Втрачений символ, стр. 79

Це мистецтво не було тією безсилою чорною магією сьогодення, яку нерішуче й перелякано практикують люди цікаві й допитливі. Це мистецтво, як і ядерна фізика, містило потенціал, здатний вивільнити потужну енергію. Застереження було суворим: невмілий практик ризикує потрапити під нищівний удар зворотного потоку і загинути.

Малах облишив милуватися жертовним ножем і зосередив увагу на аркуші цупкого пергаменту, що лежав перед ним на столі. Цей пергамент він виготовив самотужки зі шкіри ягняти. Згідно з ритуалом, це ягня було чисте, бо ще не досягло статевої зрілості. Біля пергаменту лежала ручка, виготовлена з воронячого пера, срібна тарілочка і три мерехтливі свічки, розставлені навколо масивного мідного келиха. У келих було налито трохи густої яскраво-червоної рідини.

То була кров Пітера Соломона.

Кров — це квінтесенція вічності.

Малах узяв ручку-перо, поклав ліву руку на пергамент і, вмочивши кінчик пера у кров, ретельно обвів контур своєї розкритої долоні. Скінчивши цю процедуру, він домалював п'ять символів древніх таємниць на пучках.

Корона означає царя, яким я стану.

Зірка означає небеса, які визначили мою долю.

Сонце означає просвітлення моєї душі.

Ліхтар означає слабке світло людського знання й розуміння.

А ключ означає той предмет, якого мені бракує, але який я сьогодні нарешті отримаю.

Малах закінчив свій «кровопис» і підняв догори пергамент, милуючись своєю роботою у мерехтінні трьох свічок. Потім зачекав, поки висохне кров, згорнув пергамент втроє і, повторюючи містичне древнє заклинання, підніс його до третьої свічки. Пергамент спалахнув яскравим полум'ям. Малах поклав його на срібну тарілочку і дав йому догоріти. Згоряючи, висушена шкіра перетворювалася на чорний порохнистий попіл. Коли полум'я згасло, Малах обережно висипав попіл у келих з кров'ю. А потім розколотив суміш воронячим пером.

Рідина набула темнішого, майже чорного кольору.

Тримаючи келих обома руками, Малах підняв його над головою і виголосив подяку, промовляючи співучим речитативом древні заклинання, пов'язані з причащанням кров'ю. Потім обережно перелив чорну суміш у скляний флакон і закоркував. Це буде чорнилом, яким Малах розпише свою нетатуйовану плоть на маківці голови і таким чином завершить свій шедевр.

РОЗДІЛ 82

Вашинґтонський національний собор є шостим у світі за своїми розмірами і здіймається угору вище за тридцятиповерховий хмарочос. Прикрашений понад двома сотнями мозаїчних вікон, п'ятдесятьма трьома курантами та обладнаний потужним органом, цей готичний шедевр може одночасно прийняти понад три тисячі парафіян.

Однак цієї ночі великий собор був безлюдний.

Преподобний Колін Геловей, настоятель собору, мав такий вигляд, наче йому було тисяча років. Змарнілий та сутулий, він шкутильгав наосліп у своїй простій чорній рясі, не кажучи ні слова. Ленґдон та Кетрін мовчки йшли слідком у темряві центрального проходу завдовжки чотириста футів. Прохід був трохи викривлений ліворуч, щоб створити сприятливіший оптичний ефект. Біля великого середхрестя настоятель провів їх повз хресну перегородку — символічну перетинку, що відділяла публічну зону від святилища.

Над олтарем витав запах ладану. Це священне місце було затемнене і освітлювалося лишень непрямим світлом, що відбивалося від покритого листовим металом склепіння. Над місцем для хору висіли прапори п'ятдесяти штатів. На заолтарній перегородці виднілися різьблені зображення біблійних сюжетів. Настоятель Геловей пішов далі, певно, знаючи свій шлях напам'ять. На мить Ленґдонові здалося, що вони прямують до головного олтаря, де вмонтовано десять каменів з гори Синай, але старий звернув ліворуч і навпомацки пройшов у майстерно сховані двері, що вели до адміністративної прибудови.

Пройшовши коротким коридором, вони опинилися перед службовими дверима з мідною табличкою:

Преподобний доктор Колін Геловей

Настоятель собору

Геловей відчинив двері й увімкнув світло, вочевидь уже призвичаївшись робити гостям таку приємність. Впустивши їх всередину, він зачинив двері.

Кабінет настоятеля був маленький, проте затишний, з книжковими полицями, столом, різьбленим гардеробом та приватним туалетом. На стінах висіли гобелени шістнадцятого сторіччя та декілька картин на релігійні теми. Старий настоятель кивнув гостям на два шкіряних крісла, що стояли навпроти стола. Ленґдон сів поруч із Кетрін і відчув вдячність до старого за те, що нарешті дістав змогу зняти з плеча важучу сумку і поставити її додолу собі під ноги.

«Притулок та відповіді на запитання», — подумав професор, вмощуючись у зручному кріслі.

Старий дочовгав до стола і всівся у крісло з високою прямою спинкою, а потім зморено зітхнув і поглянув на гостей своїми невидющими очима. Та коли він заговорив, голос його виявився напрочуд потужним.

— Як я розумію, — почав настоятель, — ми ще не зустрічалися, але маю таке відчуття, ніби добре знаю вас обох. — Він дістав хустку і злегка витер нею вуста. — Професоре Ленґдон, я знайомий з вашими працями, включно з вашою цікавою та розумною статтею про символіку цього собору. А з вашим братом, міс Соломон, ми вже багато років є братами-масонами.

— Пітер потрапив у страшну біду, — озвалася Кетрін.

— Мені вже сказали про це, — зітхнув старий. — І я зроблю все від мене залежне, щоб вам допомогти.

Ленґдон не помітив на руці настоятеля масонського персня, однак він знав, що багато масонів, особливо серед церковників, воліли не демонструвати своєї належності до масонства.

На початку розмови Ленґдон та Кетрін виявили, що настоятель Геловей вже дізнався про деякі сьогоднішні події з телефонного повідомлення Ворена Беламі, а поки вони переповідали йому решту подробиць, вираз стурбованості на обличчі старого змінила тривога.

— І цей чоловік, що захопив нашого любого Пітера, — спитав настоятель, — наполягає, аби ви розшифрували йому піраміду в обмін на життя Пітера?

— Так, — відповів Ленґдон. — Він переконаний, що це мапа, яка виведе його на потаємну схованку з древніми таємницями.

Настоятель поглянув на Ленґдона своїми лячними білуватими очима.

— Мої вуха підказують мені, що ви не вірите в такі речі.

Ленґдон не бажав марнувати час на розмови в такому ключі.

— Не має значення, вірю я чи ні. Ми мусимо допомогти Пітерові. На жаль, коли ми розшифрували піраміду, то ніякого шляху вона не вказала.

Старий випрямився у своєму кріслі.

— Ви розшифрували піраміду?

У розмову втрутилася Кетрін. Вона пояснила, що, всупереч застереженням Беламі та проханню її брата, аби Ленґдон не розкривав пакунок, вона таки розкрила його, бо для неї головне — хоч якось допомогти Пітерові. Вона розповіла настоятелю про золотий горішній камінь, про магічний квадрат Альбрехта Дюрера і про те, як цей квадрат допоміг їм розшифрувати масонський тест з шістнадцяти літер і отримати фразу Jeova Sanctus Unus.

— І це все, що там написано? — спитав настоятель. — Єдиний Істинний Бог?

— Так, пане, — відказав Ленґдон. — Вочевидь ця піраміда є не стільки географічною мапою, скільки метафоричною.

Настоятель простягнув руки.

— Дайте я помацаю її.

Ленґдон розстебнув сумку, витяг піраміду і поставив її на стіл перед преподобним настоятелем.

А потім разом із Кетрін почав спостерігати, як тендітні пальці старого обмацали кожен дюйм цього каменя — вигравіруваний текст, гладеньку основу й усічену вершину. Закінчивши, старий знову простягнув руки.

— А горішній камінь?

Ленґдон витяг із сумки маленький кам'яний футляр, розкрив його і подав горішній камінь настоятелеві. Старий, який нетерпляче очікував цієї миті, обмацав золоту пірамідку так само ретельно, як і кам'яну, досліджуючи кожен її дюйм. Дійшовши до напису, він затримав на ньому руку, вочевидь зіштовхнувшись з певними труднощами прочитування невеличкого, елегантно виконаного напису.