Втрачений символ, стр. 38

— Немає основного ключа? — здивовано спитав Андерсон.

— Напевне, загубився, — відповів засапаний охоронець. — Вже цілу вічність ніхто не просив дозволу на доступ до цього приміщення.

Андерсон взяв ключ.

— Отже, ключа від Ес-бі-бі тринадцять немає?

— Вибачте, але наразі ми не можемо знайти ключі до жодної з кімнат в Ес-бі-бі. Зараз цим займається Макдональд. — Охоронець витяг радіо і заговорив: — Бобе? Я з шефом. Чи з'явилася додаткова інформація щодо ключа від Ес-бі-бі тринадцять?

Радіо затріщало, і в ньому почувся голос.

— Узагалі-то, з'явилася. Хоча дивно все це. Щось я не бачу відповідних даних у комп'ютері, але в рукописному реєстрі зазначено, що всі складські кімнати в Ес-бі-бі було очищено та звільнено понад двадцять років тому. І тепер ці приміщення не використовуються. — Охоронець зробив паузу. — Всі, окрім Ес-бі-бі тринадцять.

Андерсон вихопив радіо.

— Шеф на зв'язку. Що ви хочете сказати — всі, окрім Ес-бі-бі тринадцять?

— Узагалі-то, сер, — відповів голос, — у мене тут є рукописна примітка, що позначає Ес-бі-бі тринадцять як «приватну зону». Ця примітка дуже давня, але її зробив і завірив сам Архітектор.

Ленґдон знав, що термін «Архітектор» означав не людину, яка колись спроектувала Капітолій, а того, хто ним керував. За аналогією з кербудом, чоловік, призначений Архітектором Капітолію, відповідав за все, включно з ремонтом, реставрацією, безпекою, найманням персоналу та наданням приміщень під офіси.

— Дивним є те, — вів далі голос у радіо, — що примітка, зроблена Архітектором, вказує, що цю «приватну зону» надано в користування Пітерові Соломону.

Ленґдон, Сато і Андерсон обмінялися спантеличеними поглядами.

— Смію припустити, сер, — додав голос у радіо, — що всі основні ключі до Ес-бі-бі, а також всі ключі до Ес-бі-бі тринадцять — у містера Соломона.

Ленґдон вухам своїм не повірив. «Пітер має приватне приміщення у підвалі Капітолію?» Він знав, що у Пітера Соломона є секрети, але ця новина здивувала навіть його.

— Гаразд, — мовив Андерсон без ентузіазму в голосі. — Нам треба потрапити саме до Ес-бі-бі тринадцять, тож продовжуйте пошук дубліката.

— Слухаю, сер! Ми також працюємо над тим цифровим зображенням, яке ви наказали...

— Дякую, — перервав його Андерсон, натискаючи на кнопку «розмова» і відсікаючи голос охоронця. — Наразі досить. Надішліть цей файл на «Блекбері» пані Сато відразу ж, як знайдете.

— Зрозуміло, сер. — І рація замовкла.

Андерсон повернув її охоронцеві, що стояв перед ними.

Той витяг фотокопію плану будинку і подав її начальнику.

— Сер, Ес-бі-бі позначено ось тут сірим, а іксом ми позначили кімнату Ес-бі-бі тринадцять, тож знайти її буде неважко. Це приміщення досить маленьке.

Андерсон подякував охоронцеві, парубок хутко пішов назад, а його начальник зосередив увагу на планові. Ленґдон теж подивився на папір і приголомшено став розглядати незчисленну кількість кімнаток, що утворювали химерний лабіринт у підвалі Капітолію Сполучених Штатів.

Андерсон якусь мить уважно придивлявся до креслення, потім кивнув і засунув папірець до кишені. Повернувшись до дверей з позначкою «SBB», він підняв ключ, але завагався, почуваючись неспокійно через те, що йому доведеться відмикати двері. Ленґдона теж гризли схожі лиховісні передчуття; він і гадки не мав, що було за цими дверима, але був певен: що б там Соломон не сховав, він хотів тримати це в таємниці. У великій таємниці.

Сато прокашлялася — і Андерсон зрозумів її наказ. Начальник охорони глибоко вдихнув, вставив ключ і спробував його повернути. Та ключ не піддався. Якусь мить Ленґдона гріла надія, що, може, це не той ключ. Однак із другої спроби замок відімкнувся, і Андерсон, з чималим зусиллям, прочинив двері.

Важкі двері скрипнули, розчинилися назовні — і в коридор війнуло сирим повітрям.

Ленґдон витріщався в темряву, але не побачив анічогісінько.

— Професоре, — мовив Андерсон, озирнувшись на Ленґдона, коли той безпорадно мацав по стіні, намагаючись знайти вимикач, — відповідаючи на ваше запитання, скажу, що Ес в Ес-бі-бі означає не «сенат». Воно означає початок слова sub, тобто під чимось.

— Під чимось? — здивувався Ленґдон.

Андерсон кивнув і клацнув вимикачем, що був одразу ж за дверима. Спалахнула одна-єдина лампочка. Вона освітила небезпечно круті сходи, що вели вниз, у непроглядну чорнильну темряву.

— SBB означає Sub-basement, тобто капітолійське підземелля.

РОЗДІЛ 33

Марк Зубіаніс, фахівець із захисту систем, завовтузився на ліжку-дивані, набурмосено дивлячись на інформацію, що з'явилася на екрані його ноутбука.

«Що ж це, в біса, за адреса така?»

Усі його хакерські прийоми виявилися абсолютно нездатними проникнути в документ або демаскувати загадкову айпі-адресу, що її надіслала Триш. Минуло десять хвилин, а програма, запущена Зубіанісом, і досі марно довбала захист мережі. І надії на проникнення майже не було. «Недивно, що вони ладні мені переплатити». Він був збирався поміняти програму і зробити ще одну спробу, як раптом задзвонив його телефон.

«Триш, заради Бога, я ж казав, що сам тобі зателефоную». Він прикрутив звук телевізора, де транслювали футбольний матч, і зняв слухавку.

— Алло!

— Це Марк Зубіаніс? — спитав якийсь чоловік. — Ваша адреса — триста п'ятдесят сім, Кінгстон-драйв у Вашинґтоні?

Зубіаніс почув у слухавці приглушені розмови на задньому плані. «Телемаркетинг під час вирішального матчу? Вони там всі показилися!»

— Давайте вгадаю — я виграв квиток на Антильські острови?

— Ні, — відповів голос, у якому не було ані натяку на жарти. — Це відділ захисту систем Центрального розвідувального управління. Нам хотілося б знати, чому ви намагаєтеся проникнути до однієї з наших секретних баз даних.

А за три поверхи вгору від капітолійського підземелля, у просторому центрі обслуговування відвідувачів, охоронець Нуньєс замкнув парадні двері — як він робив щовечора у цей час. Коли він повертався назад широкою мармуровою підлогою, йому пригадався чоловік із татуюваннями в армійській куртці.

«Я його проморгав». Нуньєс побоювався, що завтра його потурять з роботи. Йдучи до ескалатора, він раптом почув, як хтось надворі гепає у вхідні двері. Він придивився до парадного входу і побачив літнього афроамериканця. Той стояв біля дверей і гамселив долонею по склу, подаючи знаки, щоб його впустили.

Нуньєс похитав головою і показав на годинник.

Та чоловік знову загупав у двері і став під світло так, щоб його було видно. Вбраний у бездоганний синій костюм, з коротко підстриженим волоссям, посрібленим сивиною. У Нуньєса пришвидшився пульс. «Оце й маєш собі халепу!» Навіть на відстані охоронець упізнав цього чоловіка і поквапився до входу. Він відімкнув двері й мовив:

— Вибачте, сер. Будь ласка, заходьте.

Ворен Беламі, Архітектор Капітолію, переступив поріг і привітав Нуньєса ввічливим кивком. Це був гнучкий і тендітний чоловік із прямою поставою та пронизливим поглядом, що випромінював упевненість людини, яка повністю усвідомлювала відповідальність за свою ділянку роботи. Останні двадцять п'ять років він виконував обов'язки доглядача Капітолію Сполучених Штатів.

— Вам чимось допомогти, сер? — спитав Нуньєс.

— Дякую, так, звісно. — Беламі вимовив ці слова різко і чітко. Він, випускник привілейованого університету, мав вимову настільки бездоганну, що говорив, майже як британець. — Я щойно дізнався, що у вас цього вечора трапився інцидент, — стурбовано сказав доглядач.

— Так, сер. То був...

— А де шеф Андерсон?

— Унизу з директором Сато з відділу безпеки ЦРУ.

Очі Беламі стривожено розширилися.