По багряному сліду, стр. 14

— Найменше зволікання з арештом убивці, — зауважив я, — дасть йому можливість вчинити ще якийсь злочин.

Притиснутий отак всіма нами, Холмс завагався. Він продовжував ходити взад і вперед по кімнаті з опущеною головою і насупленими бровами, як завжди, коли глибоко замислювався.

— Більше убивств не буде, — промовив він нарешті, раптово спинившись і дивлячись прямо на нас. — Цю думку можете зовсім викинути з голови. Ви спитали, чи знаю я ім'я вбивці. Так, знаю. Та самого цього знання недосить, важливіше — зуміти схопити його. Це я сподіваюся зробити зовсім скоро і гадаю, що своїми силами. Але завдання це не з простих, бо ми маємо справу з хитрою і одчайдушною людиною, у якої є не менш спритний спільник — у чому я мав нагоду переконатись. Поки вбивця не знає, що ми натрапили на його слід, є деякі шанси схопити його; але, якщо у нього з'явиться найменша підозра, він змінить ім'я і в одну мить загубиться серед чотирьох мільйонів жителів міста. Не бажаючи вас образити, мушу однак сказати, що, на мою думку, такі люди не по зубах для поліції. Ось чому я не просив вашої допомоги. Якщо мене спіткає невдача, я візьму на себе всю вину. До цього я готовий. А тепер обіцяю вам, що звернусь до вас, як тільки це не загрожуватиме моїм власним планам.

На обличчях Грегсона і Лестрейда можна було помітити, що їм не зовсім сподобались і ці запевнення і нехтування поліцією. Грегсон почервонів по самі вуха, а маленькі очі Лестрейда заблищали від цікавості і образи. Та ще ніхто з них не встиг промовити й слова, як почувся легенький стук у двері, і делегат від вуличних хлопчаків юний Віггінс став перед нами своєю власною непривабливою персоною.

— З вашого дозволу, сер, — сказав він, пригладжуючи розпатланого чуба, — кеб чекає внизу.

— Молодець, — сказав Холмс ласкаво. — Чому б вам не завести таких у Скотленд-Ярді? — звернувся він до гостей, виймаючи пару стальних наручників із шухляди в столі. — Гляньте, як добре працює пружина. Вони замикаються в одну мить.

— І стара модель досить добра, — зауважив Лестрейд, — аби тільки було на кого їх надівати.

— Чудово, чудово, — усміхнувся Холмс. — Візник допоможе мені перенести чемодани. Покличте його, Віггінс.

Я був здивований, що мій приятель говорив так, наче справді мав намір кудись їхати. Адже він мені нічого про це не говорив. Він витяг невеликий чемодан і почав його перев'язувати. Поки він порався коло чемодана, в кімнату ввійшов візник.

— Допоможіть мені затягти тут, кебмен, — сказав Холмс; пораючись коло чемодана і не підводячи голови.

Той підійшов, насупившись, і неохоче простяг руки, щоб допомогти. В цю мить різко клацнув метал, і Шерлок Холмс рвучко випростався.

— Джентльмени! — вигукнув він, виблискуючи очима. — Дозвольте представити вам містера Джефферсона Гоупа, вбивцю Еноха Дреббера і Джозефа Стенгерсона.

Все це сталося так блискавично, що я не встиг збагнути, в чому річ. У мене лишився яскравий спогад про цю хвилину, про торжествуючий вигляд Холмса і дзвінкий звук його голосу, про приголомшений і дикий вираз на обличчі візника, коли він люто поглядав на блискучі наручники, що ніби якимось чудом з'явилися в нього на руках. На якусь мить ми всі закам'яніли. Аж ось наш полонений з несамовитим ричанням вирвався з цупких обіймів Холмса і кинувся у вікно. Посипалося скло, рама вилетіла, але раніше ніж він встиг вискочити, Грегсон, Лестрейд і Холмс накинулись на нього, мов хорти, його втягли назад до кімнати, і почалась жахлива колотнеча. Він був такий дужий і розлютований, що раз по раз відкидав нас усіх чотирьох. Бився він одчайдушно, ніби в нападі епілепсії, його обличчя і руки були страшно порізані осколками скла, але втрата крові не зменшила його опору. Лише тоді, коли Лестрейдові вдалося схопити його за галстук і здавити горло, він зрозумів, що боротьба марна. Та й тоді ми не відчували повної безпеки, аж поки не зв'язали йому ще й ноги. Нарешті ми, вкрай стомлені, задихані, звелися на ноги.

— Тут його кеб, — сказав Шерлок Холмс. — На ньому відвеземо вбивцю до Скотленд-Ярду. А тепер, джентльмени, — продовжував він з приємною усмішкою, — ми дійшли до кінця нашої маленької таємниці. Можете запитувати мене про що тільки хочете, я запевняю вас, що не відмовлюсь відповісти.

Кінець першої частини.

ЧАСТИНА ДРУГА

Країна святих

Розділ І

НА ВЕЛИКІЙ СОЛОНІЙ РІВНИНІ

В центральній частині великого північноамериканського континенту лежить суха непривітна пустеля, яка довгий час була бар'єром для просування цивілізації. Від Сієрра-Невади до Небраски і від ріки Ієллоустон на півночі до Колорадо на півдні розкинувся безлюдний і мовчазний край. Природа не скрізь однакова в цьому сумному краї. Тут є величні гори в снігових шапках і темні понурі долини, є бистрі ріки, що ринуть скелястими каньйонами, і безкраї рівнини, які взимку білі від снігу, а влітку сірі від солончаків. Мертва і негостинна ця убога земля.

Людських осель немає в цьому краї. Часом перейде тут ватага індійців з племені Поні або Чорноногих, шукаючи нового місця для полювання. Але навіть найвідважніші з хоробрих поспішають якнайшвидше вирватися з тих страшних рівнин і знову опинитися в своїх рідних преріях. Койот крадеться чагарником, канюк важко змахує крилами в повітрі, незграбний грізлі суне через темні яри, живлячись усім, що тільки можна знайти поміж скелями. Оце й усі мешканці пустелі.

В цілому світі немає похмурішого краєвиду, ніж той, що відкривається з північного схилу Сієрра-Бланки. Скільки бачить око, простягається велика рівнина, вкрита латками солончаків і помережена групами карликових кущів. Край неба видніється довгий ланцюг гірських вершин із зубчастими гребенями, вкритими снігом. На всьому великому просторі нема щонайменшої ознаки життя, навіть натяку на нього. В сталевосиньому небі не побачиш жодного птаха, а на сірій землі ніякого руху, — над усім панує мовчання. Скільки не слухай, не почуєш найменшого звуку в цій могутній пустелі — нічого, крім всевладної і гнітючої тиші.

Ми говорили, що на цій безкраїй рівнині нема нічого навіть схожого на життя. Та це не зовсім так. Дивлячись униз із Сієрра-Бланки, можна побачити дорогу, що тягнеться через пустелю і зникає вдалині. Вся вона в коліях від коліс і стоптана ногами багатьох шукачів пригод. То тут, то там щось біліє на сонці поверх тьмяного шару солі. Підійдіть ближче і придивіться! То кістки: деякі великі й товсті, інші — менші й тонші. Товщі колись належали волам, а тонші — людям. На півтори тисячі миль можна простежити цей страшний караванний шлях по розкиданих останках тих, що впали при дорозі.

4 травня 1847 року самотній мандрівник стояв тут і споглядав цю картину. На вигляд він міг бути і добрим, і злим духом цього краю. Важко було сказати, скільки йому років, чи сорок, чи шістдесят. Обличчя в нього було худе і змарніле, а засмагла, схожа на пергамент шкіра туго обтягувала випнуті кістки. Його довге русяве волосся і борода взялися сивиною. Очі позападали й гарячково блищали. Рука, що тримала рушницю, нагадувала руку скелета. Він стояв, спершись на свою зброю, хоч уся його висока постать і дебелий, масивний тулуб свідчили, що то людина міцної будови. Худе обличчя, як і одяг, що звисав на висохлому тілі, ясно говорили, чому він виглядав таким кволим. Він умирав… умирав від голоду і спраги.

Через силу доплентався цей чоловік сюди по долині і видерся на невисокий пагорок у марній надії побачити якісь ознаки води. Навкруги лежала безмежна соляна рівнина і далеке пасмо диких гір без жодного деревця, що свідчило б про наявність води. На всьому безкрайому просторі не було нічого, що викликало б хоч проблиск надії. Чоловік обвів гарячковим шукаючим поглядом північ, схід і захід і тоді зрозумів, що мандрівці прийшов кінець і ось тут, на цій голій скелі, їх чекає смерть.