Вітряк, стр. 21

— Так.

— Які кавалери! А ще що?

— Не знаю…

— Не шкодують за вітряком?

— Не казали… — збрехала Доменіка, відчуваючи, що червоніє. Добре, що в кімнаті було темно і батько не помітив.

— Правду кажучи, я б їм його віддав, але дід Ставро перший прийшов, та й вітряк це його. Будете дружити?

Дівчина, розгубившись, нічого не відповіла.

— Давай, давай! — розтягував губи в посмішку підпилий Мортій. — Треба змити з нас цю ганебну пляму. Часи настали такі, що вимагають жертв. Але це й тобі на користь. Ти ж не маєш нічого проти, правда?

Доменіка ще дужче збентежилась. Надто грубо розмовляв він, це її ображало.

— Ну, ну, не сердься! Дурниці! — Мортій махнув рукою й швидко вийшов.

Доменіка сіла біля столу, сумна й пригнічена. Дивно! І він розпитував про вітряк! Що це все означає? Може, хлопці хочуть його купити? Хто їх знає… Та й звідки у них такі гроші… Вона перестала думати про вітряк, бо тривожні думки чіплялись уже за інше. Дівчині не подобалося, що батько знає про їх дружбу з Сашом. Здавалося, що його втручання зіпсує їхні хороші відносини, і прихована ненависть до Мортія, яка раніше її так мучила і за яку вона не раз себе докоряла, спалахнула ще дужче. Від огиди Доменіка здригнулась. Потім тихо вийшла надвір, у вечірню темряву, й подалася до перешийка, на те саме місце, де вчора була така щаслива…

Наступного дня Доменіка вирішила не зустрічатися з Сашом. Хотілося довше побути самій, зібратися з думками, які всю ніч не давали їй заснути. Все сталось якось несподівано. Невже той, про кого вона інколи думала з страхом і трепетом у серці, — Сашо? Чи не рано ще їй про це думати? Вона учениця, а ученицям заборонено. А що коли в школі дізнаються? Виключать. Батько прожене з дому. Куди вона дінеться? Що робитиме сама-самісінька?.. Працюватиме! Вже доросла!..

Доменіка раптом відчула в собі якусь нову, незнану досі силу, якусь впевненість, самостійність, що окриляла її. Правда, гімназії закінчити не доведеться, зате раз і назавжди залишить цей дім… А мати як? Бідолашна мати! Забере й її з собою, вони втечуть… Але ні. Батько їх знайде і, певно, страшенно битиме обох… Дівчина знову пірнула в якусь чорну безодню, охоплена розпачем, жалем до себе й болем.

Довго плакала Доменіка в пекельному вогні страшних, заплутаних питань, нарешті нерви не витримали, вона вилізла з «свого» куточка й пішла до муру. Біля берега в човні її чекав Сашо. Доменіка вилізла через дірку в мурі й побігла вниз. Розігнавшись, вона не встигла спинитись і впала в воду. Сашо й незчувся, як вистрибнув з човна і переляканий витяг її. Доменіка весело зареготала:

— Ну й ну! Мало не втопилась біля самого берега.

Сашо посадив її в човен і відвіз до дюн. Хотілося розпитати її ще про деякі речі, і він запропонував:

— Ходімо в пустелю, хочеш?

— В яку пустелю?

— За дюни.

— А!.. Ходімо.

Доменіка розіслала сукню, щоб просохла. Вони полягали біля дюн і довго лежали мовчки. Сашо не знав, з чого почати, справа була дуже делікатна, а крім того, так приємно лежати й мовчати, стежачи за польотом чайок.

— Мені дуже жарко. Давай скупаємось, — запропонувала дівчина.

Зайшли у воду. Домовились попливти далеченько.

— Тільки без змагання! — попередив Сашо.

— Добре.

Обоє поплили.

— Ти любиш свого батька? — несподівано запитав Сашо, намагаючись переконати самого себе, що вона справді за ними не шпигує.

Доменіку враз залишили сили, і вона невпевнено заплескала руками. Сашо не на жарт перелякався, допоміг їй, як зумів, добратися до берега. Посідали на піску.

— Пробач мені… — спробував він згладити свій нерозумний вчинок.

Дівчина похмуро мовчала. Сашо в сотий раз вилаяв себе, йому здавалося, що Доменіка зараз утече і він більш ніколи її не побачить. Але, опам'ятавшись, дівчина з такою рішучістю, якої він раніше не помічав, сказала:

— Я знаю, що ти не такий, як Колка. Знаю. Тільки навіщо ти мене розпитуєш? Навіщо ти мені нагадуєш, що мій батько був поганою людиною?

Сашо розгубився. Що тепер буде? Що їй сказати?

— Так… — промовив він, зніяковівши. — Щось мені весь час спокою не дає…

— Тобі неприємно, що в мене такий батько.

— Як тобі сказати… Ні… Але чому він тебе б'є?

— Тепер уже по б'є. Ти через те питав, чи я його люблю?

— Через те. Мене злість бере, що він тебе б'є!

— Сашо… не буду тобі брехати. Я не те що не люблю його… Я його боюсь. Дуже боюсь. Чи він божевільний, чи що…

Сашо розцвів. Значить, вона за ними не шпигує! О, він ніколи в цьому не сумнівався! Він так і знав, так і знав… Доменіка дивилась на нього, дивуючись такій несподіваній зміні в його настрої. Цікава людина! Вона йому розповідає про такі сумні й потаємні справи, а він радіє. Чому?

— А ти свого батька боїшся? — запитала вона.

— Ні. Але май на увазі, — поспішив він трохи заспокоїти її, — не всі батьки такі, як у мене. Візьми Максимового батька: дуже суворий. Авжеж! Інколи його й лає…

Доменіка сумно посміхнулась. Хіба це біда, коли на тебе гримнуть! На очі набігли сльози, й вона заплакала.

— Не плач. Усе буде гаразд… — ніжно заспокоював її Сашо. — Все буде гаразд…

Але дівчина не переставала плакати, і він був безсильний зупинити її сльози. Це йому завдавало болю, а все-таки серце співало. Яка радість: вона не шпигунка! Мортій не має нічого спільного з божевільним дідом! Допомогти людині — це ще не означає стати контрабандистом!..

Повернувшись на дачу, Сашо доповів, що Доменіка за ними не шпигує ї він особисто абсолютно впевнений в цьому.

— Дивись мені! — попередив його Колка — Про каву ні слова!

СТАРИК П'Є

Цілий тиждень минув без будь-яких змін. Старик справді не зводив з них очей. Та це байдуже. Певно, він їх вважає неслухняними дітлахами, від яких усього можна сподіватись, тому й остерігається. Та й сам факт, що раніше дідуган був бідняком і що друзі йому відремонтували млина, переконливо свідчив, що всі підозри хлопців — фантазія. Справа остаточно розладналася. Хлопці втратили інтерес до божевільного діда й спрямували свою увагу на Мортія. Не говорячи нічого Сашові, вони втрьох вирішили, що Колка стежитиме за Мортієм. Але й тут зусилля виявились даремними. Хоч вони й не мали змоги стежити за ним цілу добу, але одне встановили безперечно: Мортій — полохливий, наляканий підлабузник і навряд чи наважився б рискувати своєю шкурою. В його поведінці не було нічого такого, що викликало б сумнів, якщо не брати до уваги неприхильного ставлення людей до нього. Мортій дружив тільки з своїми квартирантами. І це теж було цілком природно. Хлопці охололи до цієї справи.

В неділю якесь хлоп'я покликало Максима до бая Нака. Це їх спантеличило. Що капітан задумав? Залишивши хлопців на дачі, Максим подався до дядька. Там сидів незнайомий чоловік. Молодий. Суворий. Виявилося, що це співробітник органів державної безпеки. Найдокладніше розпитав хлопця про каву й лазів. Максим спокійно розповів йому все з початку й до кінця. Хотів запитати, чи знайшли каву, та потім сам догадався, що коли розпитують, значить, не знайшли. Співробітник зробив деякі помітки, і з усього було видно, що він не дуже задоволений одержаними відомостями.

— Нового нічого немає? — запитав, глянувши хлопцеві в очі.

— Що? — здригнувся Максим.

— Слідів ніяких?

Хлопець на мить завагався, йому хотілося поділитися своїми сумнівами, але на цей раз вони йому здалися надзвичайно смішними й надуманими.

— Ні… Коли щось буде — попередимо.

Вагання хлопця не уникло від досвідченого ока співробітника. Він записав у себе: «Трохи згодом ще раз поговорити з хлопцями. Здається, щось їх непокоїть». Але, роблячи помітку в своєму блокноті, він сам не дуже вірив у можливість цієї другої розмови, тому що був надзвичайно перевантажений роботою. Вороги завдавали чимало клопоту молодій народній владі, люди, що боролися з ними, не знали спокою ні вдень, ні вночі. Та воно й для самої справи краще, коли її поки що залишити, щоб відстоялась, а тим часом вирішити інші, більш термінові і політично важливіші справи. Незважаючи на це, він вирішив відвідати й капітана першого рангу Рачева, який знав про випадок з кавою і якому теж доручили займатися цією справою.