Втрачений символ, стр. 29

— Послухай, Пітере, — мовив Ленґдон з іронічною посмішкою. — Ти ж Вельмишановний магістр масонської ложі, а не Папа Римський. Навіщо тобі запечатувати пакунки своїм перснем?

Соломон поглянув на свій золотий перстень і розсміявся.

— То не я запечатав цей пакунок, Роберте. Це зробив мій прадід. Майже сто років тому.

Голова професора різко сіпнулася догори.

— Що?!

Соломон підняв угору палець із перснем.

— Оцей масонський перстень належав йому. Потім він перейшов до діда, тоді — до батька, і нарешті — до мене.

Ленґдон підняв пакунок угору.

— Твій прадід запечатав цей пакунок сторіччя тому і його досі ніхто не розкривав?

— Саме так.

— Але ж... чому?

Соломон посміхнувся.

— Бо ще не настав час.

Ленґдон здивовано поглянув на Пітера.

— Час... для чого?

— Роберте, я знаю, що це прозвучить дещо дивно, але що менше ти знатимеш, то краще. Просто візьми й поклади цей пакунок в безпечне місце і, будь ласка, нікому не кажи, що я тобі його віддав.

Професор пильно вдивлявся в очі свого покровителя, шукаючи хоч якогось натяку на жарт.

Соломон мав схильність до нарочито драматичних та іронічних жестів, і Ленґдон подумав, що зараз його просто розігрують.

— Пітере, а ти впевнений, що це не хитрий масонський трюк: змусити мене думати, що мені ввіряють велику таємницю, щоб я зацікавився і вступив до ваших лав?

— Масони не вербують прихильників, Роберте, і ти це прекрасно знаєш. До того ж ти колись мені сказав, що волів би не вступати до нашої організації.

І це була щира правда. Ленґдон глибоко поважав масонську філософію та символіку, однак вирішив ніколи не прагнути ініціації, бо обітниця таємничості, яку йому довелося б приймати, не дозволила б йому обговорювати зі студентами тему франкмасонів. Саме через це і Сократ свого часу відмовився брати участь в Елевзинських містеріях.

Тож Ленґдон, споглядаючи загадкову маленьку скриньку з масонською печаткою, просто не міг не поставити цілком природне питання:

— А чому б не ввірити її одному з братів-масонів?

— Скажімо так: інтуїція підказує мені, що її безпечніше було б зберігати поза межами братства. І нехай тебе не вводить в оману маленький розмір цієї скриньки. Якщо те, що сказав мені батько, є правдою, то всередині криється могутня сила. — Він зробив паузу. — Щось на кшталт талісмана.

«Він сказав "талісман"?» За визначенням, талісман — це предмет з магічною силою. Традиційно талісмани привертали удачу, відганяли злих духів, а також їх використовували під час древніх ритуалів.

— Пітере, а чи відомо тобі, що талісмани вийшли з моди ще в часи Середньовіччя?

Пітер терпляче поклав руку Ленґдонові на плече.

— Я знаю, це видається дивним, Роберте. Я знаю тебе вже досить довго, і скептицизм є однією з твоїх найсильніших рис як вченого. Але водночас він є й твоїм найуразливішим місцем. Я знаю тебе досить добре, щоб розуміти: ти людина, яку я не можу попрохати у щось повірити. Я можу попросити тебе лише довіряти. Тому я й прошу тебе довіряти мені, коли я кажу, що цей талісман дійсно є могутнім. Мені сказали, що він може наділити свого власника здатністю творити порядок з хаосу.

Ленґдон мовчки дивився на пакунок. Ідея творення порядку з хаосу була однією з великих масонських аксіом. Orbo ab chao. Та все одно — твердження, що цей талісман міг наділити когось хоч якоюсь здатністю, не кажучи вже про здатність творити порядок з хаосу, просто смішне.

— Цей талісман, — вів далі Соломон, — може стати небезпечним у лихих руках, і, на жаль, я маю підстави побоюватися, що певні впливові люди хочуть його у мене викрасти. — Ленґдон іще ніколи не бачив такого серйозного виразу в очах Пітера. — Тому я хочу, щоб ти зробив мені послугу і потримав його деякий час у себе. Ти можеш це зробити?

Тієї ночі Ленґдон сидів сам у кухні перед пакунком, намагаючись уявити, що ж там всередині. Врешті-решт він вирішив, що все це — прояв ексцентричності Пітера і замкнув пакунок у стінному сейфі своєї бібліотеки. А потім просто про нього забув.

...до сьогоднішнього ранку.

Коли пролунав телефонний дзвінок від чоловіка з південним акцентом.

— Ой, професоре, я мало не забув! — вигукнув асистент, докладно пояснивши, як добратися до місця призначення. — Містер Соломон просив іще про одне.

— Що саме? — спитав Ленґдон, уже обдумуючи лекцію, яку він щойно погодився прочитати.

— Тут містер Соломон залишив вам записку. — І чоловік почав читати, час від часу затинаючись, неначе намагаючись розібрати почерк Пітера: — «Будь ласка, попросіть Роберта... взяти з собою... той маленький запечатаний пакунок, котрий я дав йому багато років тому». — Асистент зробив паузу. — Вам це ні про що не нагадує?

Із легким здивуванням Ленґдон пригадав маленьку скриньку, яка увесь цей час зберігалася в його стінному сейфі.

— Так, нагадує. Я знаю, що має на увазі Пітер.

— І ви зможете взяти цей пакунок із собою?

— Певна річ. Скажіть Пітерові, що я прихоплю його.

— Прекрасно, — сказав асистент з явним полегшенням. — Вдалої промови сьогодні увечері. І безпечної вам подорожі.

Перед тим як вийти з дому, Ленґдон, як і обіцяв, дістав запаковану скриньку із закутка свого сейфа і поклав у дорожню сумку.

І тепер він стояв у Капітолії, достеменно знаючи лише одне: Пітер Соломон жахнеться, дізнавшись, як ганебно Ленґдон його підвів.

РОЗДІЛ 25

«О Господи! Кетрін мала рацію. Як і завжди».

Триш Дюн прикипіла поглядом до широкого плазмового екрана, де поволі матеріалізувалися здобуті пошуковим «павуком» результати. Спочатку вона взагалі сумнівалася, що пошук дасть хоч щось, але насправді на поточний момент Триш уже мала понад дюжину «потраплянь». І кількість їх зростала.

Одна інформація особливо її потішила.

Триш обернулася і гукнула в напрямку бібліотеки:

— Кетрін! Гадаю, тобі цікаво буде поглянути, що я знайшла!

Востаннє Триш користувалася таким пошуковим «павуком» два роки тому, і сьогоднішні результати просто приголомшили її. Ще кілька років тому такий пошук зайшов би у глухий кут. Однак тепер виявилося, що кількість доступного для пошуку цифрованого матеріалу в усьому світі вибухоподібно збільшилася настільки, що в Інтернеті можна було знайти все. Важко повірити, але одним з ключових було слово, яке Триш навіть не чула раніше... та пошукова програма успішно впоралася навіть з цим пошуком.

Кетрін влетіла в пункт управління.

— Що в тебе є?

— Ціла купа кандидатур, — відповіла Триш, кивнувши на плазмовий екран. — Кожен з цих документів слово в слово містить всі твої ключові фрази.

Кетрін заправила волосся за вуха і уважно передивилася список.

— Не надто радій, — додала Триш. — Запевняю тебе, що більшість цих документів не те, що ти шукаєш. Вони є чорними дірами, як заведено казати серед програмістів. Поглянь на розміри файлів. Просто гігантські. Це те саме, що стиснуті архіви з мільйонами повідомлень електронною поштою, як велетенські багатотомні енциклопедії, як всесвітні дошки оголошень, що функціонували роками, тощо. Саме завдяки своїм розмірам та розмаїтості вмісту в цих файлах так багато потенційних ключових фраз; вони всмоктують в себе будь-яку пошукову машину, котра підходить до них достатньо близько.

Кетрін вказала на запис угорі списку.

— А як щодо цього?

Триш посміхнулася. Кетрін випередила її. Вона вже помітила єдиний у всьому списку невеликий за розміром файл.

— Маєш гарний зір. Так, це дійсно поки що єдиний наш кандидат. Взагалі-то, він настільки маленький, що в ньому, мабуть, не більше сторінки тексту.

— Ану відкрий його, — напруженим голосом попросила Кетрін.

Триш навіть уявити не могла, що документ завбільшки одну сторінку може містити всі оті дивні критерії пошуку, що їх задала Кетрін. Та коли вона клацнула і відкрила документ, у ньому виявилися ключову фрази... чітко видимі та легко розпізнавані.