Втрачений символ, стр. 5

Кетрін грайливо підморгнула.

— Вони набагато ближче одна до одної, ніж вам здається, Роберте.

Аж ось до телефону повернувся асистент Соломона.

— Вибачте, але лінія містера Соломона ще не звільнилася після селекторної наради. Тут у нас сьогодні вранці виник невеличкий хаос.

— Та які проблеми! Я передзвоню пізніше.

— Взагалі-то містер Соломон попросив мене ввести вас у курс справи — чому він хотів з вами зв'язатися. Ви не заперечуєте?

— Звісно, що ні.

Асистент шумно втягнув повітря.

— Можливо, вам, професоре, відомо, що кожного року тут, у Вашинґтоні, керівництво Смітсонівського інституту влаштовує приватний святковий вечір, щоб вшанувати наших найщедріших спонсорів та прихильників. Сюди запрошують також чимало представників культурної еліти нашої країни.

Ленґдон знав, що його банківський рахунок мав надто мало нулів, щоби його можна було зарахувати до культурної еліти, але, попри це, раптом Соломон зажадав запросити на свято і його.

— Згідно з традицією, — вів далі асистент, — вечері передуватиме програмна промова. Для виголошення цієї промови нам пощастило орендувати Національний зал статуй.

«Найкраще приміщення в усьому окрузі Колумбія», — відзначив Ленґдон, пригадавши, як колись слухав лекцію у цьому напівкруглому залі. Важко було забути широку бездоганно-правильну підкову з п'яти сотень складаних стільців, оточену тридцятьма вісьмома статуями на повний зріст. Колись ця зала слугувала приміщенням палати представників Сполучених Штатів.

— Проблема полягає ось у чім, — пояснив асистент. — Наша речниця несподівано захворіла і щойно поінформувала нас, що не зможе виголосити промову. — Помічник Соломона ніяково замовк, а потім продовжив: — Це означає, що нам украй потрібен речник, який зміг би її замінити. І містер Соломон сподівається, що ви зголоситеся це зробити.

Ленґдон швидко оцінив свої можливості.

— Я? — Цього він аж ніяк не очікував. — Не сумніваюся, що Пітер зможе знайти набагато кращу заміну.

— Ви — найперша кандидатура для містера Соломона, професоре, до того ж ви занадто скромно себе оцінюєте. Гості інституту із захопленням вислухають вас, і містер Соломон вважає, що ви могли б, скажімо, прочитати ту саму лекцію, що і на каналі «Букспен-Тіві» кілька років тому. У такому разі вам не довелося б нічого заздалегідь готувати. Він сказав, що та ваша лекція стосувалася символізму в архітектурі столиці нашої країни і для очікуваної аудиторії кращої теми годі й шукати.

Та Ленґдон не розділяв упевненості асистента.

— Наскільки я пам'ятаю, в цій лекції більше йшлося про історію масонських споруд, а не про...

— Так! Саме так! Наскільки вам відомо, містер Соломон є масоном, як і багато хто з його друзів-фахівців, які будуть гостями на цьому прийомі. Певен, що вони залюбки послухають вашу розповідь на цю тему.

«Мушу визнати, що це й справді буде легко», — подумав Ленґдон, бо він зберігав конспекти геть усіх лекцій, які коли-небудь читав.

— Що ж, я подумаю. А на яку дату призначено цю подію?

Асистент прокашлявся і ніяково промовив:

— Взагалі-то, пане професор, на сьогоднішній вечір.

Ленґдон не втримався і розсміявся.

— Сьогодні увечері?

— Саме тому в нас і зчинився вранці невеличкий хаос. Наш інститут потрапив у досить незручне становище... — Асистент помовчав, а потім заторохтів: — Містер Соломон готовий послати за вами до Бостона приватний літак. Політ триватиме всього-на-всього годину, а до дванадцятої ночі ви вже повернетеся додому. Вам доводилося бувати на приватному авіатерміналі в Бостонському аеропорту імені Лоґана?

— Так, — неохоче підтвердив Ленґдон. «Недивно, що Пітер завжди домагається свого».

— От і прекрасно! Чи зможете ви зустріти літак на тому терміналі, скажімо... о п'ятій годині?

— Та ви ж мені й вибору не залишили! — з посмішкою відказав професор.

— Мені просто хочеться обрадувати містера Соломона, пане професор.

«Так, Пітер справляє на людей саме такий ефект». Ленґдон замислився, але зрозумів, що іншого варіанта немає.

— Гаразд. Передайте йому, що я зможу прилетіти.

— Неймовірно! — з явним полегшенням вигукнув асистент і повідомив Ленґдонові номер літака та деяку іншу інформацію.

Коли професор нарешті поклав слухавку, то подумав — а чи вдавалося кому-небудь відмовити Пітерові Соломону?

Повернувшись до приготування кави, Ленґдон кинув у кавовий млинок трохи більше бобів. «Додаткова доза кофеїну сьогодні не завадить, — подумав він. — На мене чекає довгий день».

РОЗДІЛ 4

Будівля столичного Капітолію велично бовваніє у кінці Нешнл Молл — Національної алеї, якщо дивитися на схід, на узвишші, яке міський архітектор П'єр Лянфан схарактеризував, як «п'єдестал, що чекає на свій монумент». Капітолій, що зводився на чималенькій площі сімсот п'ятдесят футів завдовжки та триста п'ятдесят футів завширшки [5], має вражаючу кількість кімнат — аж п'ятсот сорок одну, а це понад шістнадцять акрів підлоги [6]! Цю неокласичну споруду ретельно сплановано так, щоб нагадувати про велич Давнього Риму, чиї ідеали надихали батьків-засновників Америки під час ухвалення законів та політичної культури нової республіки.

Новий пункт пропуску для туристів, що входять до будівлі Капітолію, розташовувався глибоко всередині нещодавно спорудженого підземного центру допомоги туристам, під величним скляним люком, що обрамовує купол Капітолію. Нещодавно прийнятий на роботу охоронець Альфонсо Нуньєс уважно придивлявся до відвідувача чоловічої статі, який наближався до пропускного пункту, розмовляючи по телефону. Цей чоловік мав поголену голову, а його права рука була на підв'язці, до того ж він злегка накульгував. На ньому була потерта куртка армійсько-флотського зразка, точно із надлишків військового майна, яке реалізовувало міністерство оборони. Ця куртка, а також голена голова відвідувача наштовхнули Нуньєса на думку, що той, мабуть, є колишнім військовим. Найчисленнішими відвідувачами Вашинґтона були ті, хто колись служив у збройних силах Сполучених Штатів.

— Доброго вечора, сер, — сказав Нуньєс, дотримуючись інструкції з безпеки, яка приписувала словесний контакт з усяким відвідувачем чоловічої статі, що входив до будівлі сам-один.

— Привіт, — відповів гість, обвівши поглядом майже безлюдний вестибюль. — Сьогодні спокійний вечір.

— Так, бо ж сьогодні — серія вирішальних матчів у футбольній лізі, — відповів Нуньєс. — Всі дивитимуться гру «Червоношкірих». — Він би й сам залюбки подивився цей матч, але ще й місяця не пропрацював на цій роботі. Шкода, що плей-офф випав саме на його зміну. — Металеві предметі — на таріль, будь ласка.

Поки відвідувач незграбно випорожнював кишені довгої куртки своєю здоровою рукою, Нуньєс пильно за ним спостерігав. Людський інстинкт робив особливі поблажки людям хворим та скаліченим, але Нуньєса навчили цей інстинкт долати.

Охоронець чекав, поки візитер витягне з кишень стандартний набір з дрібних монет, ключів та стільникових телефонів.

— Розтягнення зв'язок? — спитав Нуньєс, оглядаючи ушкоджену руку чоловіка, котру, як виявилося, стягував шар товстих еластичних бинтів.

Лисий чоловік кивнув.

— На льоду послизнувся. Тиждень тому. І досі страшенно болить.

— Дуже вам співчуваю. Проходьте, будь ласка.

Відвідувач, кульгаючи, рушив крізь детектор — і машина на знак протесту гучно задзижчала.

Бритоголовий гість невдоволено насупився.

— Я так і знав. У мене під цими бинтами — перстень. Я не зміг його зняти, бо палець сильно набряк, тому лікарі наклали пов'язку просто на нього.

— Нема проблем, — мовив Нуньєс. — Я скористаюся ручним детектором.

І охоронець провів металошукачем по забинтованій руці візитера. Як і очікувалося, єдиним виявленим металом було велике потовщення на ушкодженому безіменному пальці гостя. Нуньєс дорожив своєю роботою і знав, що його начальник, напевне, спостерігає за ним по монітору з охоронного центру будівлі. «Краще перестаратися, аніж навпаки». Тож він обережно підсунув детектор під перев'яз.