відкриттям. Під землею в пустелі було водосховище, сюди тели прозорі струмки з гірських південних плато і, може, там десь з'єднувалися з водами великої річки.

Алкад підійшов до води, нахилився і торкнув рукою блискучу поверхню. По воді пішли брижі, як на обличчі зморшки від усмішки. Так, озеро йому всміхалось! Він покуштував воду. Вона була прісна й холодна, як крига. Це скидалось на сон.

Що, якби Ніна справді побувала тут! Вона б не страждала від спеки, від спраги! Але дівчини не було. «Ніно!..» сказав він сумно й ніжно. І склепіння повторило цей звук. «Ніночко!.. — повторив він. — Це озеро буде зватись твоїм іменем — озером Ніни!» — Невимовно миле обличчя з насмішкуватими очима й задерикуватим носиком пригадалось, як живе. Смуток і тривога краяли серце.

Ззаду посипалось каміння. Залунали кроки. Метушливо в тунель бігла темна постать, світила сірниками і щось кричала. Це був украй здивований дід.

— Ти бачиш? Я пішов за тобою, і от маєш!.. Сюди був, певно, звідкись хід і раніше, його навмисно старанно завалили. А тепер тут тріснуло, і от…

Він зробив крок до мовчазного Алкада і раптом спіткнувся — під ногою дзвінко озвався метал.

— Зброя — прошепотів дід. — Тепер я розумію… чому вони так скажено бились тоді, ці басмачі. Ця вода живила їхні загоїш. А тюре-Гордій не знав про це!

— Тепер знатиме, — сказав Алкад і урочисто додав — Ми назвемо озеро ім'ям моєї дівчини, Ніни.

Метнувся вбік і погас вогник ліхтарика. Стало темно. Зігнувшись, Алкад плакав у темряві, втративши останню витримку.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НІНА ПРОПОНУЄ РАКЕТУ

До електролебідки ВВЕС близенько підсунулась друга — рухома, на якорях. Руки механіка швидко зняли з неї невеличкий електровізок і одягли чотирма роликами на трос, що сполучає повітряну електростанцію з землею.

От увімкнувся, запрацював моторчик електровізка, і він швидко побіг по довгій доріжці троса, як циркач по канату, злітаючи в небо. Возикові треба пробігти величезний шлях за якісь 9–10 хвилин… Адже сигнал тривоги даний — смерч іще далеко, проте він іде з навальною швидкістю. І возик летить, пробігаючи по 500 метрів за 1 хвилину. Він несе для ВВЕС допоміжне надійне кріплення. Це — кінчик другого троса від пересувної електролебідки.

З першим рухом електровозика віджили мотори запасної електролебідки. Вона відсунулась від першої, трос швидко почав змотуватися з барабана. Він іде вгору від своєї лебідки не перпендикулярно, а під досить великим кутом, тому він ще довший, ніж перший. Якщо ВВЕС тримається на висоті 4000 метрів, його довжина дорівнює 4600, а на висоті 5000–5800 метрів. Але чому так високо плаває тепер ВВЕС, вище від зони потрібних вітрів? Це тому, що там найбезпечніше, найспокійніше, поки пронесеться мимо ворог-смерч…По 500 метрів пробігає за хвилину возик. І от за 9 хвилин він уже нагорі. Вмить потрібний контакт возика вмикається в контакт вуздечки. Водночас затискач контакту електровозика набігає на зустрічний палець контакту до вуздечки ВВЕС і наглухо затискує цей палець. От і механічне сполучення з другою лебідкою теж готове.

Якщо тепер повернеться трос від першої лебідки, ВВЕС не втече в повітряний океан. Другий трос буде надійним зв'язком. Хоч і страшний смерч, але йде він вузькою смугою і не захопити йому двох лебідок разом!

… Ялинка закінчила доповідати Анатолієві Сергійовичу про свій цілком закінчений проект запасної електролебідки. Рум'янець захоплення залляв обличчя до кінчика ніжних, мов фарфорових вух. Технічні деталі в її немов сухій звичайній розповіді ставали цікавими й значущими.