Бумеранг не повертається, стр. 19
— Не знаю. Почекаємо наслідків розтину і пізнання трупа. За час, коли ви займалися «Олімпією», сталися цікаві події: уральський кореспондент Ебергарда Ценсера арештований і почав давати цінні свідчення. Зайдіть до мене і ознайомтеся з протоколом. Але спочатку я висаджу вас біля «Метрополя». Ви підніметесь на поверх, де жив Едмонсон, і уточните, де він зараз.
У «Метрополі» Нікітіна чекала нова несподіванка: Уільям Едмонсон, залишивши за собою номер, виїхав з Москви.
17
СВІТЛО У ВІКНІ
Після випробування «РЗ-1» Крилов настільки був зайнятий невідкладними справами, що йому рідко вдавалося приділити час навіть для роботи над книгою. Надійшов наказ Міністерства про передачу нової зенітної гармати в серійне виробництво південноуральському заводові. Перед колективом конструкторів було поставлене завдання: в найкоротші строки підготувати всю технічну документацію для заводу. Майже кожного дня генерал-полковник Чепрунов бував у інституті; він брав діяльну участь в обговореннях робочих креслень гармати, його розкотистий басок у ці дні можна було почути всюди — і в балістів, і в зброярів, і в головного конструктора. Натхненні творчим успіхом, співробітники інституту працювали на повні сили, не рахуючись з часом. Цим і пояснювалося, що й на цей раз лише об одинадцятій ночі Крилову вдалося повернутись додому.
Не доїжджаючи «Балчуга», Крилов зійшов з машини. Хотілося пройти пішки, подихати повітрям і зібратися з думками.
Зранку була відлига, на ніч похолодало. З дахів звисали сталактити бурульок. Поривчастий морозний вітер дув просто в обличчя. Минувши «Балчуг», Крилов вийшов на спокійну Садовницьку набережну і уповільнив ходу. Ледве видний у хмарах колючого сніжного пилу його будинок, мов нова зіркова галактика, сяяв далекими принадними вогнями.
Коли Крилов уже підходив до будинку, він звернув увагу на чоловіка в світлому пальті з цигейковим коміром і в капелюсі: він стояв, спершись на парапет набережної, і, високо задерши голову, дивився на вікна останніх поверхів. Крилов мимоволі подивився вгору і здивувався — у вікнах його квартири не було світла. Прискоривши ходу, Крилов оглянувся назад, обличчя чоловіка в капелюсі здалося йому знайомим, але думка про те, що, незважаючи на попередження, Машеньки немає вдома, стурбувала його і відвернула увагу від чоловіка.
Крилов піднявся ліфтом, відчинив своїм ключем двері, зайшов у освітлену прихожу. Машина шубка висіла на своєму місці. Полковник полегшено зітхнув, скинув шинелю, зігрів руками змерзлі на морозі щоки і попрямував до дочки. У кімнаті було темно. На фоні світлого квадрата вікна він побачив її профіль і простягнув руку до вимикача. Попереджуючи його рух, Маша поквапливо сказала:
— Тату, не треба! Я краще зайду до тебе.
Нічого не сказавши, Андрій Дмитрович вийшов з кімнати, заглянув на кухню: тут було холодно, і нікель каструль сяяв суворим хірургічним блиском. Він пройшов до себе в кабінет, засвітив настільну лампу і, чекаючи дочку, сів на диван.
Увійшла Машенька. На ній була темна шерстяна сукня, волосся зібране в один важкий вузол на потилиці. «Так зачісувалась Варвара», подумав Крилов і подивився на дочку, яка за ці дні змінилася, стала дорослішою. Міцно стиснувши долонею пальці правої руки, мов співачка перед вирішальною нотою, Машенька вичікувально зупинилася біля стола.
— По-моєму, ми з тобою, Маріє, сьогодні не бачилися?! — сказав по паузі Андрій Дмитрович. Він завжди називав її Машенькою, суворе «Марія» прозвучало холодно і непривітно.
— Здрастуй, тату! — сказала Машенька, ледве стримуючи хвилювання, і поцілувала батька в щоку.
Він відчув легкий дотик її гарячих, сухих губів. Розуміючи всю помилковість свого тону, Андрій Дмитрович пригорнув Машеньку до себе, обняв, посадовив поруч на диван і сказав тепло і м’яко:
— Ну, їжачок? Виставило свої колючки, хоч у рукавицях до тебе підходь. Сидиш одна, смеркуєш…
— Я чекаю тебе з восьмої години. Знаєш, як важко чекати…
— А я затримався, пробач. У мене зараз гаряча пора, от я й прогледів тебе, Машенько… Давно, ой, як давно ми з тобою отак, щиро, не розмовляли.
Настільна лампа, вихоплюючи з темряви частину письмового стола, скупо освітлювала кімнату: портрет матері на стіні, збільшений з любительської фотографії, крісло, сіреньку подушку Років з п’ять тому цю подушку вишивала Маша — наївні, блакиті квіти на сірому фоні льняного полотна.
«Тепер інше поле, квіти інші…» подумала вона і сказала:
— Ми з тобою говорили не так давно, але різний буває час. Іноді й за рік нічого не трапиться, а іншим разом, як ось тепер…
Андрій Дмитрович почув у голосі доньки щось таке, що стурбувало його ще сильніше, немов за ці дні вона пережила велике непоправне горе.
Машенька докладно, не забувши згадати і випадок у буфеті, розповіла батькові про своє знайомство з Роггльсом у театрі, про численні зустрічі.
— Вчора він попередив, — продовжувала Машенька, — що ранком заїде по мене на машині і ми поїдемо до нього на дачу, щоб вирішити наше майбутнє.
— Скажи, Машо, а тобі ніколи не спадало на думку, що й батько має деяке відношення до твого майбутнього?
— Знаєш, тату, багато моїх шкільних подруг одружуються, вони мені завжди звіряють свої таємниці. Я знаю, як вони закохувалися, страждали і були щасливі, але все, що сталося зі мною, таке незвичайне, таке красиве і страшне, що дух захоплює. Де мені знайти такі слова, щоб розповісти тобі?! Мені здається, що як тільки перекажеш усе це, викладеш словами простої розповіді і… все зникне, ніби в казці.
— А він ніколи не поривався зустрітися зі мною, поговорити?
— Якось у нього було таке бажання. Після бетховенського концерту ми поверталися додому пішки, в твоєму вікні було світло. Патрік спитав мене, чи зручно буде зайти зараз і познайомитися з тобою. Я сказала, що це зручно, але, довідавшись, що ти полковник і працюєш у науково-дослідному інституті, Патрік засмутився і сказав, що його випадкове знайомство зі мною може бути розтлумачене цинічно і грубо.
— Ким?
— Звісно ж, не тобою…
— Він був у нас вдома?
— Був. Ми проявляли у ванній кімнаті плівку.
— Яку плівку?
— Негативну. Ми фотографувалися на прогулянці, біля університету. Патрік дав мені хімікалії і наступного дня зайшов проявити плівку…
— Він був у нас і навіть не зайшов до кімнати?
— Ні, він дуже поспішав, йому треба було дзвонити на телеграф, був його час передачі інформації.
— Як «дзвонити», не розумію?
— По телефону.
— Він міг подзвонити з мого кабінету.
— Патрік не хотів під час твоєї відсутності заходити в кабінет. Я сказала йому, що ніяких таємниць у батька вдома немає, а Патрік відповів: я це знаю, але моє становище зобов’язує мене до такої делікатності.
— Скажи, доню, а якби у нас з тобою була машина часу і я б запропонував тобі: давай, Машенько, повернемось до тієї пори, коли ще не розтривожене серце билося рівно і ти ще не знала Патріка, га?
— Пізно, тату. Тепер у мене немає без нього життя, і я не шкодую про це. Всі мої думки, сподівання, почуття, все з ним. Ось… — сказала Машенька і, відкривши руку, показала обручку.
Ізумруд на пальці блиснув, ніби око рисі. Андрій Дмитрович взяв її за руку і, притягнувши до себе, мовчки роздивився перстень. Біля його рота лягла жорстка і в той же час гірка зморшка.
— Отже, пізно? — перепитав він.
— Пізно. Я дуже люблю тебе, тату, ти найближчий мені, найрідніший, але…
— Не треба, Машенько, не треба, — бачачи, як їй важко, сказав Крилов і, лагідно торкнувшись її руки, додав: — Ти, доню, зрозумій мене, я проти нього нічого не маю. З усього видно, це чесна і мужня людина. Я прочитав його книгу і пройнявся пошаною до нього. Я з радістю, як громадянин громадянинові, потисну йому руку, але коли я думаю, дівчинко, про твоє майбутнє, все мені здається незрозумілим. Що тебе чекає як дружину Патріка Роггльса? Чи дадуть тобі візу? Як буде тобі, радянській дівчині, в країні, де свідомо розпалюється ненависть до твоєї Батьківщини? Я розумію тебе, дівчинко, ти хочеш пліч-о-пліч пройти з любимим через усі труднощі. Ти сильна і не боїшся боротьби, ну, а він сам, він витримає? Чи вистачить у нього сили? Я повинен побачити його, поговорити з ним. Подзвони йому, нехай прийде.