Загнуздані хмари, стр. 53
Алкад мені не раз казав, що вміє керувати розвідником, та я, признаюсь, не повірила. Алкад, блакитний галстук, скрипка, квіти, навіть вірші. Це пасує якось. Але Алкад і… мотор, Алкад і машина!
А він мене покатав! Таки справді покатав. Ми пролетіли невисоко над нашим Зеленим селищем. Все в огнях, у феєрверку, воно цвіло серед темної пустелі.
Коли спускалися, Алкад мені заявив:
— Тепер ми будемо з тобою справжніми друзями, бо таємниць я від тебе не маю.
А тон у нього був такий: «Я знаю, ти з мене глузуєш, та я не серджусь!..»
І ми таки будемо друзями, бо Алкад хороший хлопець, і не така вже він «дівчина», як я вважала.
НІЧ СУМНІВІВ
Ніч була тепла, невластива континентальному кліматові пустелі: з спекою вдень і холодом уночі.
А може, природа вже починала відступати перед водяними струмками, перед наступом рослин, перед наелектризованим повітрям і сяйвом людських очей.
Місяць світив, змагаючись із ліхтарями ВВЕС. Тонке мереживо листя піскової акації-сезени кидало тремтливі тіні.
Вікно будиночка розчинилось, і звідти задзвенів веселий дівочий сміх. Ніна у піжамі, з Ялинчиного гардероба, струнким хлопчиськом вистрибнула на доріжку.
— Дядю Толю! Ти тут? Поглянь, як мені гарно, правда? Ялинка мене зіпсувала: я вже цікавлюсь костюмами, тільки щоб це були піжами, шовкові, зручні такі… Бачиш?
— Стрибунко! Зараз же йди спати! О, що мені робити з цим хлопцем… у спідниці? Вибачте… у штанях!
І Ялинка, виглянувши з вікна, сама зайшлася нестримним сміхом.
Вони з Ніною пустували вечорами з приводу всякої дрібниці. Це була непереможна потреба юності.
Сміючись, Ніна сіла верхи на лавочку, де сидів Анатолій Сергійович, трохи не перекинувши його додолу.
— Тобі весело, моя вітрогонко? А до тьоті Нати не хочеш? — запитав той.
Ніна ніжно клюнула носиком у дядине плече.
– І не згадуй краще! Я тут така щаслива!
— Ви теж не спите, Анатолію Сергійовичу? — озвалась Ялинка.
— А ви хотіли, щоб я був зовсім старий і сидів на печі в цю чудову ніч!?
— Я зовсім не хочу, але…
Голос Ялинки раптом зовсім змінився, і вона сердито зашипіла з якимсь присвистом:
— Теж хороші… Ви сьогодні не снідали, я знаю. Ви обідали, немов кицька, а не здоровий путящий чоловік. Ви не їсте, ви не відпочиваєте і, нарешті, не спите. Хочете де-небудь звалитись, щоб вас з'їли шакали?
— Ха-ха-ха!.. — покотилась зо сміху Піна. — Ти тільки послухай, як Ялинка шипить! Вона і мене замучила своїми нотаціями. Ти думаєш, вона добра? Вона — мачуха… У-у… Мачуха!
— Я скорпіон пустелі, — сказала сердито Ялинка. — Я фаланга…
Раптом троянда полетіла просто в обличчя Анатолієві Сергійовичу.
— Ти їй не вір, дядю Толю, коли вона тебе лає. Вона тебе дуже лю…
Нінині слова обірвались якимсь писком. Ялинка стрибнула вперед, блискавично схопивши дівчинку в оберемок, потягла до хати. Сміх заструмився вслід, вікно грюкнуло, і раптом все стихло.
Анатолій Сергійович понюхав квітку. Вона пахла весною, коханням…
Але клопіткі настирливі думки, привезені з останньої подорожі, заважали.
Зашурхотіли кроки.
— Гордію, ти?
— Ти не спиш, Только? А тобі б не завадило поспати. Ти перевтомлюєшся, друже. Змарнів останнім часом.
— Ет, Гордію, і ти — як Ялинка! Нічого мені не станеться, але мені не дає спокою думка… Вірніше, багато думок. Сідай!
Гордій теж сів на лавочку, новеньку лавочку в цій алеї майбутнього міського парку, запалив люльку і приготувався слухати.
— Ти знаєш, — почав Анатолій Сергійович, — з часу нашої подорожі мене мучить думка про Гасіна. Але, може, ти гадаєш, що я найбільше страждаю від того, що, очевидно, він украв мій винахід? Не в цім справа: украв і украв! Та це все — складніше, далеко складніше…
Він нервово хруснув тоненькою гілочкою акації. Гілочка зломилась і повисла. Десь недалеко завив шакал і замовк, обірвавши тужливий зойк.
— Чому я, буваючи в наркома, пі разу не розповів йому про цей старий проект? Багато б тоді було по-іншому і багато б, може, чого… не було. Але, захоплений літаючими ВВЕС, я вже не згадував про старе.
… Я зустрівся з Гасіним уперше, коли приїхав у Харків здавати екстерном за третій курс Вітроенергетичного інституту. Мені вказали на нього, як на одного з кращих молодих учених, що міг би допомогти мені — провінціальному самоукові. Він прийняв мене добре, наговорив навіть компліментів. Кілька разів я зустрівся з ним у його кабінеті. Та він мені дуже не сподобався.
У нього, розумієш, не було тої впертості й цілеспрямованості, якою володіють наші кращі винахідники. У нього були знання, талант, але працювати по-справжньому він не вмів, може саме тому, що в нього не було мети…
Мені здавалось, що в нього нема вогника, отого самого вогника любові до нашої батьківщини. Надмірно честолюбний, він домагався роботами тільки кар'єри, грошей, може, наукової слави і… тільки! Я пам'ятаю, як він сяяв, коли в закордонному журналі вмістили одну його статтю. Здається, про типи генераторів для потужних вітродвигунів… Він аж захлинався від захвату. Де ж таки, його помітили! Там, у світі, якому він, очевидно, вклонявся. Тоді от і почалось його співробітництво у «Вітрожурналі».
Потім я довго не чув про нього, поки не зустрівся з ним несподівано в тресті «Вітроенергія». Він був «у зеніті» кар'єри і головував у комісії, що критикувала мій проект надпотужного Д-100.
— Твого надпотужного, якого тепер збудовано на Круглій горі… — несподівано вставив в оповідання Катинського Гордій Семенович.
— О, коли б то цілком мого, оце якраз треба встановити! — підхопив Анатолій Сергійович. — Але я. боюсь, що він зіпсував, скалічив його, протягаючи як свій проект. Та й чи тільки тому, щоб видати за свій?
— Оце якраз цікавить і мене: чи тільки тому, щоб видати за свій?
— Правда, Гордію? Ти розумієш?
Гордій мовчки хитнув головою, і обидва замовкли, заглиблені в свої міркування. Ставало холодно. Анатолій Сергійович мерзлякувато зігнувся і знову з запалом заговорив:
— Ти думаєш, можна забути такі дні, як день тієї комісії?
Неначе все це було вчора… Гасін тоді майстерно бив мене разом з іншими. Цифрами, доводами скидали з висоти мій вимріяний надпотужний. Гасін був тоді коректний, м'який, як справжній вчений, якому незручно бити самоука. А його цифри невблаганно впивалися в мене, як гострі колючки. Мені здавалось, що я збожеволів; довгі роки роботи з надпотужним виглядали помилкою! Його навіть не можна було рівняти з німецькими «вітротурбінами»! Мої 60 000 кіловат були «абстракцією» — кіловатгодина вітряної енергії коштувала надто дорого, моя рама мала, зрештою, впасти при першому ж урагані… Від «доводів» Гасіна голова пішла обертом!
Я тоді визнав свій проект за помилку. Покинув усе і виїхав знову до себе… в радгосп. Ти пам'ятаєш, як довго я «зализував» рани, намагався забути про вітер, учителював. А потім узявся до роботи над малопотужними. Я викреслив усе попереднє геть чисто і взявся за «рамні» літаючі ВВЕС. Я злетів з землі на небо, чи вдало тільки — не знаю!
Анатолій Сергійович раптом простяг руку до кишені товариша.
— Будь ласка, дай цигарку!
— Ого, — сказав Гордій Семенович, — ти хочеш курити?
Він знав, що Анатолій Сергійович давно вже брався за цигарку тільки в хвилини надмірного хвилювання.
— Бери, бери. Але не хвилюйся ж. Треба вміти тримати себе в руках. Подивись, як славно вона сяє!
І він дружнім рухом повернув Анатолія Сергійовича до вогнів ВВЕС.
— Я просто безжальний до себе, — сказав глухо Анатолій Сергійович. — Сьогодні, коли працює наша ВВЕС, я все ще не вірю. Ах, ці сумніви! Уїдливі, як колючки! Згадка про мій Д-100 розворушує їх ще більше. Може й тут помилки, як у моєму надпотужному?
— Помилки, як у твоєму надпотужному? — раптом розсердився Гордій Семенович. — Ти щось плутаєш, Только! Тільки що ти боявся, що Гасін міг зіпсувати твій проект. Нікчемні проекти нема чого псувати! І хто тобі сказав, що твій Д-100 був поганий? Комісія? Її голова Гасін? А ти цікавився, хто він такий?