Втрачений символ, стр. 93
«Невже вони й справді забули?» — подумав Малах.
Відлуння цього древнього мистецтва чулося в кожному куточку світу — від містичних кабалістів юдаїзму до езотериків-суфістів у ісламі. Його залишки збереглися в таємничих ритуалах християнства, у його богоспоживальному ритуалі святого причастя, в ієрархії святих, ангелів та демонів, у заклинаннях та ритуальних співах, в астрологічній підоснові церковних календарів, у священицьких рясах, а також в обіцянці вічного життя. Навіть у наш час християнські священики виганяють злих духів, вимахуючи кадилами, калатаючи у священні дзвони та окропляючи святою водою. Християни і досі практикують надприродне мистецтво вигнання бісів — древній ритуал їхньої віри, що потребував здатності не лише виганяти демонів, а й викликати їх.
«Але вони все одно нездатні побачити своє минуле».
Ніде містичне минуле церкви не проявлялося так очевидно, як в її епіцентрі. У місті-державі Ватикан, посеред площі Святого Петра стоїть великий єгипетський обеліск. Висічений за тринадцять століть до першого подиху Христа, цей містичний та незбагненний моноліт здається тут недоречним, ніби не має стосунку до сучасного християнства. Однак він там стоїть. У самому серці Христової церкви. Як кам'яний маяк, що волає бути почутим. Як нагадування тим нечисленним мудрецям, які ще не забули, звідки все пішло. Ця церква, зроджена з древніх таємниць, і досі зберігає їхні обряди та символи.
А один символ — найважливіший і найвищий.
Олтарі, ризи, шпилі та священні книги прикрашає єдиний образ християнства — образ безцінної людської істоти, принесеної в жертву. Християнство краще, ніж будь-яка інша віра, розуміло перетворювальну силу пожертви. Навіть зараз, на честь пожертви, зробленої Ісусом, його послідовники роблять свої слабенькі персональної пожертви: постяться, не споживають м'яса на Великий піст, сплачують десятину...
«Звісно, всі ці пожертви не мають сили, вони марні. Без крові немає істинної пожертви».
Сили Темряви віддавна звикли до кривавих жертвоприношень і стали від того такими могутніми, що силам добра насилу вдавалося стримувати їх. Невдовзі Світло померкне назавжди і адепти Темряви вільно гулятимуть у свідомості людей.
РОЗДІЛ 97
— Майдан Франкліна, номер вісім мусить існувати, — наполягала Сато. — Перевір іще раз!
Нола Кей сіла за стіл і поправила навушники.
— Пані, я вже скрізь перевірила... немає такої адреси в окрузі Колумбія.
— Але ж я стою зараз на дахові номера першого на майдані Франкліна, — відказала Сато. — Мусить бути й номер восьмий!
«Директор Сато — на дахові будинку?»
— Зачекайте, не вимикайтеся. — І Нола почала новий пошук. Спочатку їй хотілося розповісти директорці про хакера, але зараз Сато просто зациклилася на майдані Франкліна, номер вісім. До того ж Нола не мала ще про хакера повної інформації. «Тільки працювати заважає, чортів мисливець за хакерами!»
— Ага, — мовила Нола, вдивляючись в екран. — Тепер я бачу, в чому проблема. Майдан Франкліна, один — не адреса, а назва будинку. А офіційна адреса — вулиця К, номер тринадцять-нуль-один.
Та ця інформація лише роздратувала начальницю.
— Ноло, я не маю часу пояснювати тобі: піраміда чітко вказує на адресу — майдан Франкліна, вісім.
Нола аж підстрибнула у своєму кріслі. «Піраміда вказує конкретне місцеположення?»
— Напис читається таким чином, — продовжила Сато. — Ця таємниця криється в Цьому Ордені. Майдан Франкліна, вісім.
Нола не одразу в'їхала в почуте.
— Орден... це як масонська організація або ж братство?
— Здається, що так, — відповіла Сато.
Нола на мить замислилася, а потім знову почала набирати текст.
— Пані, а може, номери на майдані з роками змінилися? Тобто якщо ця піраміда й справді така древня, як стверджує легенда, то, можливо, на час її створення номери на майдані Франкліна були інші? Зараз я здійснюю пошук без «номер вісім»... Я ввела ключові фрази «орден», «майдан Франкліна» та «Вашинґтон, О. К.»... Можливо, у такий спосіб ми знайдемо, чи дійс... — Раптом Нола замовкла на півслові, побачивши результати пошуку.
— Що ти знайшла? — вимогливо спитала Сато.
Нола прикипіла поглядом до екрана: перший результат у списку — видовищна Велика єгипетська піраміда, яка слугувала схематичним фоном для головної сторінки, присвяченої споруді на майдані Франкліна. І ця споруда була не схожа на жодну іншу на цьому майдані.
Та й на решту споруд у цьому місті.
Нола заціпеніла не тому, що її вразила химерна архітектура цієї будівлі. Нолу вразив опис її призначення. Текст на веб-сторінці сповіщав, що цю незвичну будівлю споруджено як містичне святилище, спроектоване для власних потреб... одним древнім таємничим орденом.
РОЗДІЛ 98
Свідомість повернулася до Роберта Ленґдона разом зі страшенним болем, від якого розколювалася голова.
«Де я?»
Там де він був, панувала темрява. Непроглядна, як у печері. І стояла оглушлива тиша.
Він лежав на спині з руками, притиснутими до боків. Приголомшений і спантеличений, він спробував поворухнути пальцями на руках та ногах і з полегшенням констатував, що вони рухалися вільно і безболісно. «Що ж сталося?» За винятком страшенного болю в голові та непроглядної темряви все інше здавалося більш-менш у нормі.
Майже все. Ленґдон збагнув, що лежить на твердій і незвично гладенькій, схожій на скло долівці. Ще дивнішим було те, що ця гладенька поверхня безпосередньо контактувала з його оголеним тілом — плечима, спиною, сідницями, стегнами та литками. «Я що — голий?» Він спантеличено пробігся руками по тілу.
«Господи! Куди ж, у біса, подівся мій одяг?»
У темряві гойднулося павутиння пам'яті, і короткими блискавками в його свідомості спалахували фрагменти спогадів... як страшні фотознімки: мертвий агент ЦРУ, обличчя якоїсь татуйованої істоти... страшний удар головою об підлогу. Ось спогади побігли швидше, і він пригадав жахливу картину: зв'язана Кетрін з кляпом у роті лежить на підлозі в їдальні.
«О Господи!»
Ленґдон хотів був підскочити й сісти, але тріснувся лобом об якийсь предмет, підвішений за кілька дюймів над його головою. Знову голова вибухнула різким болем, і він упав майже непритомний. Ще не зовсім отямившись, Ленґдон простягнув руки і помацав ними над собою — що ж завадило йому піднятися? Те, що він виявив, якось не вкладалося в голові. Отже, ця кімната мала стелю, що була на висоті всього-на-всього один фут над його головою. «Що за чортівня?» Професор хотів розставити руки, щоб перекотитися набік, але руки вперлися в стінки.
Нарешті до нього дійшло. Роберт Ленґдон лежав не в кімнаті.
«Я в ящику!»
І, лежачи в суцільній темряві схожого на домовину контейнера, Ленґдон відчайдушно загепав кулаком у стінки. Потім покликав на допомогу. Він кликав знову і знову. Жах, що охопив його, зростав із кожною секундою і насамкінець став нестерпним.
«Мене поховали живцем».
Віко химерної домовини не піддавалася, навіть коли він, охоплений несамовитою панікою, щосили впирався в неї руками і ногами. Наскільки міг судити Ленґдон, цей ящик був зроблений з товстого скловолокна. Герметичного. Звуконепроникного. Світлонепроникного. І втечонепроникного.
«Я задихнуся в цьому ящику, і ніхто мене не знайде».
Йому пригадався той глибокий колодязь, куди він упав у дитинстві, пригадалася та страшна ніч, коли він бродив у воді в темній та бездонній ямі. Ця травма назавжди залишила шрам на психіці професора. Все життя носив він у душі важкий тягар: страх замкненого простору, клаустрофобію.
І сьогодні, похований заживо, Роберт Ленґдон пережив свій найстрашніший кошмар.
Кетрін Соломон беззвучно тремтіла на підлозі Малахової їдальні. Гострий дріт на руках та ногах уже вп'явся в її плоть, і найменший порух, здавалося, лише сильніше його затягував.