Сяйво, стр. 1

Сяйво

Стівен Кінг

Коли Торранси найнялися доглядати взимку за розкішним готелем, вони й гадки не мали, який невимовний жах чекає на них… Одного разу там скоїлася страшна трагедія: колишній доглядач зарубав сокирою власну родину. Саме тут п’ятирічний Денні дізнався, що він може бачити справжніх мешканців будинку. І це — привиди. Хлопчику, наділеному даром передбачення, відкривається страшна суть речей. Він уже знає, звідки його родині загрожує смерть…

Стівен Кінг Сяйво

РОМАН

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2013

ISBN 978-966-14-6569-4 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Кінг С.

К41 Сяйво : роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. та ком. О. Красюка ; худож. О. Семякін. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. — 640 с. : іл.

ISBN 978-966-14-6279-2 (Украина)

ISBN 978-0-307-74365-7 (англ.)

УДК 821.111(73)

ББК 84.7СПО

Публікується з дозволу Doubleday, an imprint of The Knopf Doubleday Publishing Group, a division of Random House, Inc.

Перекладено за виданням:

King S. Shining : A Novel / Stephen King. — New York : Anchor Books, 2012. — 660 р.

Переклад з англійської та коментарі

Олександра Красюка

Дизайнер обкладинки IvanovITCH

Художник Олександр Семякін

Присвячується Джо Гіллу Кінгу, який сяє

Редактором цієї книги, як і двох попередніх моїх книжок, був містер Вільям Дж. Томпсон, людина меткого розуму й доброго смаку. Його внесок до цієї книги був великим, і за це йому моя подяка.

С. К.

Деякі з найгарніших у світі курортних готелів містяться в Колорадо, проте той готель, який ви знайдете на цих сторінках, не списано з жодного з них. «Оверлук» і люди, пов’язані з ним, існують цілком лише в уяві автора.

А також у цій же залі, там ще стояв… велетенський дзиґар з ебенового дерева. Його вагадло гойдалося туди-сюди з важким, глухим, монотонним брязком; а коли… надходив час відбивати години, з мідних легень дзиґаря лунав звук такий чистий, і гучний, і глибокий, і надзвичайно благоліпний, але такого дивного тону, що по кожній годині оркестранти змушені були робити паузу… дослухаючись до того звуку; за тим і кружляння вальсуючих мимовіль припинялося, і збентеження на хвильку охоплювало всю веселу компанію, і, допоки били дзвони дзиґаря, було помітно, як бліднуть найлегковажніші, а старіші й статечніші втирають собі чоло, немов у задумі чи розмислах.

Але коли й відлуння цілком затихало, фривольний сміх відразу ж ширився зібранням… і (вони) посміхалися, ніби кепкуючи з власної нервозності… і запевняли напівшепотом одне одного, що наступний передзвін дзиґаря не спровокує в них жодних подібних емоцій, а тоді, коли проминало ще шістдесят хвилин… знову лунав передзвін дзиґаря і знову надходило те саме збентеження, і трепет, і задума, як і перед тим. Та попри всі ці речі, то був веселий, розкішний бал…

Е.А. По. Маска Червоної смерті

Сон розуму плодить чудовиськ.

Франсіско Гоя

Сяятиме, коли мусить.

Народна примовка

Частина перша Вступні заснування Розділ перший Співбесіда з наймачем

Джек Торренс подумав:

«Уїдливе чмо».

Зросту в Уллмані було п’ять і п’ять[1], а рухався він з тією метушливою манірністю, яка, здається, є ексклюзивно притаманною всім таким опецькам. Проділ у волоссі мав ідеальний, темний костюм на ньому був скромний, але будив довіру. «Я — та людина, якій ви можете ввірити свої проблеми» — промовляв цей костюм до грошовитого клієнта. Натомість найманому робітникові він різко кидав: «Знай своє місце, ти». У петлиці його червоніла гвоздика, мабуть для того, щоби ніхто посеред вулиці не переплутав Стюарта Уллмана з місцевим трунарем.

Слухаючи балачку Уллмана, Джек зізнався собі, що йому, либонь, не сподобалася б жодна людина по той бік столу — за таких обставин.

Уллман запитав щось, чого він не дочув. Це не на користь; Уллман був того типу людиною, що занотовує такі хиби до свого ментального ролодексу[2], аби використати їх потім.

— Перепрошую?

— Я питаю, чи цілком ваша дружина усвідомлює, на що саме ви тут наймаєтеся. А ще ж у вас є син, звісно. — Він поглянув долу, на анкету, що лежала перед ним. — Деніел. Вашу дружину анітрохи не лякає ця перспектива?

— Венді — надзвичайна жінка.

— А син у вас також надзвичайний?

Джек посміхнувся великою рекламною усмішкою:

— Гадаю, нам подобається так думати. Він доволі самостійний як для п’ятирічного хлопчика.

Жодної усмішки навзаєм від Уллмана. Він засунув Джекову заяву назад до теки. Тека пішла до шухляди. Стільниця тепер стала цілком порожньою, якщо не рахувати бювара, телефону, лампи «Тензор»[3] та кошика для вхідних/вихідних паперів. Обидві половинки вхідних/вихідних також були порожніми.

Уллман підвівся й рушив до картотечної шафи в кутку.

— Обійдіть стіл, будь ласка, містере Торренс. Подивимося плани готельних поверхів.

Повернувшись із п’ятьма великими аркушами, він поклав їх на сяючу поверхню горіхової стільниці. Джек став у нього за плечем, дуже виразно відчуваючи запах Уллманового одеколону. «Всі мої чоловіки користуються англійською шкірою або зовсім нічим»[4] — майнуло в голові геть безпідставно, і йому довелося прикусити собі язика, щоб не реготнути. З-поза стіни, ледь чутно, долітали звуки кухні готелю «Оверлук», там уже все вщухало після ланчу.

— Горішній поверх, — різко мовив Уллман. — Це горище. Зараз там нема абсолютно нічого, окрім старого непотребу. Після Другої світової війни «Оверлук» кілька разів міняв господарів і, схоже на те, що кожний наступний менеджер усе, що він вважав непотрібним, відправляв на горище. Я хочу, щоби там всюди було розставлено пастки на пацюків і розкладено отруйні приманки. Дехто з покоївок третього поверху каже, ніби чув там шарудіння. Я цьому ані на крихту не вірю, але не мусить залишатися навіть єдиного шансу зі ста на те, щоби бодай один пацюк жив у готелі «Оверлук».